Ендіміон

10

Наступного ранку після нашого бенкету ми знову перебували в космічному кораблі. Тобто в кораблі були андроїд А. Беттік і я, цього разу потрапивши сюди зручним шляхом-тунелем, що поєднував обидві вежі. Мартін Силен був присутній у вигляді голограми. Це було дивне голографічне зображення, оскільки старий поет забажав, аби трансмітер бортового комп'ютера відтворив його в молодшій версії — хоч і стародавнім сатиром, але таким, котрий іще тримається на власних ногах і має волосся на гостровухій голові. Я дивився на поета, який пишався у бордовому плащі з каптуром, блузі з пишними рукавами та штанах-бриджах, і думав, що він мав бути неабияким франтом, коли такий одяг був у моді. Мабуть, я бачив перед собою Мартіна Силена, яким триста років тому він повернувся на Гіперіон прочанином.

— Ти так і витріщатимешся на мене, наче довбаний рагуль, — звернулося до мене голографічне зображення, — чи, може, ми все ж таки закінчимо цю срану екскурсію, аби просунутися з нашою справою?

Старий або страждав від похмілля, перебравши минулого вечора вина, або настільки відновив своє здоров'я, що перебував у ще войовничішому настрої, ніж зазвичай.

— Показуйте дорогу, — сказав я.

Просто з тунелю ми перебралися у ліфт і піднялися до нижнього повітряного шлюзу. А. Беттік разом із голограмою поета провели мене всіма рівнями — знизу й догори: машинний відсік, вщерть забитий хитромудрим приладдям і плутаниною патрубків та кабелів; потім відсік холодного сну на чотири кріогенні койки для стану фуги (я помітив, що однієї койки бракувало, бо Мартін Силен витяг її звідси, пристосувавши для власних потреб); ще вище — центральний коридор, де я вже побував учора, із псевдодерев'яними стінами, що приховували безліч шафок, у яких зберігалися скафандри, всюдиходи, летючі велосипеди й навіть деяка архаїчна зброя. На наступному поверсі ми потрапили до вітальні зі «стейнвеєм» і голографічною нішею. Звідти гвинтовими сходами піднялися у приміщення, яке А. Беттік назвав «навігаційною рубкою» — дійсно, тут був закапелок із якимись електронними навігаційними приладами, але мені це приміщення здалось більш схожим на бібліотеку: ряди книжкових полиць зі справжніми, друкованими, книжками, кілька шезлонгів і кушеток біля вікон, прорізаних в обшивці корабля. Нарешті сходи привели нас на саму верхівку. Тут я побачив звичайну спальню — круглу кімнату з ліжком у центрі.

— Консул полюбляв споглядати звідси на краєвиди, слухаючи музику, — пояснив Мартін Силен. — Гей, кораблю?

Арочні перебірки, що оточували круглу кімнату, випрозоріли, так само як і ніс корабля над нашими головами. Ми бачили навколо тільки темне каміння внутрішньої поверхні вежі, але згори, крізь дірчастий дах елеватора, сіялося м'яке світло. Раптом кімнату заповнила неголосна музика. Старовинна фортепіанна п'єса торкалась душі.

— Черчевік? — припустив я.

— Рахманінов, — пирхнув старий поет. Обличчя сатира, здавалось, розтануло в слабкому світлі. — Можеш здогадатися, хто грає?

Я послухав ще. Піаніст грав суперово. Я й гадки не мав, хто це міг бути.

— Це Консул, — тихо сказав А. Беттік.

— Кораблю, прибери прозорість! — рохнув Мартін Силен.

Стіни знову стали матеріальними. Голограма старого поета зникла зі свого місця біля перебірки й замиготіла на гвинтових сходах. Силен робив так увесь час, і це збивало мене з пантелику.

— Добре. Якщо ми закінчили з цією довбаною екскурсією — гайда до вітальні та поміркуємо, як нажухати Пакс.

Мапи були старовинні, видрукувані на папері, і ми розгорнули їх на роялі. Континент Аквіла розкинув крила над клавішами, а коняча голова Еквуса дивилася з окремої мапи, поверх усіх інших. Голограма Мартіна Силена прокрокувала на міцних ногах до рояля й тицьнула пальцем туди, де в коня мало бути око.

— Ось тут, — сказав він. — І тут, — мапа не зашаруділа під безтілесним пальцем. — Папські блядські вояки чатують звідси й аж до самої Твердині Хроноса, — безтілесний палець штрикнув у точку позаду ока, туди, де закінчувалися східні відроги гірського кряжа Вуздечка, — і так по всій конячій морді. Отут, у клятому місті Сумного Короля Біллі, у них авіація, — палець безшумно вказав на місце лише в кількох кілометрах на північний захід від Долини Гробниць часу, — а саму Долину вони нашпигували швейцарськими гвардійцями.

Я подивився на мапу. Східна частина Еквуса, майже чверть континенту, являла собою безлюдну пустелю, за винятком покинутого Міста поетів і Долини. Ці місця впродовж останніх двохсот років були закриті для всіх, окрім військ Пакса.

— Звідки ви знаєте, що там є швейцарські гвардійці? — поцікавився я.

Сатир вигнув брову.

— Маю власні джерела, — зронив він.

— А ваші джерела інформують про номери частин та їхнє озброєння?

Голограма видала такий звук, наче старий зібрався плюнути на килим.

— Тобі має бути начхати, які там частини, — гаркнув він. — Досить знати, що між тобою та Сфінксом, з якого завтра вийде Енея, стирчать тридцять тисяч вояків. Три тисячі з них — швейцарські гвардійці. Краще помізкуй, як прорватися крізь них.

Я заледве не розреготався. Я дуже сумнівався, що навіть уся Місцева гвардія Гіперіона з підтримкою з повітря та космосу зможе «прорватися» навіть крізь півдесятка швейцарських гвардійців. Їхня зброя, виучка та системи захисту неперевершені. Але замість реготати я знов уважно подивився на мапу.

— Ви кажете, що авіацію зосереджено в Місті поетів... А тип літаків вам відомий?

Поет знизав плечима.

— Винищувачі. Електромагнітні апарати тут не працюють, то вони замість цього лайна приперли сюди машини з тягою. Реактивні, я гадаю.

— Гіперзвукові, турбінні, імпульсні чи повітряно-реактивні? — запитав я. Я хотів, щоб це пролунало так, наче я великий знавець у цьому, хоча вся моя військова освіта — це хитромудрощі, яких я набрався у Місцевій гвардії і які зводилися до таких речей: як розібрати зброю, як почистити зброю, як стріляти зі зброї, як марширувати під дощем і не намочити зброї, як примудритися поспати кілька годин у перервах між розбиранням, чищенням і маршируванням. А ще — як не на смерть замерзнути уві сні та як якомога нижче нахиляти голову, щоб тебе не підстрелили урсівські снайпери.

— А тобі не один хрін, які це літаки? — вибухнув поет. Його зовнішність на голограмі помолодшала на три сотні років, але вдача при цьому не полагіднішала. — Це винищувачі — от і все, що тобі треба знати. Ми робили хронометраж, аби з'ясувати, яка в них швидкість. Кораблю, що ми там наміряли по їхніх сраних сигналах?

— Надзвукова швидкість, сер. Три махи[55].

— Три махи, — повторив поет. — Цієї швидкості досить, аби прилетіти сюди, розбомбити тут все на попіл і забратися до себе, на північ, так що навіть пиво їхнє не встигне нагрітися.

Я підняв голову від мапи.

— У мене є питання. А чому вони цього не зробили?

— Чому вони не зробили чого? — втупився на мене поет.

— Чому не прилетіли сюди, не розбомбили тут усього на попіл і не забралися до себе, на північ, так щоб навіть пиво їхнє не встигло нагрітися? — поцікавився я. — Ви — загроза для них. Чому вони вас терплять?

Мартін Силен хрюкнув.

— Бо я мертвий. Саме так вони і вважають. Як може мертвяк бути загрозою для будь-кого?

Я зітхнув і знову втупився в мапу.

— На орбіті повинен бути факельник, але навряд чи ви знаєте, який космічний корабель у нього в прикритті.

Як не дивно, мені відповів корабель.

— Факельник — спіновий зореліт класу Акіра, маса триста тисяч тонн, — почувся м'який голос. — Прикриття — два стандартні факельники Пакса, «Св. Антоній» і «Св. Бонавентура». На орбіті також перебуває 3К-корабель.

— Що це за фігня — «3К-корабель»?! — буркнула голограма.

Я подивився на поета. Як можна прожити тисячу років і не знати таких елементарних речей?! Дивні істоти ці поети.

— Командування, комунікації, контроль, — пояснив я.

— Тобто той, хто керує від Паксу цією операцію, стирчить на тому кориті? — поцікавився Силен.

Я почухав щоку, дивлячись на карту.

— Може, й ні, — відказав я. — Там перебуває командувач космічними силами спецпризначення, але той, хто керує всією операцією, може бути й унизу. Командувачі військ Пакса мають підготовку для керування об'єднаними операціями. Якщо тут стільки швейцарських гвардійців, то керувати ними має велике цабе.

— Ну то хай їм і чорт, — сказав поет. — Як ти збираєшся пробратися крізь них і витягти мою малу подружку?

— Перепрошую, — втрутився корабель, — але на орбіті є ще один корабель. Він прибув три стандартні тижні тому і відрядив спусковий апарат до Долини Гробниць часу.

— Що за корабель? — запитав я.

На якусь мить корабель затримався із відповіддю, наче вагався:

— Не можу сказати. Його конфігурація мені незнайома. Невеликий... можливо, кур'єр, судячи з розмірів... але параметри рушія незвичайні.

— Можливо, це і є кур'єр, — припустив я, звертаючись до Силена. — Бідолаха місяцями валявся в кріогенній фузі, накопичив роки часу-в-борг лише для того, щоб передати якийсь наказ, котрий Центр забув надати своєму командуючому, коли відправляв сюди його чи її.

Голографічна рука поета знову нечутно торкнулася мапи.

— Не відволікайся! Як ти збираєшся витягти Енею з-під носа у цих вилупків?

Я відступив на крок від рояля. Коли заговорив, мій голос тремтів від люті:

— Звідки я знаю, чорт забирай?! Це у вас було два з половиною віки часу, аби спланувати цю несусвітню втечу! — я обвів рукою корабель навкруги нас. — Схоже, оця штуковина — наше все, щоб утекти від факельників? — я перевів подих. — Кораблю? Ти можеш випередити факельник Пакса під час переходу до стану с-плюс?

Усі рушії Гокінґа, зрозуміло, забезпечували однакову псевдошвидкість у стані надсвітлових швидкостей, тому успіх чи провал нашої втечі залежав лише від того, як швидко ми досягнемо точки квантового стрибка.

— Так, — негайно відізвався корабель. — Мені бракує деяких частин моєї пам'яті, але я певний, що Консул модифікував мене, коли ми перебували в колонії Вигнанців.

— У колонії Вигнанців? — тупо перепитав я. Мені аж морозом сипонуло поза шкірою — мимоволі, алогічно. Я зростав під загрозою нової навали Вигнанців, найстрашніших чудовиськ серед усіх.

— Так, — відповів корабель, і в його голосі почулося щось дивне. Він наче цим пишався. — Ми зможемо розігнатися до потрібної точки майже на двадцять три відсотки швидше, ніж той факельник Пакса, що перебуває на орбіті.

— Вони зможуть простромити тебе з відстані половини астрономічної одиниці, — заперечив я, все ще сумніваючись.

— Так, — погодився корабель, — але якщо у нас буде п'ятнадцять хвилин фори при старті, то нема про що хвилюватися.

Я розвернувся обличчям до насупленої голограми й андроїда, який не брав участі в дискусії.

— Усе це добре, — сказав я. — Якщо це правда. Але я все одно не бачу, яким чином доправити дівчинку на корабель чи злетіти з Гіперіона з отією форою в п'ятнадцять хвилин. Факельники ведуть те, що зветься БОП — бойове орбітальне патрулювання. Один із них, а може, й не один, постійно висить над Еквусом, контролюючи кожен кубічний метр простору від відстані в сотню світлових хвилин і аж до верхніх шарів атмосфери. Нижче, десь кілометрів за тридцять від поверхні, контролювання переходить до бойового повітряного патруля, можливо, його здійснюють імпульсні винищувачі класу Скорпіон, які за потреби можуть виходити на орбіту. Ані космічний, ані повітряний патрулі, побачивши будь-який космічний корабель на своїх екранах, не дадуть йому протриматися навіть п'ятнадцяти секунд, не кажучи вже про п'ятнадцять хвилин, — я подивився на помолоділе обличчя старигана. — Якщо ви тільки не приховуєте чогось від мене. Кораблю? Може, Вигнанці обладнали тебе якоюсь технологією для фіґлів-міґлів? Екран-невидимка чи щось таке?

— Ні, наскільки мені відомо, — відказав корабель, а через секунду додав: — Це ж неможливо, хіба не так?

Я проігнорував репліку корабля й звернувся до Мартіна Силена:

— Послухайте, я справді хотів би допомогти вам витягти звідти дівчинку...

— Енею, — перебив старий.

— Я хотів би забрати Енею від тих хлопців, але якщо вона така важлива для Пакса, як ви кажете... тобто три тисячі швейцарських гвардійців, Боже милосердний!.. у нас нема жодного шансу наблизитись до Долини Гробниць часу ближче ніж на півтисячі кілометрів, хай і з цим розумником-кораблем.

Навіть попри голографічне викривлення я побачив сумнів в очах Силена, тому продовжив:

— Я кажу серйозно. Навіть якщо б не було цього прикриття з космосу, не було б факельників, винищувачів і бортових радарів, залишається швейцарська гвардія. Тобто... — я усвідомив, що під час свого монологу стискаю кулаки, — ...ці хлопці — це вбивча сила. Вони навчені працювати командами з п'яти осіб, і кожна команда може збити такий корабель, як оцей.

Брови сатира вигнулися, виказуючи здивування. Чи сумнів.

— Послухайте, — знову сказав я. — Кораблю?

— Так, пан-Ендіміоне?

— Ти маєш захисні екрани?

— Ні, пан-Ендіміоне. У мене є стримувальні поля, посилені Вигнанцями, але вони тільки для пасажирів.

Я не знав, що воно таке — «стримувальні поля, посилені Вигнанцями», — однак не здавався:

— Вони можуть зупинити торпеду чи ланцетний промінь із типового факельника?

— Ні, — заперечив корабель.

— Ти можеш відбити надсвітлові або звичайні кінетичні торпеди?

— Ні.

— Ти можеш від них ухилитися?

— Ні.

— Ти можеш опиратися, якщо тебе братимуть на абордаж?

— Ні.

— Ти маєш якесь наступальне чи захисне озброєння, котре дозволило б тобі змагатися з військовими кораблями Пакса?

— Якщо не брати до уваги здатності втікати щодуху, відповідь: «ні», — сказав корабель.

Я подивився на Мартіна Силена.

— Нам капець, — неголосно констатував я. — Навіть якщо я проберуся до дівчинки, вони мене схоплять разом із нею.

Мартін Силен усміхнувся.

— А може, й ні, — відказав він.

Поет кивнув А. Беттіку, й андроїд піднявся гвинтовими сходами на горішній поверх. Він повернувся менш ніж за хвилину. У нього в руках був згорнутий циліндр чи щось типу того.

— Якщо це таємна зброя, — зауважив я, — то краще б їй бути якісною.

— Вона такою і є, — вишкірилася голограма поета. Ще один кивок, й А. Беттік розгорнув циліндр.

Циліндр виявився таким собі килимком, близько двох метрів завдовжки й метра з лишком завширшки. Тканина потерлася й вицвіла, але, придивившись, я розгледів багатий і вишуканий візерунок. А золоте нитяне плетиво і досі зберігало свою яскравість, наче... наче...

— Святий Боже, — видихнув я, бо зрозумів, що це таке, і мені наче хтось у сонячне сплетіння кулаком зацідив. — Килим-літун.

Голограма Мартіна Силена прочистила горло, наче він збирався плюнути.

— Не просто килим-літун, — каркнув він, — а той самий килим-літун.

Я позадкував на крок. Ця штука була легендою з легенд, а я ледь не наступив на неї.

За всю історію у світі було кілька сотень килимів-літунів, а це — найперший з-поміж них, дітище лепідоптеролога зі Старої Землі, легендарного винахідника електромагнітних систем Владимира Шолохова. Він створив килим невдовзі після руйнування Старої Землі. Шолохову було вже за шістдесят стандартних років, коли він шалено закохався у свою молоденьку небогу, Алотілу, і зробив цей килим-літун, розраховуючи отримати кохання як винагороду. Після бурхливої сцени юнка відштовхнула старого, і Шолохов вкоротив собі віку — там же, на Новій Землі, лише за кілька тижнів після вдосконалення існуючого спін-рушія Гокінґа. І килим-літун загубився на сторіччя... доки Мате Ошо не придбав його на ринковій площі в Карнвелі й не привіз його на Мауї-Заповітну, скориставшись ним разом зі своїм товаришем по службі Меріном Аспіком. Це призвело до ще однієї історії кохання, історії, тепер уже також легендарної, — кохання Меріна та Сірі. Ця друга легенда, звичайно, стала частиною епічних «Пісень» Мартіна Силена, і, якщо вірити цій казці, Сірі доводилась бабусею Консула. У «Піснях», зокрема у фінальній легенді, Консул Гегемонії скористався саме цим килимом-літуном, «гокінґом» (тільки гокінґ тут пишеться з малої літери, бо так звався на Старій Землі птах однією з мов, і «гокінґ» тут означає «сокіл», а не прізвище вченого з епохи до Гіджри, дослідження якого завершилися відкриттям с-плюс-прориву з удосконаленим міжзоряним рушієм), аби перетнути Гіперіон. Це був епічний політ Консула до міста Кітс із Долини Гробниць часу, щоб звільнити ось цей корабель і повернутися на ньому до Гробниць.

Я опустився на одне коліно й шанобливо доторкнувся до артефакту.

— Ой ти, божечку мій, — хмикнув Силен, — та це просто ж занюхана ганчірка. Та ще й на додачу доволі огидна. Я б такої вдома не тримав — дисгармоніює з усім навколишнім.

Я звів очі догори.

— Так, — підтвердив А. Беттік, — це той самий килим-літун.

— Він ще літає? — запитав я.

А. Беттік став на коліно поруч зі мною і простягнув до килима руку з блакитними пальцями, легенько вдаряючи по хитросплетених візерунках. Килим-літун зробився негнучким, наче дошка, і завмер у десяти сантиметрах над підлогою.

Я похитав головою.

— Не розумію... Адже електромагнітні системи не працюють на Гіперіоні через тутешні хаотичні магнітні поля.

— Це великі електромагнітні системи не працюють, — гаркнув Мартін Силен. — Транспорт на електромагнітних полях, летючі баржі, різні здоровезні залізяки... а цей килим працює. До того ж його вдосконалили.

— Вдосконалили? — звів я брови.

— Знову Вигнанці, — пролунав голос корабля. — Я пригадую це не дуже чітко, але знаю, що вони попрацювали з безліччю речей під час нашого візиту двісті п'ятдесят років тому.

— Я бачу, — я підвівся і легенько копнув легендарний килим ногою. Він підстрибнув, наче був на тугих пружинах, але залишився висіти там, де висів. — Чудово! Тепер ми маємо килим-літун, що належав Мерінові та Сірі, який... якщо я правильно пригадую їхню історію... міг розвивати швидкість кілометрів двадцять на годину...

— Його максимальна швидкість була двадцять шість кілометрів на годину, — уточнив А. Беттік.

Я кивнув і знову копнув килим-літун.

— Двадцять шість кілометрів на годину, якщо вітер буде попутний, — промовив я. — А скільки звідси до Долини Гробниць часу?

— Тисяча шістсот вісімдесят дев'ять кілометрів, — відповів корабель.

— Скільки часу залишилося до того, як Енея вийде зі Сфінкса?

— Двадцять годин, — відказав Мартін Силен. Мабуть, попередній «молодцюватий» імідж його втомив, і тепер голограма показувала Мартіна Силена стариганом, таким, яким я бачив його минулого вечора: крісло-каталка і таке інше.

Я подивився на свій наручний хронометр.

— Так чи інак, але я запізнився, — сказав я. — Треба було вирушати два дні тому, — я підійшов до рояля. — А навіть якби я вирушив вчасно? Оцей килим, ця наша секретна зброя... він має якісь суперзахисні поля, щоб вберегти мене... і дівчинку... від куль і променів-ланцетів швейцарських гвардійців?

— Ні, — відповів А. Беттік. — Килим взагалі не має захисних можливостей. Тільки поле-стримувач, яке відбиває вітер і не дає пасажирам впасти.

Я здвигнув плечима.

— То що ж я маю робити? Віднести килим до Долини та запропонувати Паксові бартер — один старий килим-літун в обмін на дівчинку?

А. Беттік продовжував колінкувати біля завислого у повітрі килима. Його блакитні пальці гладили побляклу тканину.

— Вигнанці модифікували його, і тепер килим не потребує постійної підзарядки. Вистачає на тисячу годин, — повідомив він.

Я кивнув. Вражаюча надпровідникова технологія, але нам вона абсолютно ні до чого.

— І тепер він літає зі швидкістю триста з лишком кілометрів на годину, — продовжив андроїд.

Я пожував губами. Отже, я можу дістатися туди завтра. Якщо мене приваблює можливість просидіти на літаючій підстилці п'ять із половиною годин. А що далі?

— Я гадав, що ми маємо поцупити її на цьому кораблі, — сказав я. — Забрати її з системи Гіперіона і все таке інше...

— Так, — підтвердив Мартін Силен голосом, що раптом зробився таким же втомленим, як і його зображення, — але спочатку тобі треба доправити її на цей корабель.

Я відійшов від рояля, дістався до гвинтових сходів, тоді знову розвернувся до андроїда, голограми і килима-літуна.

— Ви двоє просто не розумієте, еге ж?! — вигукнув я, значно роздратованіше й голосніше, ніж хотів. — Проти нас будуть швейцарські гвардійці! Якщо ви сподіваєтесь, що ця чортова ганчірка може пролетіти непоміченою для їхніх радарів, детекторів руху чи інших давачів, то ви просто несповна розуму! Я буду ідеальною мішенню, коли пертимуся повз них зі швидкістю триста кілометрів на годину! Повірте мені, швейцарські гвардійці, не кажучи вже про імпульсні винищувачі бойового повітряного патруля й орбітальні факельники, зіб'ють таку фігню ланцетним променем за якусь наносекунду, — я замовк і скоса позирнув на них. — Якщо тільки у вас немає ще якогось туза в рукаві.

— Звісно, є, — відповів Мартін Силен, заледве спромігшись зліпити подобу класичної усмішки втомленого сатира. Дуже втомленого. — Звісно, є.

— Давайте підтягнемо килим-літун до вікна, — сказав А. Беттік. — Вам треба навчитися управляти ним.

— Уже зараз? — спитав я, і голос мій чомусь раптом охрип. Водночас я відчув, як шалено закалатало моє серце.

— Зараз, — відказав Мартін Силен. — Тобі треба стати профі з керування ще до вильоту. А виліт завтра о третій нуль-нуль.

— О третій? — перепитав я, не зводячи очей із легендарного килима-літуна. Відчуття, що все це насправді, що вже завтра я можу задерти ноги, посилювалось.

— Саме так, — підтвердив Мартін Силен.

А. Беттік вимкнув килим і скрутив його і трубку. Услід за ним я спустився металевою драбиною до головного коридору з гвинтовими сходами. Крізь віконний отвір всередину вежі лилося яскраве сонячне світло. «Хай Бог милує!» — проказав я подумки, коли андроїд розгорнув килим на кам'яному карнизі та знову його активував. Падати з такої висоти на каміння біля підніжжя вежі... «Господи Ісусе», — знову подумки проказав я, поки кров аж стугоніла мені у скронях. Голограма старого поета кудись зникла.

А. Беттік показав, що я маю вилізти на килим, який знову висів у повітрі.

— Для першого разу я полечу з вами, — неголосно сказав мені андроїд.

Легенький вітерець шурхотів листям челми, що зазирала до вікна.

«Боже милосердний!» — востаннє заволав я подумки, тоді виліз на підвіконня, а звідти перебрався на килим-літун.