Ендіміон

60

Роле, хай це буде постскриптум до тих спогадів, які ти написав дотепер, а я прочитала сьогодні вночі. Роки й роки пролягли між цією миттю і тими останніми трьома годинами нашої подорожі, коли ти, мій коханий Роле, і наш любий А. Беттік, котрий міцно спав, і я разом з вами летіли на спусковому катері у Талієсін-Вест[165], де на мене чекали довгі роки учнівства. Того дня я так хотіла розповісти тобі про все — про сни, у яких ми кохалися, кохалися так, що це кохання оспівуватимуть поети, про видіння майбутніх загроз, про нових друзів, яких ми набудемо, про старих друзів, яких ми втратимо, про непроминальні скорботи, що їх не минути, і про неймовірні перемоги, які ще треба здобути.

Та я нічого не розповіла.

Ти пам'ятаєш? Під час польоту ми дрімали. Яким дивним буває життя... минали наші останні години наодинці, добігав кінця чи не найособистіший етап наших із тобою стосунків, закінчувалось моє дитинство і починалось доросле життя, де ми з тобою мали бути на рівних, а ми ці останні хвилини просто проспали. Ще й на різних лежаках... Яким безжальним буває життя... як змушує непоправно губити найцінніші миті, відволікаючи нас на дрібниці!

Але тоді ми були надто втомленими. Останні дні видалися суворими.

Коли катер почав заходити на посадку над південно-західною пустелею, наближаючись до Талієсін-Веста і мого нового життя, я вирвала сторінку з пошарпаного щоденника — він дивом зберігся у воді та полум'ї, на відміну від мого одягу — і наспіх написала тобі кілька рядків. Ти спав. Ти припав щокою до вінілової спинки антигравітаційного крісла, а твоїм підборіддям солодко стікала цівка слини. Вій у тебе не залишилося, вони згоріли, так само як і волосся на маківці, утворивши голомозину, і ти мав би виглядати комічно — сплячий клоун, котрий сам цьому дивується. (Пізніше ми розмовляли про клоунів, пам'ятаєш, Роле? Під час нашої мандрівки до Вигнанців. Ти підлітком ходив дивитися на клоунів у цирку в Порт-Романсі, а я бачила клоунів у Джектауні під час щорічного свята на честь першопоселенців).

Ми не пошкодували для тебе протиопікової мазі, густо намастивши твої опіки на щоках, на скронях, навколо очей та над верхньою губою... Виглядало це точнісінько як грим клоуна: червоне та біле. Ти був прекрасний. Я кохала тебе вже тоді. Я кохала тебе й у минулому, і в майбутньому, і поза межами часу та простору.

Нашвидкуруч написавши цидулку, я запхала її у кишеню твоєї подертої та обгорілої сорочки і поцілувала тебе нечутно, відшукавши найменш обпечений куточок губ. Ти поворушився, але не прокинувся. Наступного дня ти нічого не сказав мені про ту цидулку — власне, ти ніколи так про неї і не згадав, — і я так і не дізналася, чи знайшов ти її, а чи вона випала у тебе з кишені, а може, ти викинув її, навіть не прочитавши, разом із сорочкою в Талієсіні.

Слова, що я написала тобі, належали моєму батькові. Він написав їх сторіччя тому. А потім він помер, народився знову, вже з модельованим у персоні кібрида, і помер знову — вже людиною. Проте сутність його продовжувала жити, блукаючи метапростором, а з часом він разом із Консулом залишив Гіперіон, перебуваючи в спіралях ДНК Штінта корабля. Що він сказав моїй мамі на прощання, ніхто, крім них, не знає, що б там не нашептала фантазія дядькові Мартіну, коли він створював свої «Пісні». Але слова, що він написав їй, збереглися: мама знайшла їх у своєму планшеті, прокинувшись наступного ранку, і вона зберегла факсимільну копію на все життя. Я знаю, бо малою прокрадалася до її кімнати в Джектауні й потайки читала на пожовклому веленовому аркуші ці рядки, написані квапливою рукою... я робила це часто, хоча б раз на тиждень, робила з того часу, як мені виповнилося два роки.

Це ті слова, які я подарувала тобі, поцілувавши тихенько, аби не потривожити, в останні хвилини останнього дня нашої першої подорожі, коханий мій Роле. Це ті слова, які я залишаю тобі сьогодні, але тепер мій поцілунок повинен тебе пробудити. Це ті слова, яких я чекатиму від тебе, коли ми побачимось знову, коли закінчиться наша попередня історія й почнеться наша остання подорож.

А тепер, Роле Ендіміон, поки не відбудеться на сторінках твоїх спогадів наша пристрасна, екстатична зустріч, я кажу тобі «До побачення!».

А поки що, коханий, бажаю тобі солодких снів.