Ми не повинні забувати, що якою би свобідною не живописала людську душу наша філософія, завдяки своєму народженню та розвою вона невіддільна від Всесвіту, що її породив.[1]
Марно ви це читаєте.
Якщо ви читаєте це, аби дізнатися, що воно таке кохатися з месією — нашою месією, — вам не варто цього читати, бо чим ви тоді кращі за вуаєриста?
Якщо ви читаєте це, позаяк є шанувальником «Пісень» давнього поета, і вам докучає цікавість, як там повелось у подальшому житті гіперіонським прочанам, ви будете розчаровані. Я не знаю, як там повелось у житті більшості з них. Вони жили та повмирали майже за триста років до мого народження.
Якщо ви читаєте це, тому що бажаєте краще осягти послання Навчительки, ви так само лише згаєте час. Зізнаюсь, що вона значно більше цікавила мене як жінка, ніж як наставниця чи месія.
Зрештою, якщо ви читаєте це, аби довідатись, чим закінчилася її історія чи, припустімо, моя, то взялися ви не за той документ. Ніхто не знає, де кого доля чекає: мене не було поруч в її останню мить, а сам я дожидаю свого кінця навіть зараз, коли пишу ці рядки.
Я взагалі буду подивований, якщо ви це прочитаєте. А втім, життя не вперше мене дивує. За кілька останніх років стільки немислимих подій стряслося, та й кожна наступна виявлялась дивовижнішою і невідворотнішою за попередню. Поділитися спогадами про них — оце я й маю на меті. А можливо, мета полягає навіть не в тому, аби поділитися — адже я знаю, що цих записів майже напевне ніхто ніколи не знайде, — а в простому бажанні відтворити хронологію тих подій, аби й самому довести їх до ума у власній голові.
«Звідки мені знати, що я думаю, доки не побачу, що я власноруч написав?»[3] — сказав один стародавній автор, іще до Гіджри. Його правда. Я теж мушу побачити викладену на письмі всю хронологію подій, й аж тоді знатиму, що про них думати. Хай минувшина постане на папері, аби я міг повірити, що все це насправді було зі мною і що це мої соталися нерви.
Якщо ви читаєте це, прагнучи того, що і я — дати хоча б сякий-такий лад тому кількарічному хаосові, дошукатися якоїсь системи в тій плутанині зазвичай випадкових подій, що верховодили нашим життям упродовж кількох останніх стандартних десятиріч, — що ж, у такому разі ви, можливо, читаєте це й не марно.
Із чого розпочати? Мабуть, зі смертного вироку. Але з чийого — мого чи її? А якщо і з мого, то з якого саме? Їх же було декілька, є із чого обирати. Напевно, останній припасується щонайкраще. Тож почнемо з кінця.
Я пишу це в котячій коробці Шредінґера[4], що рухається по високій орбіті навколо Армаґаста — планети, яка перебуває в ізоляції. Котяча коробка не надто скидається на коробку; це радше яйце з гладенькою шкаралупою — шість на три метри завбільшки. Згадане яйце слугуватиме мені Всесвітом до самої смерті. Більшу частину мого світу займає спартанська комірчина із чорним кубом рециркулятора води й повітря, лежаком, синтезатором їжі та вузенькою відкидною дошкою, що слугує мені водночас як кухонний і письмовий стіл; ще тут є унітаз, умивальник і душ — ці вигоди з якогось дива відгороджені фібропластовою переділкою, чого я не в змозі збагнути. Сюди до мене жодні гості ніколи не завітають, тому така турбота про дотримання правил пристойності, як і про право на приватність, видається дошкульним жартом.
У мене є планшет для письма і стилус. Закінчивши сторінку, я переводжу її на мікровеленовий аркуш — їх виробляє рециркулятор. Стос аркушів, кожний завтовшки з водяну плівку, повільно зростає, і це єдина зміна надовкіл.
Пробірки з отруйним газом побачити неможливо. Її закріплено в статично-динамічній оболонці котячої коробки та з'єднано з повітряним фільтром таким чином, що навіть доторк до неї випустить у повітря ціанід. Так само як і спроба пробити отвір в оболонці моєї в'язниці. Енергетичний ланцюг оболонки містить також лічильник радіації, таймер та ізотопний елемент. Я не знаю, коли генератор випадкових чисел на таймері змусить спрацювати лічильник. Я не знаю, коли відсунеться свинцевий екран, що захищає крихітний ізотоп. Я не знаю, коли ізотоп вивільнить частинку.
Але тієї миті, коли частинка вивільниться з ізотопу, я дізнаюся, що лічильник спрацював. У повітрі запахне гірким мигдалем — на секунду чи дві, доки газ не вб'є мене.
Сподіваюся, що це станеться моментально.
У певному значенні, згідно зі стародавнім парадоксом квантової фізики, наразі я ні живий, ані мертвий. Я перебуваю у відстроченому стані, утвореному хвилями ймовірності, котрі перекривають одна одну; у стані, подібному до того, що був створений в уявному експерименті Шредінґера. Та оскільки стіни моєї коробки — це не тільки поверхні, що обмежують простір всередині, а й згусток детонуючої енергії, здатної вибухнути за найменшого втручання, ніхто ніколи не зазирне до коробки подивитися, живий я чи мертвий. Теоретично за мою страту ніхто безпосередньо не відповідає, і тільки незмінні закони квантової теорії кожної мікросекунди вирішують помилувати мене чи винести присуд. Спостерігачів тут немає.
Але я сам — спостерігач. Я чекаю на цей особливий колапс хвиль імовірності з чимось більшим, аніж просто відсторонена цікавість: адже в ту мить, коли почується шипіння ціаніду, але він ще не досягне моїх легень, серця та мозку, я нарешті зрозумію, як улаштований Всесвіт.
Принаймні стосовно мене. А це, коли вже на те пішлося, єдине, що треба осягнути у Всесвіті більшості з нас.
А тим часом я їм та сплю, і випорожнююсь, і дихаю, і виконую щоденний ритуал, не вартий того, аби фіксувати його в пам'яті. Але особлива іронія полягає в тому, що наразі я живу — якщо «живу» є прийнятним словом — тільки для того, аби пам'ятати. І писати про все, що я пам'ятаю.
Якщо ви читаєте це, то майже напевне маєте на те причину, хай вона і хибна. Але так уже буває з багатьма речами в житті, що причина, з якої людина робить те чи інше, — не є аж настільки важливою. Важливим є сам факт цієї роботи. Зрештою, лише непорушні факти — у нашому випадку те, що я написав, а ви це читаєте — мають значення.
Так із чого ж розпочати? Із неї? Вона — та, про кого ви, мабуть, хотіли б прочитати, і, крім того, — єдина людина в моєму житті, яку я хочу пам'ятати. Понад усе й понад усіх. Та, можливо, я почну з тих подій, що привели мене до неї, а потім і сюди, змусивши толочитися всією Галактикою, як, утім, і за її межами.
Гадаю, мені варто почати спочатку — із мого першого смертного вироку.