Небовись

55

Я знала, що це дурна витівка.

Адміралка слушно казала. Слід було повертатися на базу.

Але я не могла. Не лише тому, що не мала сили противитися поклику зірок. І не лише через те, що сталося в тому місці між двома ударами серця.

Мною не керувала ніяка вища сила. Принаймні сама я того не відчувала. Просто мені треба було знати все, уздріти на власні очі.

Я мусила побачити те, що явилося батькові.

Ми неслися все вище і вище, туди, де атмосфера була зовсім ріденька і виднівся вигин планети. Далі — ще вище, до самої прогалини в поясі уламків.

Так близько до нього я ще не піднімалася, і мене вразило, наскільки майстерно там все було влаштовано. Ми називали його поясом уламків, проте це були ніякі не уламки. Цей пояс мав власну чітку структуру. Кожна його деталь мала своє призначення.

Одні велетенські платформи забезпечували поверхню планети світлом. Інші нагадували верфі. Усі разом вони утворювали чітку послідовність шарів, що огортали наш світ, і тієї миті вишикувались таким чином, щоб утворити вікно в космос.

Я влетіла в те вікно. Взяла б трохи вбік, і мене збили б захисні гармати, про які розповідав нам Кобб. Однак тут, в імпровізованому коридорі, я перебувала у безпеці.

Проминувши перший шар уламків, М-Бот оголосив, що ми вийшли у відкритий космос, наголосивши однак, що межа атмосфери не є чіткою лінією і що екзосфера не уривається різко, а поступово тоншає.

Мені перехопило подих від захвату, коли ми проминали велетенські платформи, на яких помістилася б тисяча «Альт». Їхню поверхню вкривали мовчазні темні споруди. Їх тут було мільйони.

Колись тут жили люди, подумала я.

Ми проминули вже сім шарів і неслися на небаченій швидкості — маґ-55, — яка, однак, через відсутність опору повітря зовсім не відчувалася. У космосі швидкість відносна.

Відвернувшись від платформ, я подивилася в кінець коридору. Там рівно світили спокійні вогники.

— Спенсо, — промовив М-Бот, — я фіксую радіосигнали. Одна з тих цяток — не зірка.

Ми проминули ще один шар уламків, і я подалася вперед. Так, одна з цяток попереду була набагато ближче, ніж зорі. Невже то — корабель? Ні, космічна станція у формі дзиґи з лампами уздовж борту.

Навколо неї рухалися менші цятки. Кораблі. Я підкоригувала курс у напрямку станції. Під нами за своєю орбітою зсунувся шар уламків, закривши мені вид на дедалі менші обриси Детриту внизу. Чи зможу, чи наважусь я повернутися туди?

Голоси зірок погучнішали. Ця розмова передавалася не по радіо і відбувалася без жодних слів. Цей поклик зірок... він був... системою комунікації креллів. Через те місце між ударами серця вони спілкувалися, миттєво відправляли одне одному повідомлення. Якимось чином через той простір розумні машини обмінювалися інформацією.

Для цього необхідно було мати доступ до тієї безвісті, небуття.

Ми наблизилися до станції.

— Хіба вони не знають, що це небезпечно? — прошепотіла я. — Невже їм невідомо, що у тому небутті щось живе? Хіба вони не знають про очі?

Напевно, саме тому ми й користуємося радіозв’язком, подумала я. Через це наші пращури відмовилися від цієї потужної технології зв’язку. Вони боялися того, що живе в тому небутті.

— Я не зовсім розумію, про що ви говорите, — сказав М-Бот. — Хоча на додачу до надсвітлової системи комунікації крелли справді використовують досвітлову. Таку я можу зламати й прослухати. Працюю над перекладом.

Підлетівши до кораблів, які враз повернулися в мій бік, я сповільнила М-Бота. Квадратні з великими ілюмінаторами спереду, ці апарати зовсім не були схожі на винищувачі.

Водночас щось завдало мені неначе фізичного удару. Воно пролізло в мій мозок і затьмарило зір. Я закричала, вигнувши спину.

— Спенсо! — стривожився М-Бот. — Що таке? Що відбувається?

Неспроможна ні на що, крім стогону, я відчувала пекучий біль... І враження. Вони надсилали мені видіння. Вони... Вони намагалися... приховати від мене те, що я бачила...

— Запускаю систему маскування! — оголосив М-Бот. — Спенсо, я вловлюю незвичайні сигнали. Спенсо?

Голоси затихли. Біль вгамувався. Я протяжно зітхнула від полегшення.

— Тільки не вмирайте, домовились? — продовжив М-Бот. — Бо якщо ви помрете, мені доведеться взяти собі за нового пілота Роджа. Це буде найлогічніший вибір, хоча цього не хочу ні я, ні він.

— Я не помираю, — запевнила його я, вмощуючись у кріслі й поправляючи мікрофон. — У мене справді є дефект. Це ніби діра в мені.

— У людях є купа дір. Бажаєте почути їхній перелік?

— Будь ласка, не треба.

— Ха-ха. Це був жарт.

— У мене дірка в мозку, — пояснила я. — Завдяки їй я можу заглядати в небуття, але її можна використати проти мене. Думаю, крелли показали батькові якесь марево, тож, коли він повернувся на Детрит, то побачив те, що хотів від нього ворог.

Я пригадала його слова: «Я вас уб’ю. Всіх уб’ю...»

Він промовляв їх з такими спокоєм та скорботою, бо думав, що людство програло і всі його друзі загинули. На нього наслали ману.

— Збиваючи кораблі своїх друзів, він гадав, що стріляє по креллах, — прошепотіла я.

З темряви до М-Бота підлетіло кілька квадратних зорельотів. Мені вони були схожі на кур’єрські або буксирувальні кораблі. Крізь великі квадратні ілюмінатори я побачила істот, віддалено схожих на ті замальовки креллів, що в нас були. Темні, закуті в скафандри постаті з червоними очима.

Тільки тут на їхніх скафандрах переважали яскраві барви — червоногарячий та синій кольори, без жодного натяку на чорноту. Істоти нагадали мені крабів зі Старої Землі, яких я бачила на ілюстраціях на заняттях з прадавньої біології. Скафандри ж їхні нагадували швидше біомеханічний апарат, з отворами для очей на «голові», крізь які створіння могли бачити.

Боки кораблів укривали написи невідомою мені мовою.

— Ketos redgor Earthen listro listrins, — прочитав напис M-Бот. — Англійською це приблизно перекладається як: «Служба контролю та нагляду за землянами».

Трясця. Звучала назва лиховісно.

— Ти можеш перекласти мені їхні слова?

— Ближче до станції я вловлюю радіосигнали, — відказав він. — Але підозрюю, ці кораблі комунікують за допомогою надсвітлових цитонічних технологій.

— Послаб захист, але не знімай повністю, — наказала я. — Якщо знову закричу або збожеволію, поверни.

— Добре... — протягнув М-Бот. — Щоправда, як на мене, ви й так поводитесь, як божевільна. Втім, нічого нового.

Я знову почула голоси, що линули з чорноти всесвіту. Вони промовляли слова, які надсилалися крізь небуття. Я розуміла їх без усякого перекладу, бо в тому місці всі мови звучали, як одна.

— Воно дивиться на мене! — промовила одна з істот. — Думаю, воно хоче мене зжерти. Мені це не подобається!

— Воно знешкоджене, — надійшла відповідь зі станції. — А коли і дивиться, то не бачить вас. Ми заблокували його бачення. Відбуксуйте корабель на діагностику. Це не стандартна сонівська модель. Цікаво, як вони її збудували.

— Я не бажаю наближатися до цієї штуковини, — промовила друга істота. — Хіба ви не знаєте, які вони небезпечні?

Зацікавлена, я нахилилася ближче до скла кабіни і скорчила злу пику, вишкіривши зуби. Одна з істот верескнула, розвернула корабель і полетіла геть. Два інші буксири здали назад.

— Це робота для дронів, а не пілотованих кораблів, — сказав один інопланетян.

Вони самі були перелякані й зовсім не походили на страшних потвор, яких я собі уявляла.

Я розслабилася.

— Бажаєте, щоб я спробував зламати їхню систему? — запитав М-Бот.

— Ти можеш це зробити?

— Насправді це простіше сказати, ніж зробити, — відповів він. — Спершу треба перехопити вхідний сигнал, після того — зламати паролі й створити фальшивий ключ доступу, який уможливить обхід локальної системи безпеки і непомітну передачу даних.

— То ти можеш зробити це чи ні?

— Уже зробив, — мовив він. — Просто пояснити це дуже складно. Починаю передачу даних... Ой, мене засікли і викинули з системи. Протокол захисту заблокував мені повторний вхід.

На станції заблимали вогні, й з одного з її відсіків висипав загін дрібних кораблів. Я одразу впізнала їх за схемою польоту. Це були креллівські винищувачі.

— Забираймося звідси, — кинула я, хапаючись за штурвал і розвертаючи М-Бота. — Зможеш провести нас між шарами уламків, не зачепивши захисних платформ?

— Оскільки крелли роблять так щоразу під час своїх атак, гадаю, мені це також до снаги, — сказав він.

Я натиснула на прискорення, і ми понеслися до зовнішнього шару уламків. М-Бот вивів на скло кабіни мапу поясу, і я полетіла по ній. Наближаючись до поверхні планети, ми пролітали зовсім близько до деяких платформ, проте жодна з них не вистрілила.

Я відчувала якусь неясну тривогу. Збудження, яке охопило мене спочатку, коли я тільки-но наблизилася до зірок, минулося. На зміну йому прийшло усвідомлення суворої реальності.

Політ сюди був справжнім божевіллям. Навіть я це розуміла. Проте після чергового шару уламків крелли покинули переслідування, і я нарешті зрозуміла, що таки повернуся на планету.

— Тобі вдалося щось розвідати? — спитала я. — Дістав якусь інформацію з їхніх комп’ютерів?

— Почавши з ядра даних про роботу станції, я просувався до зовнішніх шарів, — відповів він. — Накопав небагато, але... О-о-о... Це вам сподобається.

— Що? — запитала я, додаючи прискорення. — Що ти знайшов?

— Відповіді.