Небовись

50

— Говорить центр, — почула я зі свого передавача. — Кадетко, звідки у вас цей корабель?

— Яка різниця? — відповіла я запитанням. — Дайте мені координати. Де ті крелли?

— Дитино, у тій групі цілих п’ятнадцять кораблів!

Я сковтнула:

— Координати?

— 57-113.2-15000.

— Прийнято.

Я виставила двигуни в правильну позицію і дала прискорення. Конденсатори ввімкнулися всього на декілька секунд, після чого від перевантаження я аж заскреготала зубами. Корабель ходив ходором навіть на відносно малій швидкості маґ-5. Трясця. І на чому тільки він тримається купи? На шмарклях і чесному слові?

— Коли вони будуть у смертельній зоні? — запитала я.

— Менш як за вісім хвилин, — відповіла Залізнобока. — За нашими підрахунками, ви будете там за дві.

— Чудово, — кинула я, глибоко вдихаючи і розганяючись до маґ-6. З настільки покоцаним крилом швидше йти я не наважувалась. — У мене, можливо, буде ще кілька кораблів підкріплення. Як побачите їх, передайте їм обстановку.

— Ви не сама? — здивувалася Залізнобока.

— Я на це сподіваюсь. — Усе залежало від того, чи вдалося Артуро та компанії викрасти кораблі. — До того часу я відволікатиму креллів. Сама. На кораблі без щита.

— У вас немає щита?

— Бачу креллів, — мовила я, пускаючи запитання повз вуха. — Поїхали!

Креллівські винищувачі полетіли на мене. Їх було лише п’ятнадцять, але самій мені здавалося, ніби їх там ціла армада. Я різко взяла вбік, уникаючи променів їхніх гармат. На хвіст мені впало одразу з дюжину креллів, і мої датчики наближення сказилися.

Шкодуючи, що поблизу немає уламків, які можна було б загарпунити, я рвучко пірнула. Так я відступала, щосили петляючи від пострілів, доки не побачила його. Великий повільний корабель, що віз бомбу, причеплену знизу. Розміром вона була, як сам бомбардувальник.

— Центр, — передала я, ухиляючись від пострілів, — бачу бомбардувальник.

— Збийте його, кадетко, — тут же наказала Залізнобока. — Ви мене почули. Якщо можете, збивайте його.

— Прийнято, — сказала я, заходячи в петлю і обертаючись навколо власної осі.

Зблиснув індикатор гравітаційних конденсаторів, котрі пропрацювали лиш коротку мить, перш ніж мене прибило перевантаження. Однак свідомості я не втратила й побачила, як переді мною вискочили два креллівські кораблі.

Інстинкт тут же наказав мені гнатися за ними. Ні. Вони навмисне виставили себе легкими цілями, щоб відволікти мене. Тому я взяла в інший бік, і залишені позаду крелли накрили мене шквалом вогню.

У такому напруженому бою я довго не протягну. Видно, не дочекаюсь я Артуро та решти. До того часу крелли мене прикінчать. Отже, маю добутися до бомбардувальника.

Крелли спробували відігнати мене вбік, але я прошмигнула поміж них, і від ударної хвилі їхнього ходу мій «Поко» задвигтів. Зазвичай такого не траплялося, бо атмосферні ковші поглинали цю силу. Але мої хоч і працювали, та перебували далеко не в найкращому стані.

Цокаючи зубами від тряски, я облетіла ще кілька кораблів, взяла на приціл бомбардувальник і випустила в нього чергу променів з гармати. Декілька пострілів влучили в корабель, але їх поглинув його щит, а для ІМІ я була занадто далеко. Натомість від нього відділилася група дивних дрібних винищувачів супроводу, котрі понеслися на мене, відтісняючи вбік.

Я кинулася в довгий забіг, намагаючись не думати, що за мною женеться два загони. Цілковито зосередилася на своєму кораблі й маневрах. Залишилися тільки я, управління і корабель. І всі ми разом відповідали на...

Праворуч.

Я відскочила перед самим креллівським кораблем, який спробував мене підрізати.

Зараз буде стіна вогню.

Я пірнула, вчасно ухилившись від концентрованого вогню.

Ліворуч.

Різко крутнулася, пролетівши між двох ворожих кораблів, котрі одразу ж потому зіткнулися один з одним. Це було дуже дивне відчуття, але якимось чином я все це відчувала. Наперед знала всі команди, які відправляли ворожим кораблям.

Я їх чула.

Джуді стояла мовчки перед голограмою, а навколо неї потроху збиралися помічники і молодші адмірали. Усі загони відкликали з бою за верф і відправили чимшвидше до «Альти».

Але вони однаково запізнювалися. Навіть «Бистрина», якій вона віддала наказ найпершій — і та перебувала ще занадто далеко. Наразі єдиною їхньою надією була самотня червона цяточка, оточена роєм синіх. Одна-єдина яскраво-червона плямка, що завзято виляла, ухиляючись від ворожих атак, раз за разом уникаючи вогню їхніх гармат.

Якимось незбагненим чином вона самотужки стримувала всю навалу.

— Ви колись бачили, щоб хтось так літав? — запитав у Залізнобокої Рікольфр.

Джуді кивнула.

Вона вже бачила щось подібне. У виконанні іншого пілота. Я не могла цього пояснити, але якось відчувала команди, що надходили згори і казали креллам що робити. Як чула їх, чула, як вони думають, обробляють інформацію. Відчуття це мене не зовсім гнітило, а навпаки допомогло завести свій побитий «Поко» в нову петлю і випустити ще один залп по бомбардувальнику.

П’яте влучання, подумала я, вчергове рятуючись від чотирьох супровідників бомбардувальника. Ще трохи, і його щит впаде. Дався взнаки і Коббів вишкіл, нагадавши, що я маю бути готова швидко забиратися геть, щойно підіб’ю бомбардувальник. Як тільки бомба торкнеться землі, вибух буде...

— Дзиґо?

Це був голос Йорґена. З несподіванки я мало не втратила концентрації. Різко вильнувши, розвернула корабель.

— Дзиґо, це ти? — перепитав він. — Командир каже, ти на зв’язку. Що робиться?

— Я... — процідила я крізь зуби. — Я тут розважаюся без вас. Набиваю собі очок.

— Я з «Бистриною», — сказав Йорґен, — ми йдемо на підмогу.

Мене одразу покинули бравада і дотепність.

— Дякую, — прошепотіла я, обливаючись потом з-під шолома і зосереджено ведучи свій винищувач на наступний випад.

Градом заливаючи корабель, на мене посипалися червоні промені. Та я від них ухилилася, бо знала, що вони...

Раптовий вибух струсонув корпус мого зорельота й відірвав йому шмат носа. Мене поцілив котрийсь із креллів, чиїх кроків я не могла передбачити.

Мій «Поко» затрусився, з відбитого носа завалував дим, уся панель приладів засвітилася суцільним червоним. Проте маневреності я не втратила і спромоглася ухилитися.

Цей постріл, подумала я. Це вистрілив один з чорних винищувачів. Наказів його пілоту я не чула.

Я зайшла на новий підліт до бомбардувальника, натиснула на спусковий гачок і... нічого не сталося. Трясця! Гармати кріпилися до носа корабля. Влучання їх пошкодило.

Сфера керування ходила ходором, загрожуючи щомиті вирубитися. Дорґо попереджав мене про це.

— «Небовись» десять, у вас залишилася одна хвилина до того, як бомбардувальник зайде в смертельну зону, — тихо сказала мені Залізнобока.

Зосереджена на тому, щоб відірватися від рою ворожих кораблів, я не відповіла їй.

— Якщо він зайде в зону, — продовжила Залізнобока, — ви однаково маєте повне право його збити. «Небовись» десять, ви підтверджуєте?

Конструкція смертоносної бомби передбачала, що вона повинна вибухнути від влучання або контакту з поверхнею. Якщо я зіб’ю бомбардувальник занадто далеко, він знищить «Альту», але Вогненна врятується.

— Підтверджую, — сказала я, шалено петляючи.

Гармати дохлі.

Я чула свист вітру так виразно, ніби скла в кабіні не було. Ніс мого корабля вже палав.

Менше як хвилина.

Набравши висоту, я пустила зореліт у піке. Крелли не відставали від мене.

Щиту бомбардувальника майже кінець.

Навівши свого «Поко» просто на бомбардувальник, я додала прискорення.

— Кадетко? — озвалася Залізнобока. — Що ви робите?

— Я залишилася без зброї, — прошипіла я крізь зчеплені зуби. — Іду на таран.

— Вас зрозуміла, — прошепотіла Залізнобока. — Хай змилуються над вами Святі.

— Що? — почувся на лінії Йорґенів голос. — Що? На таран? Дзиґо!

Я неслася на ворожий бомбардувальник.

— Так, — шепнула я. — Звитяга буде моя.

Крізь колону ворожого вогню я неслася просто на бомбардувальник, аж тут нарешті мій бідолашний побитий корабель не витримав. Підйомне кільце вимкнулося. Я зайшла у неконтрольоване падіння і пролетіла нижче бомбардувальника. Без підйомного кільця, тримаючись на самому вітрі, мій корабель скажено закрутився, і все навкруги зникло за круговертю диму і полум’я.