Небовись

37

Поки дійшла до «Альти», я розробила більш-менш чіткий план.

Він цілковито залежав від однієї людини, котра, як я точно знала, мала доступ до архівних записів боїв.

Кабінет Кобба був крихітний і стерильно чистий від будь-яких слідів його особистості. Жодного тобі знімку на стіні, ні одної книги на полицях.

Того дня він сидів за своїм вузеньким столиком, перечитуючи звіти й відмічаючи в них щось червоним олівцем. Я постукала у віконце, він повернув голову до мене, а тоді повернуся до роботи.

Я відчинила двері.

— Тебе шукала ФМ, — кинув він, кладучи аркуш на стос паперів перед собою. — Я сказав їй, що не знаю, де твоя печера. Але якщо хочеш зв’язатися з іншими, перемкни передавач на 1250. Це приватна лінія родини Артуро.

— Дякую. — Я глибоко вдихнула і повела, ретельно підбираючи підготовані заздалегідь слова: — Сер, сподіваюся, за це в мене не виникне неприємностей, але ми з Йорґеном їздили забрати значок Веремії. Щоб передати її рідним. — Я зробила крок уперед і поклала значок на стіл. — Йорґен зв’язався з наземними силами підтримки і сповістив їх, що ми приїдемо.

Кобб зітхнув.

— Ну, думаю, це не заборонено. — Підняв значок. — Ти вже повідомила пошуковців?

— Е-е-е, ні, сер.

— Отже, додаткова писанина для мене, — мовив він.

— А ще ми влаштували їй похорон, сер, — додала я. — Це найкраще, що ми могли зробити. Ви перекажете її батькам?

Він сховав значок.

— Таке їм сподобається, кадетко. Думаю, почувши це, навіть пошуковці не розсердяться. Але прошу, постарайся цього тижня більше не створювати мені клопотів.

— Спробую, сер, — сказала я, розмірковуючи, як би найкраще перейти до того, за чим прийшла до нього. Мені потрібне було щось, що не викликало б у нього зайвих підозр: — Я хотіла б провести лікарняний з користю. Така довга відпустка — занадто для мене.

— Від цих лікарняних користі жодної, — погодився Кобб. — Тіор мені подобається. Вона відстоює необхідність психологічної допомоги та інші правильні ідеї, але ніяк не збагне, що останнє, що потрібно солдатам після трагедії — це купа вільного часу.

— Мені зараз не можна літати і тренуватися, але... — Я вдала, ніби задумалася. — Може, мені дозволять повивчати старі битви? Щоб почерпнути з них щось корисне?

— Архів розташовується у корпусі Є, — кивнув у той бік Кобб. — Там є відтворювачі для перегляду записів. Щоб пройти туди, тобі знадобиться мій код доступу: два, шість, чотири, нуль, сім.

Усі мої аргументи, які я так ретельно підготувала і була готова надати йому, вмить розчинилися в мене на устах.

Усе виявилось настільки просто.

— Е-е-е, дякую, — витиснула з себе я, силуючись приховати захват. — То я, мабуть, піду і... е-е-е... займуся ділом.

— Кадетам в архів не можна. Якщо у тебе виникнуть неприємності, скажи, що я прислав тебе за чимось і йди. Якщо знадобиться, напишу звіт. Бісова бюрократія. — Кобб переклав аркуш з одного стосу на інший. — Дзиґо, і ще одне.

— Сер?

— Буває так, що відповіді, яких ми шукаємо, неспівставні із запитаннями, які ставимо. — Подивився прямо на мене. — Інколи боягуз виставляє дурнями навіть найрозумніших.

Поглянувши йому у вічі, я почервоніла, пригадуючи, що наговорила йому спересердя попереднього дня: «Лише тому, що ви прагнете виправдати власне боягузтво через те, що катапультувалися, ми не зобов’язані чинити так само!»

— Сер, мені шкода за...

— Іди. Я зараз не в тому гуморі, щоб з’ясовувати з тобою стосунки.

— Так, сер.

Я вийшла з кабінету. Той погляд у його очах. Він розумів, чому я хочу переглянути записи старих боїв, легко мене розкусив. Тоді нащо дав мені свій код?

Знайшовши потрібний корпус, я ввела код і рушила вздовж полиць. На багатьох стояли книги, які привіз з собою ще старий флот: історії різних країн Старої Землі, праці філософів — переважно старий мотлох. Утім, були там і сучасніші твори — головно посібники та підручники з історії.

В архіві були й інші пілоти: тут і там на синьому комбінезоні зблискував значок. Дивлячись на них, я розуміла, чому Кобб дозволив мені прийти сюди. До випуску мені залишалося менше ніж два місяці. З одного боку, не вірилося, що пройшло аж стільки часу, коли ж з другого — програма була напрочуд насичена.

Хай там що, а скоро мені нададуть сюди повноцінний доступ. Напевно, розуміючи, що я й так доберуся до таємниці, Кобб не заперечував, коли це станеться зараз. Або ж, може, розумів, що навіть після випуску такого привілею мені нізащо не дадуть, тому вирішив допомогти?

Розпитувати, як знайти потрібний відділ, я не наважувалась: не можна було ризикувати, щоб хтось помітив колір мого значка і запитав, що тут робить кадетка. Тому я продовжувала йти тихими запилюженими проходами, доки не наткнулася на великий стелаж із шухлядами, на кришках яких були написані дати і назви. Кожні дверцята були чотирисантиметровим прямокутником. Я подивилася, як одна льотчиця дістала запис зі стелажа, зарядила в апарат для перегляду, нахилилася до окулярів і почала дивитися.

Це було саме те, що я шукала. Щоправда, тут зберігалися записи за останні п’ять років. За рогом я знайшла інше приміщення. Двері в нього були замкнуті, але крізь віконце вгорі я побачила, що там зберігається більше матеріалів. Спробувала ввести Коббів код.

Двері відімкнулися, і я, умліваючи з хвилювання, прослизнула всередину. Опинилася у великій порожній залі, вглиб якої тягнувся ряд металевих стелажів, на яких записи були виставлені підряд, від найновішого до... останнього. Битва за «Альту». Перед нею стояло ще кілька чипів, але кейс із потрібним мені записом мовби світився до мене з полиці.

У цьому ряді порожніх комірок я не помітила. Вочевидь, ці записи брали нечасто. А ще ніде тут не було пристрою для перегляду. То може... прихопити чипа з собою?

Це хоробрий вчинок справжньої нескореної, хоча останнім часом ти нею зовсім не почуваєшся.

Я взяла коробочку і поспішила з кімнати. Не вірячи, що не чую виття сирени, я вислизнула з будівлі, міцно стискаючи в руці свою здобич

Секрет. Ось він, у моїх руках. Тепер я в невідкупному боргу перед Коббом — і не лише за сьогодні, а й взагалі за все. За те, що вибив мені місце у себе в групі, коли решта керівництва відмовила мені в такому шансі. За те, що терпів мене всі ці тижні й не затопив мені в тупу пику, коли я обізвала його боягузом.

Я обов’язково йому віддячу. Якось. Сховавши коробку в кишеню, я попрямувала до навчального корпусу. Запис можна подивитися через мій тренажер, але от чи можна користуватися ним у лікарняний?

Я настільки поринула у власні думки, що навіть не помічала людей, яких проминала, аж доки не почула жіночий голос:

— Дзиґо, стривай!

Я заклякла і обернулася. Це була ФМ, одягнена у спідницю. Я серйозно, на ній була справжня спідниця, а ще — блуза. У короткому білявому волоссі красувалися сріблясті шпильки.

— Скажи, в ім’я зірок, де ти була? — спитала вона, хапаючи мене за руку. — У себе в печері?

— А де мені ще бути?

— У тебе ж відпустка, — сказала вона. — Під час неї авторитарний режим послабив свої лещата, в яких тримає нас усіх, і дозволив покидати територію бази.

— Я й так роблю це щодня.

— Це інше, — мовила вона і потягнула за собою. — Пішли. Пощастило, що Скритна попросила мене принести їй дещо з гуртожитку.

— Кіммалін? — перепитала я. — Ви бачилися після того, як вона пішла?

— Ну звісно. Вона ж не на іншу планету полетіла. Гайда.

Коли на ФМ находило завзяття, відмовити її було неможливо... Тому я дозволила їй повести себе. Вийшовши з воріт бази, ми рушили уздовж ряду будівель, до тої, на яку раніше я не звертала уваги.

І там на мене чекав зовсім інший світ.