Небовись

5

Я влетіла в аудиторію, як той винищувач на максимальній тязі, перебивши літню жінку в білій адміралтейській формі. Коли я на повному ході забігла в аудиторію, вона сердито зиркнула на мене з-за сивого волосся, що сягало до підборіддя, і звернула погляд до годинника на стіні.

Востаннє змінилася цифра відліку секунд. На циферблаті засвітилося 18:00. Я встигла. Щоправда, й вигляд у мене був як чортзна-що: уся впріла, у брудному комбінезоні, подертому внаслідок падіння космічного мотлоху. Але я встигла.

В аудиторії, котра містилася в урядовій будівлі в самісінькому центрі Вогненної — біля ліфтів на поверхню, — панувала тиша. Там було повно парт, за якими сиділа сотня учнів. Я навіть не здогадувалась, що у підземеллях нескорених живе стільки сімнадцятиліток, і це ж переді мною були лише ті, які прагнули стати пілотами.

Усі вони дивилися на мене.

Я високо підняла голову, вдаючи ніби все цілком нормально. На жаль, єдина вільна парта, яку я помітила, стояла просто навпроти сивоволосої жінки.

І обличчя в неї було якесь знайоме. Здається, це...

Трясця.

Це була не одна з молодших офіцерок. Переді мною стояла сама адміралка Джуді Айванс, відома як Залізнобока. Вона належала до Перших Громадян і була головою СОН, тому її обличчя я могла бачити на сотні портретів та пам’ятників. Одним словом, вона була найважливішою особою в цілому світі.

Я неспішно прошкутильгала до парти і сіла навпроти неї, намагаючись приховати своє замішання. І біль. Поки бігла сюди, довелося безліч разів спускатися в провалля по світловому тросу. Тепер м’язи відповідали на все це болем, а праву ногу, як тільки я сіла, звела судома.

Кліпнувши, я кинула рюкзак на підлогу біля стільця. Асистентка екзаменаторки миттю його підхопила й віднесла в куток: в аудиторію забороняли приносити будь-що, крім олівця.

Я заплющила очі, але одразу розплющила їх, почувши, як біля мене хтось чітко шепнув:

— О, хвала рідній Землі.

Рік? Я озирнулася й побачили його за кілька рядів позаду. Він, либонь, прийшов на три години раніше, а решту часу провів, переживаючи, чи не спізнюсь я. Цілковито безпідставно, мушу зауважити. Я ж бо прибула щонайменше за пів секунди до початку іспиту. Підморгнувши йому, я розвернулась назад, ледь не зойкнувши від болю.

— Як я вже казала, — продовжила адміралка, — ми пишаємося всіма вами. Ваші старанна праця і рівень підготовки свідчать про те, що ви — найкраще й найбільш перспективне покоління, досі бачене в СОН. Вашому поколінню судилося успадкувати поверхню. Ви проведете нас у нову еру боротьби з креллами. Пам’ятайте, що мета цього іспиту не довести вашу придатність. Бо всі ви гідні. Жоден загін не здійснить вильоту без роботи сотень техніків, механіків та іншого персоналу. Навіть скромний доглядач водоростей — і той учасник нашого великого подвигу виживання. Кожен гвинтик, що тримає крило або сопло винищувача, повинен міцно сидіти на своєму місці. Іспит складуть не всі, але вже зробивши вибір прийти сюди, ви виправдали всі покладені на вас сподівання. А тим, хто впорається із завданням, я скажу, що з нетерпінням чекатиму вас на навчанні, бо маю особистий інтерес до кадетів.

Я насупилася. Вона здавалася такою відстороненою, байдужою. Аякже, до мене їй байдуже, хоч би якої великої слави зажив батько.

Асистентки заходилися роздавати папки з тестами, а Залізнобока відійшла вбік, до капітанів у блискучих уніформах. Якийсь коротун шепнув їй на вухо і кивнув у мій бік. Жінка повернулася і ще раз огледіла мене, міцно стиснувши губи.

Тільки не це.

Я перевела погляд на протилежну стіну, під якою стояли інші вчителі, серед яких була і місис Вміїр. Побачивши мене, вона розчаровано похитала головою. Але ж... Я... Я думала, що розкусила їхній задум. Вони просто випробовували мене, щоби подивитися, чи я справжня нескорена.

Чи ні?

Підійшовши до мене, асистентка навмисне дістала папку із самого дна стосу і поклав на парту переді мною. Несміливо я облапала кишені в пошуках олівця, але не знайшла нічого, крім батькового значка. Хтось шикнув збоку. Повернувши голову, я побачила, що Рік кидає мені олівець.

— Дякую, — промовила я йому самими губами, відкрила папку і прочитала перше запитання.

1. Опишіть чотирнадцять видів водоростей, які вирощують у лабораторіях. Вкажіть поживну цінність кожного виду. Наведіть приклади продукції, яку з них виготовляють.

Мені аж звело шлунок. Запитання про водорості? Так, інколи в тести вставляють запитання із загального шкільного курсу, але... до чого тут водорості?

Перегорнула на іншу сторінку:

2. Опишіть, не обмежуючись, ідеальні умови для вирощування водоростей, але зокрема: температуру, чистоту води і глибину чана.

Далі було про догляд за водопровідними трубами — як і запитання за ним. Я відчула, як лице мені похололо від усвідомлення того, що на всіх п’ятдесяти аркушах будуть запитання про вирощування водоростей і ремонт трубопроводу та вентиляції. Бо саме ці предмети я прогулювала, коли вибиралася на полювання, а в школу приходила аж після обіду — на уроки фізики й історії. Звідки в мене був час вивчати аж усі предмети?

Я глипнула на місис Вміїр, але вона відвела очі, тому я крутнула головою і зазирнула в папку Дарли Міі-Бім. На першому ж аркуші в неї красувалося зовсім інше запитання:

1. Назвіть п’ять маневрів, які ви виконаєте, щоб скинути з хвоста креллівський винищувач.

Суцільна петля, подвійний переворот, Альмстромівська петля, заднє гальмування і розворот з креном. Кожен з маневрів — з огляду на відстань між зорельотами, умови на полі бою та дії напарника. Відтак я крутнула головою в інший бік і зазирнула в аркуш сусіда з тої парти, розгледівши тільки цифри і слова «прискорювач» і «тяга». Запитання про прискорення і силу перевантаження.

Тут озвалася асистентка — достатньо гучно, щоб її чули всі присутні:

— Зауважте, що однакових запитань немає ні в кого, єдине покарання за списування — виключення з іспиту. Тому не раджу махлювати.

Я відкинулася на спинку крісла, відчуваючи, як у мені клекоче лють. Безглуздя якесь. Невже для мене підготували окремий тест, навмисне включивши у нього запитання, відповідей на які я не знала?

Поки я сиділа, плавлячись зі злості, декілька людей піднялися і вийшли наперед. Невже вони впоралися так швидко? Один з них — високий, атлетичний темношкірий юнак, з коротеньким кучерявим волоссям і чванькуватою пикою — віддав адміралці свій тест. Навіть зі свого місця я бачила, що той був незаповнений — тільки прізвище вказано вгорі. Відтак хлопець показав їй свій значок — особливий: синьо-золотий. Такими нагороджували учасників Битви за «Альту».

Діти Перших Громадян, подумала я. Усе, що від них вимагалося — це прийти на іспит і підписати свій тест, а далі їх автоматично приймали в академію. Сьогодні таких було шестеро, і кожному з них віддавали вільне місце, яке могло б дістатися іншим, працьовитішим учням.

Одне по одному шістка вийшла з класу, а адміралка поскладала їхні папки на стіл перед аудиторією. Вони могли набрати яку завгодно кількість балів. У принципі я теж.

Мені пригадалися слова Діі: «Ти думала доньку Стрільця допустять до зорельотів СОНу?»

Та я однаково вирішила спробувати свої сили. Спересердя притискаючи олівець до паперу так сильно, що раз за разом ламався гриф, узялася розв’язувати свій дурнуватий тест. Кожне запитання ніби навмисне призначалося, щоб надламати мою волю. Чани для вирощування водоростей. Вентиляція. Водопровід. Це були місця, де мене хотіли бачити.

«Боягузова донька. Їй ще пощастило, що її саму не вкинули в один із чанів.»

Так я писала кілька годин, борючись з емоціями. Злість у мені змагалася з наївним очікуванням. Розчарування — з надією. Але логіка борола всякий оптимізм.

14. Опишіть алгоритм дій, якщо у вас виникла підозра, що хтось зі співробітників міг отруїти чан з водоростями.

Я намагалася не залишати пробілів ніде, проте добра третина моїх відповідей зводилися до: «Не знаю. Спитаю в когось, хто знає краще». Та й відповіді такі давати було страшенно боляче, немовби цим я лише доводила власну некомпетентність.

Але здаватися я не збиралася. Врешті продзвенів дзвінок, позначаючи завершення відведених на іспит п’яти годин. Коли асистентка забрала в мене тест, я осілася, спостерігаючи, як вона йде далі.

Ні.

По закінченню іспиту адміралка Залізнобока повернулася в аудиторію і стала розмовляти з невеликою групою людей в офіційних костюмах — Першими Громадянами і депутатами Національної Асамблеї. Залізнобока мала репутацію суворої, але справедливої жінки.

Я встала і попрямувала до неї, заклавши в кишеню руку, в якій міцно стискала батьків значок. Шанобливо дочекалася, поки учні залишать аудиторію і підуть на святкування, де до них доєднаються ті, хто вже обрав інші кар’єри і весь день до цього шукали вакансії або отримували призначення на вже готові для них посади. Для тих же, хто не склав іспиту, за кілька днів буде окрема церемонія працевлаштування. Проте сьогодні ввечері святкуватимуть усі — майбутні пілоти і прибиральники.

Нарешті Залізнобока поглянула на мене. Я показала їй батьків значок.

— Сер, — промовила я, — як донька учасника Битви за «Альту» я прошу вас про місце в льотній академії.

Вона огледіла мене з ніг до голови, зупиняючи погляд на подертому рукаві, замурзаному лиці й кірці крові на лікті. Взяла значок у мене з рук, і я затамувала подих.

— Ти справді вважаєш, що я прийму значок зрадника? — спитала вона. Серце мені впало у п’яти. — Його навіть не мало бути б у тебе. Він мав би знищитися, коли він розбився. Чи ти вкрала його в когось?

— Сер, — промовила я натягнуто, — значок не міг розбитися разом з ним. Він дав його мені перед останнім вильотом.

Адміралка Залізнобока розвернулася, готуючись піти.

— Сер, — покликала я, — благаю, дайте мені шанс.

Вона завагалася, немовби обмірковуючи мої слова, але тоді зненацька крутнулася і прошепотіла:

— Ти хоч усвідомлюєш, як твоє прийняття вплине на наш імідж? Якщо я прийму тебе, і ти виявишся такою ж боягузкою, як він... Ніщо на всій цій планеті не змусить мене посадити тебе в кабіну. Радій, що тебе хоча б пустили в цю будівлю.

Це був ніби ляпас, від якого я аж зіщулилась. А та жінка — одна з моїх героїв — мовчки розвернулась і продовжила йти.

Я схопила її за рукав, асистентки стиха зойкнули, але я не відпускала.

— Ви не віддали мені значка — сказала я. — Це — власність пілотів та їхніх родичів. Традиція...

— Родичам належать значки справжніх пілотів, а не боягузів, — відрізала вона і різко висмикнула руку з моєї хватки.

Я була ладна накинутися на неї. Заледве стримувала себе. Все моє нутро палало вогнем, а обличчя похолонуло. Однак не встигла я щось вдіяти, як ззаду мене схопили чиїсь руки.

— Дзиґо, — почувся Ріків голос. — Спенсо! Що ти робиш?

— Вона вкрала його. Вона забрала батьків...

Я вирвалася з його рук і кинулася навздогін адміралці, але Рік спіймав і міцно скрутив мене.

— Спенсо, ходімо краще на вечірку, — промовив він. — Там і поговоримо про все. Як гадаєш, скільки балів ти набрала? Бо я... Я думаю, що напартачив. Спенсо?

Я знову вирвалася з його рук і, раптово відчувши кволість, від якої мало не падала з ніг, посунула до парти.

— Дзиґо? — запитав він.

— Ріку, йди на вечірку, — прошепотіла я.

— Але ж...

— Облиш мене. Будь ласка. Просто... дай мені побути на самоті.

Рік ніколи не знав, що робити зі мною, коли на мене находило таке. Постоявши ще трохи наді мною, він нарешті пішов.

А я залишилася сама.