Небовись

32

Впріла, захекана, я дісталася до бази СОНу. На щастя, тренування в спортзалі мені заміняли щоденні піші походи в академію і назад, тож у формі я була непоганій. Отримавши від охоронців дозвіл заходити, знову пустилася бігти. Примчавши в роздягальню, хутенько накинула гермокостюм.

Вискочивши з роздягальні, помчала до свого корабля. На злітному майданчику самотою стояв мій «Поко». Неддів винищувач віддали іншому загону, коли ж решта нашої групи вже явно була в повітрі. Удалині гупали глухі постріли зеніток, а з вогненних слідів падучих уламків було видно, що бій точиться в небезпечній близькості до оборонного периметра «Альти».

Ураз втома поступилася місцем тривозі. У кабіну мого винищувача залазив пілот.

— Стривайте! — крикнула я. — Що ви робите? Це мій корабель!

Завагавшись, він озирнувся на техніків, що готували винищувач до злету. Один з них кивнув, і пілот повільно спустився драбиною.

— Ти спізнилася, — сказав мені Дорґо, один з техніків. — Адміралка наказала посадити пілотів у всі вільні кораблі й відправити в бій як резервні сили.

Моє серце закалатало від того, як, неохоче скочивши з останньої сходинки, пілот стягнув шолома. З-під нього виринуло жіноче обличчя. Це була дівчина десь двадцяти з чимось років, з великим шрамом на лобі. Показавши мені великий палець, вона мовчки посунула до роздягалень.

— Хто це? — тихо спитала я.

— Позивний «Жвава», — відповів Дорґо. — Колишня курсантка, яку підбили перед самим випуском. Але вона була настільки вправна, що адміралка внесла її в резервний список.

— Вона катапультувалася? — спитала я.

Дорґо кивнув. Я піднялася по драбині й забрала в нього свій шолом.

— Якщо не прийде іншого наказу, тримай курс на 110-75-1800, — сказав він, показуючи на бій. — Там на тебе чекатиме твій загін. Я передам диспетчерам, що ти вилетіла.

— Дякую, — кинула я, застібаючи шолом.

Піднявши великий палець, він зліз і прибрав драбину. Як тільки всі відійшли на безпечну відстань, один з техніків змахнув синім прапорцем.

Я запустила підйомне кільце і піднялася в повітря. Тисяча вісімсот футів — замала висота для бою, зазвичай нас тренували на тридцяти тисячах. Несучись у заданому напрямку, я почувалася, ніби ковзаю по землі.

— Говорить «Небовись» десять, позивний «Дзиґа», — промовила я, натиснувши кнопку виклику Йорґена.

— То ти встигла? — відповів він. — А нам казали, що до нас відправлять когось із резервістів.

— Було важко, але я змогла переконати їх, що ніхто, крім мене, не завдасть тобі більшої мороки. Ви в бою?

— Ні, — відказав він. — Адміралка наказала нам зайняти позицію біля однієї з зеніток. Координати: 110-75-1800. Дзиґо, хоч з тобою й не оберешся клопоту, я радий, що з нами ти, а не хтось інший.

Добувшись до місця десь за десять хвилин, я побачила решту своєї групи: вони висіли у повітрі між двох гір. Я пригальмувала двигунами заднього ходу і зайняла місце біля Веремії. Позаду нас, вишукуючи ознаки наближення креллівських кораблів, сканувала повітря велетенська гармата, завдовжки навіть більша за корпус училища. Понад базою стриміла купа менших гармат, готових відкрити вогонь по кораблях, що заходитимуть на малій висоті.

Друзі радо привітали мене. З такої відстані спалахи на полі бою були ледь видимі, проте гармата за нами вистрілила з таким оглушливим гуркотом, аж струсонуло мій «Поко». Високо над нами зливою іскор і камінців вибухнув дебелий уламок.

— То як, Дзиґо, — почула я в навушнику голос Веремії, — скільки ворогів готова збити сьогодні?

— Ну, рекорд підбитих за одну битву кораблів належить пілоту з позивним «Шельма». Він сам збив дванадцять ворожих кораблів і допоміг підбити ще дев’ять. Думаю, сміливою заявою буде вже бодай спробувати перевершити його досягнення. Але я не проти спробувати.

Я очікувала почути сміх, але Веремія промовила цілком серйозним тоном:

— Дванадцять і дев’ять? Негусто якось.

— Навіть зважаючи, що середня чисельність креллівської навали — тридцять кораблів?

— Сьогодні їх сімдесят п’ять, — мовила Веремія. — Легка здобич — звичайно, якщо нас пустять у бій.

Вона вилетіла вперед на маневрувальних двигунах, я — за нею.

— І куди це ви зібралися? — гукнув нам Йорґен.

— Хочеться бачити бій краще, — сказала я.

— Відставити! Назад у стрій. Нам наказано тримати позицію.

Ми хоч і послухались його, та мені страшенно кортіло в бій. Бо від бездіяльності мене знову почала огортати втома.

— Зв’яжися з Коббом. Може, він скаже нам відрядити кількох розвідників, — сказала я.

— Переконаний, там вже й так працюють розвідники, — відповів Йорґен. — Наше завдання — тримати позицію тут.

— Артуро, по-твоєму, скільки звідси до поля бою? — спитала ФМ.

— А чого ти мене питаєш?

— Бо ти розумний.

На мить на лінії зависла тиша.

— То як? — під’юдила ФМ.

— Ой, — озвався Артуро. — Вибач, я просто... ждав, що зараз щось ляпне Недд. Звичка. Дай-но я підрахую точну відстань. — На консолі комунікації блимнула лампочка. — Кобб, як далеко ми від поля бою?

— Приблизно за п’ятдесят кілометрів, — відповів Кобб. — Лишайтесь на місці, кадети. Загін «Перемога» уже готовий вилітати. Вони вас підмінять.

Його лампочка згасла.

— Гарний підрахунок, Амфі, — сказала ФМ.

— Для мене показник справжнього розуму — вміти знайти того, хто вже зробив усю роботу за тебе, — відказав він. — Гарна приказка вийде, еге ж, Скритна? Буде тобі чим козирнути.

— Е-е-е... хай благословлять тебе зорі.

— Так не чесно, — образилася Веремія. — Ми мусимо битися. Ми вже майже випускники, мені вже набридли симуляції. Скажи, Дзиґо?

Вдалині спалахи позначали бій, у якому одні гинули, а інші, як я, втрачали друзів.

Мені не подобалося, що в серце мені прокралася ця підступна тривога. Це вагання, цей страх. Сьогодні я була сильніша — мабуть, через втому. Може, якщо вийде потрапити в бій, я покажу себе... Самій собі.

— Так, Веремія має рацію, — відказала я. — Треба вбивати креллів, а не час.

— Ми виконуємо наказ, — мовив Йорґен. — З командуванням не сперечаються. Дивно чути від вас про те, що ви вже справжні пілоти, і бачити повну відсутність розуміння основ військової субординації.

Я закусила губу і відчула, як від збентеження розпікається моє обличчя. Він казав правду. Чортів Принда.

Тож я примусила себе сидіти тихо й чекати на заміну. Нам мали прислати резервні загони, що, разом із зорельотами, базувалися в нижніх підземеллях. Робили це задля дотримання балансу: ми не могли допустити, щоб разом із «Альтою» загинув увесь СОН. Проте всі кораблі, які не призначалися для термінових вильотів треба було спершу підняти на поверхню.

Засвітилася лампочка Коббової лінії, і я заледве стрималася, щоб не охнути. Правду кажучи, того дня, після довгого тренування, ми були зовсім не в бойовій формі. Я наготувалася розвертатися і летіти назад.

— Креллівський загін, — сказав Кобб. — Вісім кораблів.

Що?

— Прямує на 125-111-1000, — провадив Кобб. — Наші розвідники засікли його на малій висоті. Командире, ваша підміна за п’ять, коли не десять, хвилин льоту, тож вам доведеться вступати в бій.

Вступати в бій?

— Вас зрозумів, командире, — відказав Йорґен.

— Наскільки розгледіли розвідники, це стандартні креллівські винищувачі, — мовив Кобб. — Адміралка віддала наказ наблизитися, переконатися, що серед них нема бомбардувальника, а тоді знищити або відігнати. Великі зенітки деактивують, щоб не зачепити вас у бою, але якщо вам вдасться вимкнути щит на котромусь із ворожих кораблів, його зіб’ють малі гармати. Якщо ж вдасться виманити ворога на більшу висоту, про нього попіклуються великі. — Він замовк. — Підключаю вас до загальної бойової лінії. Щасти, кадети. Слухайтеся свого командира і не забувайте, чого навчилися було на тренуванні. Цього разу все по-справжньому.

Лампочка погасла.

— Нарешті! — вигукнула Веремія.

— Летітимемо широким строєм, — наказав Йорґен. — Ви чули координати: 125-111-1000. Це близько до землі, тому пильнуйте відносну висоту. Вперед!

Розбившись на пари, ми розтягнулися широкою шеренгою. Я була з Веремією, Йорґен — з Артуро, а ФМ — з Кіммалін. Ми пролетіли ущелину, звернули на схід і попрямували до заданих координат. Майже одразу помітили ціль: вісім креллівських кораблів летіли U-подібним строєм.

— Командире, ми з вами, — почувся в загальній лінії жіночий голос. — Два зорельоти класу «Вал». Говорить Рейнджер сім, позивний «Мантія».

— Рейнджер вісім, позивний «Наголос», — додав чоловічий голос.

Клас «Вал». Це, мабуть, наші розвідники. Поки що їх було не видно, але я знала, що вони приєднаються до нас у бою.

Втома знову поступилася місцем збудженню. Це відбувалося зі мною. Справжній бій. Не випадкова сутичка, а справжній наказ знищити ворожий загін.

— Дякую вам за допомогу, рейнджери, — сказав Йорґен. — У нас наказ перевірити, чи нема серед тих кораблів бомбардувальника, тож я попрошу вас тримати зв’язок із диспетчером. Ми зайдемо широко і спробуємо розбити їхній стрій. Пильнуйте, щоб ми нікого не пропустили.

— Підтверджую, — відповіла Мантія.

— Командо, слухай мій наказ, — звернувся Йорґен до нас. — Розгін до маґ-3, на підльоті скинути швидкість до бойової — яка кому зручніша. І не губіть напарників. — Зітхнувши, додав: — Хай бережуть вас зорі.

— І вас, командире, — кинув Артуро.

Обидва промовили ці слова тривожно, і моя рішучість похитнулася. Це мені геть не сподобалося, бо я не хотіла бути боягузкою.

— Вперед! — наказав Йорґен.

— О, так! — скрикнула Веремія, додаючи прискорення.

Я рвучко шугнула за нею, несучись по небу до ворога. Так само як і на симуляції, помітивши наше наближення, крелли кинулися врозсип. Вони не дбали про напарників, покладаючись на технологічну перевагу своїх кораблів над нашими координованими діями.

Я трималася ззаду і трохи лівіше од Веремії. Вийшовши з прискорення, ми синхронно звернули праворуч і обрали собі за ціль одного з креллів. Ми перебували в зоні уламкопаду, який, однак, складався з дрібних шматків, що швидко згорали високо над нами. Повз нас, тягнучи за собою хвости диму, пролітали поодинокі брили середнього розміру, однак жодна з них не підходила для маневрування за допомогою світлових гарпунів.

Знизивши швидкість до бойової, ми впали на хвіст своїй цілі. Я трималася на безпечній відстані, щоб Веремія не зачепила мене своїм ІМІ. Над нами прошмигнули два «Вали», розроблені спеціально для високих швидкостей і уникнення радарів, однак для бою обладнаних не дуже добре.

— Мантіє, — сказала я, натиснувши кнопку, — говорить «Небовись» десять, позивний «Дзиґа». Корабель, за яким я йду, — звичайний перехоплювач.

— Прийнято, — відповіла Мантія.

Розмови решти своїх одногрупників я не чула. Кожен передавав інформацію по окремому каналові, тож лишалося тільки сподіватися, що розвідники поспіватимуть приймати звіти від усіх. Притиснуті майже до землі, облітаючи великий кратер, ми з Веремією вильнули праворуч, тоді — ліворуч. Напарниця спробувала підійти ближче до ворожого корабля, щоб вимкнути його щит, але промазала, і той круто звернув угору.

Я продовжувала переслідування. Веремія тихенько вилаялася, доганяючи мене.

— Дзиґо, за нами немає хвоста, тож пропоную збити те відро, до того як йому не прийшли на підмогу.

— Згодна.

Я не відривала погляду від цілі, прикувавши до неї всю свою увагу. Датчики в моєму шоломі — які я навчилася успішно ігнорувати — нагрілися. Дивлячись, як ворог вигулькнув з-за кратера і взяв крен на правий бік, мені подумалося, що я можу передбачити будь-який його маневр.

Зосередься. Забудь про все. Відпусти вагання і страх. Є тільки ти, твій корабель і ціль.

Ближче.

Ближче.

Ще трохи.

— Потрібна підмога!

Кіммалін.

Моя концентрація розвалилася, і я вилаялася. За Кіммалін гналося троє креллів. Трясця! ФМ намагалася зайти ззаду і прикрити її.

Облишивши переслідування, ми з Веремією кинулися на поміч Кіммалін.

— Відкриваємо вогонь, — сказала я, і ми одночасно почали інтенсивний обстріл, через який усім трьом переслідувачам довелося зайняти оборонну позицію, відпустивши Кіммалін.

— Дякую, — сказала ФМ, стаючи позаду неї.

Тоді я помітила Йорґена та Артуро, які відбивалися від трьох креллів. У такому запеклому місиві, щоб не розкриватися, хлопці не наважувалися активувати ІМІ.

— Треба зняти окремих креллів, щоб отримати чисельну перевагу, — сказала я Веремії.

— Правильно, — погодилась вона. — На рахунок три, згода?

— Ну то вперед, — сказала я, і ми удвох полетіли на іншого крелла.

На вигляд був той корабель такий самий як і той, який ми переслідували кілька миттєвостей тому: та ж форма, ті ж дроти, що тріпочуть позаду. Не було схоже, щоб хоч один із їхнього загону ніс бомбу.

Я передала інформацію розвідникам, і ми погнали крелла подалі від основного бою. Коли він спробував зрізати ліворуч, я додала швидкості й відтиснула його. Відрізаний від групи, він спробував відірватися від нас по прямій, розігнавшись спочатку до маґ-3, потім — маґ-4.

— Він мій! — крикнула Веремії і, на повному прискоренні, кинулася вперед.

Я була готова до такого випаду. За останній тиждень ми стільки разів проробляли цей маневр, що діяла я на автоматі. Виконавши бездоганний маневр, Веремія підлетіла впритул до ворога і активувала ІМІ. У блакитному спалаху відключилися її й крелловий щити. Я хутко підлетіла до них і відкрила вогонь, з подивом спостерігаючи, як ворожий винищувач вибухає розсипом плавленого металу. Наша тактика спрацювала!

Радісно верескнувши, ми з Веремією сповільнилися, і я крутнулася прикрити її, поки вона перезарядить свій щит. Повз мене пронісся і з гуркотом розбився об землю уламок.

— Невже ми пролили першу кров? — спиталася я, натискаючи на кнопку. — Йорґене, ми збили одного!

— Вітаю, — відповів він напруженим голосом.

Відтак я заходилася проглядати решту поля бою. Вони з Артуро досі відбивалися від трьох ворожих кораблів, іншого, схожим на наш із Веремією маневром, відігнали подалі і намагалися збити розвідники. Це означало...

Три кораблі на хвості в Кіммалін. Знову!

— Трясця, — вихопилося в мене. — Вереміє?

— Лети. Я майже закінчила.

Я натиснула на прискорення і кинулася в круговерть основного бою.

— Хто-небудь, допоможіть! — гукала Кіммалін.

— Я з тобою, — озвалася ФМ, — на підльоті...

ФМ вдалося відігнати кораблі, але ззаду їй зайшов інший винищувач, і щойно вона ухилилась від нього, три перші знову погналися за Кіммалін, яка гарячково смикалася з боку в бік. Було видно, що вона панікує, бо не дотримувалася ніякої стратегії, а одна за одною перебирала різні схеми.

Я прискорилася до Кіммалін, але ворог відкрив по ній вогонь, і її щит затріщав. Вона рвучко прискорилася і трохи відірвалася.

Я не встигну. Замало часу.

— Скритна, тримайся! — проказала я в загальний канал. — У мене є ідея. ФМ та всі решта, якщо можете, приєднуйтесь до мене. Утворюємо V-подібний стрій зі мною в голові.

Відтак я повернулася до переслідувача ФМ, котрий перебував до мене набагато ближче, ніж ті, що гналися за Кіммалін. Стріляти не наважилась, натомість, на відстані лічених сантиметрах від землі, здіймаючи хмару куряви, виписала навколо нього петлю, стрімко понеслася вгору і зачепила гарпуном невеликий уламок. Різко крутнувшись, я запустила його в одного з винищувачів, що наздоганяли Кіммалін. Уламок просвистів загрозливо близько від нього.

Я вийшла з петлі, ФМ стала позаду мене. Йорґен та Артуро вийшли з бою і вчинили так само.

— Для чого це? — спитав Йорґен. — Що ми робимо?

— Рятуємо Скритну, — обнадійливо кинула я.

Усе залежало від правильності моєї теорії. Напружившись, я спрямувала свій зореліт вгору і ввімкнула прискорення. Якусь мить нам вдавалося тримати стрій. Угорі над нами крелли, що гналися за Кіммалін, розсипалися і кинулися вниз — на мене.

— Кобб застерігав, що крелли завжди намагаються зруйнувати наш ланцюжок субординації, — сказала я. — Коли можуть, вони спрямовують усі зусилля на командира загону, тому...

Мене накрило хвилею вогню.

Чудово.

Я почала серію найскладніших ухильних маневрів, яку тільки знала — серію Баррета. За мною миттю погналося чотири крелли. Це захистило Кіммалін, проте впоратися самотужки з чотирма ворогами я не могла. Щоразу, як намагалася шугнути вгору і втекти, котрийсь із них перекривав мені дорогу. Мій «Поко» аж двигтів від численних викрутасів, які я проробляла, і пострілів, що припадали на мій щит.

Трясця. Трясця. Трясця!

— Дзиґо, я йду! — озвалася Веремія. — Ще трохи.

Я крутилася, ухиляючись від ворожих пострілів, що пролітали майже впритул до мене. Краєм ока помітила, як Артуро збив одного з креллів. Скільки ми вже б’ємося і збили тільки двох? Та й де взагалі підкріплення?

— Підмога, — сказав Йорґен.

— Нарешті, — зітхнула я, гарячково маневруючи.

— Не нам. Їм.

Після останнього повороту я вилетіла просто на них — ще одну групу з шести креллівських перехоплювачів. Несамовито закрутившись, дивом не врізалася в жодного з них. У хаосі, що несподівано виник на полі битви, мені нарешті вдалося набрати висоту.

Мої фокуси явно змусили креллів вважати, що я головна, бо троє з них погналося за мною, обстрілюючи з усіх гармат. Мої датчики відстані сказилися, а щити...

Один з пострілів влучив у мене, вирубивши щит. На панелі приладів одразу спалахнули вогники попередження.

Я продовжувала летіти вгору, звернувши підйомне кільце назад. Мені треба було набрати достатньо висоти...

Позаду прогримів вибух. Ударна хвиля сколихнула мій оголений «Поко», і я про себе тихенько помолилася за влучність стрільця, котрий керував зенітками, коли раптом оглушливо торохнув інший вибух, і з датчиків зник ще один крелл.

Останній мій переслідувач припинив погоню і щезнув з виду. Вкрита потом, я закусила губу і відкинулася на спинку крісла, спостерігаючи за миготінням лампочок на панелі приладів і відчуваючи, як тенькає моя голова. Жива. Я жива.

— Вереміє! — озвалася на лінії ФМ. — Що ти твориш?

— Усе добре, — кинула Веремія у відповідь. — Зараз я його спіймаю. Його щитам гаплик.

Я швидко розвернула ніс свого корабля до поля бою, на якому не вщухала битва. Кіммалін — я була переконана, що це вона — підлетіла до мене, рятуючись від вогню. Під нами в шаленій круговерті носилися зорельоти й промені з гармат.

Он вона, помітила я Веремію, що гнала крелла, а за нею летіли три ворожі кораблі. Через мене вона залишилася без прикриття.

Не маючи часу на перезарядження щита, я проігнорувала попередження датчиків і кинулась до неї. Відкрила вогонь по її переслідувачах, але через велику відстань не влучила в жодного, тож хвіст не відстав.

По ній влучив один з ворогів. За ним — інший.

— Вереміє, піднімайся! — крикнула я.

— Ще трохи. Як будемо боятися, рекордів не поб’ємо.

Вона вистрілила, збиваючи щит крелла перед собою. Я ввімкнула прискорення і помчала за ними. Однак навантаження від стрімкого спуску було дуже небезпечне для організму, тож щойно вимкнулися мої гравітаційні конденсатори, я відчула, як перевантаження жене кров мені в голову.

Я зчепила зуби і, бачачи перед собою лише червоне, таки догнала групу креллів. Навпомацки запустила ІМІ — однаково це не загрожувало моєму щиту, бо його в мене й так не було.

Я не бачила, скількох спіймала. Ще трохи — і шкода моєму здоров’ю буде непоправна. Я вирівняла корабель, відчуваючи, як гупає кров у голові й болять очі. Щойно погляд мені прояснився, запустила перезарядження щита і задерла голову, вишукуючи Веремію, щоб переконатися, що вона ціла.

— Я під масованим обстрілом! — прокричав Артуро. — Потрібна підмога!

— Підкріплення вже тут! — оголосив Йорґен.

Скрізь панував безлад. Я заледве розбирала, що діється навколо мене. На щастя, в мене поки ніхто не стріляв.

Праворуч спалахнув вибух.

— Є! — скрикнула Веремія.

Он вона.

Веремія таки збила свою ціль, однак два крелли продовжували її переслідувати.

— Злітай, Вереміє! — сказала я. — За тобою досі хвіст. Лети в зону враження зеніток!

Нарешті послухавшись мене, вона почала набирати висоту. Крелли не відставали від неї. Я увімкнула свій щит і полетіла за ними, намагаючись допомогти Веремії, але відстань між нами була занадто велика.

— Їхні щити деактивовано, — напружено проказала Веремія.

— Скритна! — гукнула я нальоту, прямуючи на допомогу товаришці. — Зніми їх. Їхні щити вимкнено. Вогонь!

— Я... — розгублено пробелькотіла Кіммалін, — я...

— Ти можеш! Як на симуляції. Стріляй!

Небо над нами пронизав промінь з перезарядженої гармати, що націлилася на хвіст Веремії.

Мимо.

Наступної миті Веремію підбили. Розсипавшись на друзки, вибухнуло крило її зорельота. Синє світло під її кораблем замигало.

Ні...

Вона почала падати. З відстані її зореліт було складно відрізнити від уламків.

— Вереміє! — скрикнула я. — Катапультуйся! Рятуйся!

— Я... — промовила вона настільки тихо, що я заледве розчула її за сигналом тривоги, що вив у неї в кабіні. — Я втратила керування... Я не можу вирівнятися...

— Твоє кільце пошкоджене! — сказала я. — Ти втрачаєш висоту. Катапультуйся!

— Не боягузка, — протягнула вона. — Хоробра до...

Спалах. Невеликий вибух на землі — зовсім незначний у порівнянні з тим, що діялося на полі бою.

— Назад! — скомандував Йорґен. — Усі назад! Залишити бій регулярним пілотам. Нам наказано відступати!

Веремія...

Я не могла поворухнутися, відірвати погляду від місця, де вона розбилася.

— Дзиґо, — проказав Йорґен, порівнюючись зі мною. — Треба йти. Ми занадто виснажені для продовження бою. Ти мене чула?

Тамуючи сльози, я тільки шепнула:

— Так.

Я розмістилася позаду нього, ми опустилися майже до землі й понеслися геть із поля бою.

Коли зупинилися біля ФМ і Артуро, я зойкнула з несподіванки. Лівий бік корабля Артуро був весь чорний, скло — тріснуте. Його підйомне кільце ледь світилося, він насилу тримався в повітрі, але... Трясця, він витримав пряме влучання гармати, коли його щит вирубився.

Під час переклику говорив він пригнічено, хрипко. Було видно: розумів, наскільки йому пощастило вижити.

А от Веремія...

Нарешті до нас приєдналася Кіммалін.

— ...Веремія? — запитала ФМ.

— Її збили, — відказала Кіммалін. — Я... Я все бачила. Намагалася, але...

— Вона не катапультувалася, — додала я тихенько. — Відмовилася.

— Летімо назад, — сказав Йорґен.

У бій вступило підкріплення. Дивлячись на них, я відчувала, як випаровуються рештки моєї впевненості. Регулярні бійці воювали значно ефективніше від нас: літали й атакували організовано, координували всі маневри.

Я раптом відчула, що до повної готовності мені потрібна ще сотня годин додаткових тренувань. Це якщо взагалі буду колись готова. Втерши сльози, я виконала Йорґенів наказ — відданий м’яким, але рішучим тоном, — розганятися до маґ-3.

Усю дорогу назад мої руки тремтіли, видаючи в мені боягузку, якою я завжди й була.