Небовись

17

— Я — роботизована корабельна інтеграція, номер збірки: МБ-1021, — промовив зореліт.

Він не просто балакав, а патякав без упину.

— Однак людям більше до вподоби «імена», а не номери збірок, тому мене назвали М-Бот. Я — розвідувально-рятувальний корабель великої дальності польоту, створений для операцій під прикриттям і автономних місій на об’єктах глибокого космосу. А ще...

Робот затнувся.

— А ще, що? — запитала я, сідаючи в кабіну, щоб розібратися, що це за штукенція.

— А ще мій банк даних пошкоджено, — сказав М-Бот. — Я не маю доступу до всієї інформації — не можу навіть знайти параметрів місії. Єдиний запис, який я маю — це останній наказ господаря: «М-Боте, сховайся десь і проаналізуй дані. Уникай бою і чекай на мене».

— Твій господар — це пілот, який літав на тобі, так? — запитала я.

— Так точно. Командор Спірс.

Робот вивів на екран сканера розмите зображення. Командор Спірс був гладко поголеним, моложавим, смаглявим чоловіком у накрохмаленій уніформі, незнайомого мені крою.

— Ніколи про нього не чула, а я знаю всіх відомих пілотів — навіть тих, що служили аж ген на флоті Ба. А як було з креллами у ваші часи? Вони вже напали на галактику?

— Я не пригадую такої групи і не можу знайти слова «крелл» у банку пам’яті. — М-Бот замовк. — Аналіз розкладу ізотопів у ядрі пам’яті вказує на те, що від моменту моєї деактивації минуло... сто сімдесят два роки.

— Ого, — вихопилось у мене. — Флот нескорених розбився на Детриті тільки вісімдесят років тому, а війна з креллами почалася задовго до того.

Ба розповідала, що коли вона народилася, вже тоді війна тривала досить давно.

— З огляду на тривалість циклу людського життя, — сказав М-Бот, — я припускаю, що мій пілот уже мертвий. Сумно.

— Сумно? — перепитала я, намагаючись осягнути почуте. — У тебе є емоції?

— Я запрограмований на саморозвиток і незалежне підсилення шлюзів пам’яті задля симуляції органічних емоцій. Це дозволяє мені ефективніше взаємодіяти з людьми, але я — неживий об’єкт. Алгоритм емоційного дистресу має на меті викликати в мене сум за господарем, але записи його зовнішності — і нашої спільної історії — пошкоджено. Внаслідок цього я не пам’ятаю нічого, крім його імені й останньої відданої мені команди.

— «Сховайся десь і проаналізуй дані. Уникай бою», — повторила я.

— Окрім базових алгоритмів симуляції особистості та дрібниць, типу мовленнєвого блоку, єдиний уцілілий сегмент мого банку пам’яті — відкрита база даних, призначена для збору інформації про фунгоїдні форми життя на цій планеті. І я залюбки її заповнив би.

— Якого, якого життя?

— Грибів. У вас є гриби, які я міг би категоризувати?

— Тобто, ти, надпередовий розвідувальний винищувач із віртуальною особистістю, хочеш грибів?

— Так, коли ваша ласка, — відповів М-Бот. — Гадаю, під аналізом даних він мав на увазі каталогізацію.

— А я так не думаю, — сказала я. — Схоже, він хотів, щоби ти збирав розвіддані. — Я висунулася з кабіни, оглядаючи його крила. — У тебе на обох крилах великі променеві гармати, а знизу корпусу — світловий гарпун. Так само озброєні наші винищувачі. Ти — військовий зореліт.

— Звичайно, ні, — заперечив М-Бот. — Я тут, щоб категоризувати гриби. Чи ви не чули останнього наказу, відданого мені? Я не призначений для бою.

— То нащо тобі гармати?

— Щоб стріляти по великих і небезпечних істотах, що можуть загрожувати моїм зразкам грибів, — відповів М-Бот. — Це ж очевидно.

— Це безглуздо.

— Я — машина, а отже мої висновки логічні — на відміну від ваших, на які впливає притаманна живим організмам ірраціональність. — Він блимнув кількома лампочками на панелі приладів. — Це такий дотепний спосіб зауважити вашу нерозумність, на випадок, якщо ви...

— Я розумію, — сказала я. — Дякую.

— Завжди будь ласка!

Говорив він цілком щиро. Але це ж і був він... Як він там казав: «роботизованою корабельною інтеграцією»? Хай що б це не означало.

Я досі не розуміла, наскільки можна довіряти його словам, та він був машиною з пам’яттю, яка, хоч і пошкоджена, простягалася на сотні років у минуле. Можливо, у нього є відповіді на запитання, які нас цікавили. Чому крелли на нас нападають? Хто вони взагалі такі? Наші уявлення про них засновувалися на реконструкціях, виготовлених зі скафандрів, які ми знаходили на місці збитих винищувачів, проте ще ніколи не вдавалося взяти в полон живого крелла.

Можливо, колись ми мали ці відповіді, але якщо й так — втратили їх вісімдесят років тому. Невдовзі після того як розбилися тут, відчувши себе в безпеці, більшість офіцерів, учених і командирів старого флоту зібралася в підземній печері. Їм вдалося відновити електронний архів «Нескореного», і вони вирішили провести екстрену нараду. Саме тоді на них скинули першу смертоносну бомбу, що знищила наш архів, а разом із ним — майже все керівництво флоту.

Після того весь уцілілий екіпаж поділився на клани за родами служб на флоті: механіків, як-от моя Ба та її рідня; гідропоніків — славетних фермерів — як Бімові предки; піхоту, як пращури Ранньої, тощо. Подолавши безліч випробувань і припустившись купи страшних помилок, вони врешті зрозуміли, що коли триматимуться невеликими групами до ста душ, датчики креллів не засічуть їх у печерах.

Так тривало три покоління, аж до недавніх пір, відколи ми почали потроху відвойовувати право жити на поверхні. Проте в нас залишилися страшенні прогалини у власних пам’яті й історії. То може, мені вдасться розкрити таємницю СОНу — секрет остаточної перемоги над креллами?

Однак... напевно, М-Бот сам не знав тої відповіді. Зрештою, якби нашим пращурам був відомий секрет перемоги над креллами, навряд чи дійшло б до майже повного винищення людської раси. Проте всередині цієї машини містилися хоча б деякі таємниці.

— Ти можеш стріляти зі своїх гармат? — запитала я.

— Я маю наказ уникати бою.

— Просто скажи, можеш чи ні?

— Ні, — відказав М-Бот. — Мені заблоковано доступ до систем управління зброєю.

— То чому твій пілот наказав тобі уникати бою, коли ти не здатен вести його самотужки?

— Логічно, що не обов’язково мати спроможність закінчити бій, щоб його почати. Я маю певну автономію руху, тому, суто теоретично, міг би втрапити у бій або конфлікт. Якби був сам, це обернулося б для мене катастрофою, оскільки я не можу виконувати найважливіших функцій без пілота. Я здатен лише асистувати і діагностувати, та позаяк я не живий, мені не можна довіряти систем ведення бою.

— Значить, керувати ними можу я.

— На жаль, системи ведення вогню зазнали пошкоджень.

— Чудово. Що ще пошкоджено?

— Окрім пам’яті? Двигуни, підйомне кільце, цитонічний гіперприскорювач, функція самовідновлення, світловий гарпун і весь функціонал мобільності. А ще, схоже, в мене погнулося крило.

— Клас. Іншими словами, зламане все.

— Функції мовлення і радар функціонують, — зауважив він. — А ще — система життєзабезпечення кабіни і датчики ближньої дії.

— І все?

— Так... здається, це все. — Трохи помовчавши, додав: — Я не міг не помітити — завдяки цим самим датчикам, — що у вашому розпорядженні є гриби. Чи не були б ви такі люб’язні покласти їх в аналізатор для проведення категоризації?

Зітхнувши, я відкинулася на спинку крісла.

— Звичайно, коли це буде вам зручно, — вів далі М-Бот, — бо я як робот не маю розуміння настільки тонких матерій, як людська нетерплячка.

Що ж тепер робити?

— Але що швидше, то буде краще.

Самотужки мені його не полагодити, подумала я. Може піти в СОН і розповісти їм про свою знахідку? Але тоді доведеться зізнатися, що я вкрала матрицю. Та й там мені точно не дозволять залишити корабель собі. Піти в СОН означатиме те саме, що й загорнути цей зореліт, почепити на нього бантик і подарувати адміралці, яка жде не діждеться приводу зруйнувати мені життя.

— Ці гриби здаються дуже привабливими.

Ні. Такого подарунка Залізнобокій я не робитиму, принаймні не зваживши все як слід. Та коли напевно хочу полагодити корабель, без допомоги мені не обійтися.

— Не те щоб мені потрібне було підтвердження, адже емоції мої — лише симуляція... Але ви ж мене чуєте, так?

— Я тебе чую, — сказала я. — Просто задумалася.

— Це добре. Бо довіряти мене людині з обмеженою функціональністю мозку не можна.

І якраз у ту мить мені сяйнула вже третя погана думка за останні дні. Я усміхнулася.

Здається, я придумала, хто міг би допомогти мені з ремонтом. Це буде дехто, функціональність чийого мозку перевищує мою.

Десь за півтори години — задовго від початку комендантської години — я спустилася на тросі й повисла догори дриґом за вікном Рікової кімнати на третьому поверсі багатоквартирного будинку у Вогненній. Рік лежав у койці й міцно спав. Йому пощастило мати окрему кімнатку, яка хоч і була розміром із шафку, та мені завжди здавалася великою розкішшю. Його батьки вважалися зразковими за всіма шістьма параметрами батьківства, тому їм виділили житлову площу для багатодітної родини, хоча за іронією долі Рік виявився єдиною дитиною, яку їм вдалося завести.

Висячи вниз головою, я постукала у вікно. Потім — ще раз. А тоді ще раз, трохи голосніше. Та ну, ще ж не так давно все виходило.

Нарешті він прокинувся, сів і світло від мого браслета вихопило його бліде обличчя й сонні очі. Побачивши мене, він закліпав, але без жодного подиву підійшов до вікна і відчинив його.

— Привіт, — мовив він. — Довгенько ти збиралася.

— Куди збиралася?

— Прийти умовляти мене повернутися. Але я не повернуся. Ще не обдумав усе до кінця, але точно знаю, що рішення...

— Я тут не для того, — прошепотіла я. — Одягайся. Хочу тобі дещо показати.

Він звів брови.

— Усе серйозно, — додала я. — Ти з черевиків вискочиш, як побачиш.

Та він тільки сперся на підвіконня і спокійно подивився, як я звисаю там униз головою — що було, прошу зауважити, зовсім нелегко, — чим лише дратував мене.

— Дзиґо, вже майже північ.

— Воно того варте.

— Ти вирішила потягнути мене у якусь печеру? Якщо так, вештатися ми будемо аж до другої-третьої ночі.

— Це ще якщо пощастить.

Зітхнувши, він побрів за комбінезоном.

— Ти в курсі, що дивакуватіших друзів у мене ще не було?

— Та ну, тільки не кажи, що в тебе є інші друзі.

— Дивно, батьки так і не дали мені братів та сестер, але в мене все одно є сестра, яка постійно втягує мене в неприємності, — промовив він.

Я усміхнулася:

— Зустрінемося внизу. Кажу тобі, Ріку, ти з черевиків вискочиш, як побачиш. Повір мені.

— Ага. Дай-но тільки придумаю, як вийти непоміченим.

Він закрив штори, а я спустилася на вулицю й стала нетерпляче чекати на нього.

Нічна Вогненна була дуже чудернацькою. Звісно, апарат продовжував працювати цілодобово, тому день та ніч були там лише словами, якими ми послуговувалися для зручності. У певні години там працював обов’язковий режим тиші, під час якого по рупорах не передавали оголошень та промов, а ще для всіх, хто не працював у нічну зміну, запроваджувалась комендантська година. Проте, якщо спокійно іти вулицею й не пхати носа не у свої справи, на тебе ніхто не звертав уваги. У Вогненній було заведено вважати, що кожен виходить на вулицю лише в якихось корисних справах.

Рік спустився до мене, як обіцяв, і разом ми пішли печерою повз мурал із тисячею птахів, які — кожна розділена навпіл рискою так, що половинки дещо не збігалися, — вилітали із-за жовтогарячого сонця. Його, звісна річ, у підземеллі ніколи не бачили.

Завдяки кадетським значкам нас пропустили на КПП, який вів до тунелів. Поки ми йшли найлегшим маршрутом, Рік розповів мені, чим займався останні тижні. Його батьки зраділи, що він покинув академію: усі ж бо знали, як небезпечно бути пілотом.

— Звісно, вони дуже пишаються, — промовив він, натужно крекчучи і перелазячи за мною через валуни. — Відколи в мене з’явився цей значок, ставлення навколишніх до мене змінилося. До моїх слів прислухаються і хвалять мої ідеї — навіть найдурніші. А ще мені уступають дорогу, наче я якийсь особливий.

— Бо так і є.

Він похитав головою:

— Ні, зараз я не особливіший, аніж було до цього, проте отримав з десяток пропозицій роботи. Мені дали два місяці, щоб вирішити.

— Цілих два місяці? — перепитала я. — Два місяці без навчання і роботи? І можна робити що завгодно?

— Ага. Місіс Вміїр усяк хоче просунути мене в політику.

— Політика, — приголомшено мовила я, зупиняючись, — і ти?

— І не кажи. — Він зітхнув і сів на камінь. — Але що, як вона правду каже? Може, варто її послухати? Усі вважають, що політика — найкращий у житті вибір. Мабуть, варто таки прислухатися.

— А ти сам чого хочеш?

— А тобі не все одно? — спитав він.

Я аж пересмикнулася, а він глибоко зашарівся і відвернувся:

— Вибач, Дзиґо. Так нечесно, я злукавив. Не сказав тобі всієї правди. Я сам вирішив складати іспит на пілота, не через тебе. І хоч це правда, що я заразився твоєю мрією, сталося це лише тому, що сам я не мав ніяких мрій. Жоднісінької.

Він сперся спиною на стіну тунелю й підняв очі до склепіння.

— Ніяк не перестану думати: а що, як це повториться? Раптом я знову дозволю захопити себе думкою про якусь професію, а тоді виявлю, що не готовий до неї? Літати я не зміг, то може, й з іншим не склеїться?

— Ріку, — сказала я, беручи його за лікоть. — Твоя проблема не в тому, що ти не годишся для того, що обираєш. Твоєю бідою завжди було те, що ти для більшості справ занадто розумний.

Він подивився на мене:

— Дзиґо, ти справді так вважаєш?

— Аякже. Бо ти хоч і вирішив, що літати — не твоє, але, як на мене, ти просто не хочеш визнати очевидну річ: що ти — неймовірний.

Він усміхнувся. Добре було бачити Рікову усмішку. Вона нагадала мені про дитинство, коли вигнанка і затурканий ботан об’єдналися попри всі негаразди.

— Знову втягуєш мене в якусь халепу? — запитав він.

Я завагалася.

— Так... можливо.

— Ну добре, — сказав він. — Я не проти. Ходімо подивимося, що там у тебе.

Ми продовжили підйом, доки нарешті я не вивела його на поверхню. Підвівши хлопця до входу у свою імпровізовану домівку, наказала йому триматися за мене, і разом ми опустилися всередину — хоч він однаково мало не зірвався. Попри всю його геніальність, тільки за останній рік я щонайменше вісім разів бачила, як він прибиває собі пальці на ногах підручником.

— Дзиґо, я сподіваюся, це не пов’язано зі щурами, — промовив він, коли ми опустилися на дно. — Розумію, тобі ця справа до душі, але...

Я увімкнула світло на браслеті й показала йому зореліт. Одразу у відповідь на моє повернення М-Бот увімкнув панель приладів і ходові вогні. Я розчистила каміння навколо нього. З увімкненими вогнями на вигляд він був не такий уже й поганий. Був побитий, з погнутим крилом — це ясно, — але вигляд мав зовсім відмінний від будь-якого з сонівських кораблів.

З подиву Рікова щелепа мало не впала на підлогу.

— Ну як? — спиталася я. — Що скажеш?

Замість відповіді він сів на камінь і — не спускаючи здивованих очей із корабля — зняв правий черевик і кинув через плече.

— Взагалі-то, я казала «черевики», у множині, — зауважила я. — Але й так згодиться.