Небовись

7

Двері ліфта відчинилися, і мені відкрилося місто, якого формально не існувало.

«Альта» була насамперед військовою базою, тому називати її містом — дещо занадто. Та двері ліфта відчинилися за добрі двісті метрів од неї, а вздовж дороги між поселенням і базою тягнувся ряд будинків та крамниці, тож, по суті, це було справжнє місто, в якому жили завзяті фермери, які обробляли ділянки землі під мурами бази.

Я стояла в ліфті, випускаючи людей, і думала, що перебуваю на порозі нового життя, про яке завжди мріяла. Стоячи із повним рюкзаком речей за плечима й досі відчуваючи на лобі мамин поцілунок, я помітила, що трохи вагаюся.

— Хіба це не найпрекрасніше, що ти коли-небудь бачила? — почувся голос позаду.

Я озирнулася. То була дівчина приблизно мого віку. Вища за мене, темношкіра, з довгим кучерявим волоссям. Я одразу запримітила її серед натовпу в ліфті, побачивши кадетський значок у неї на грудях. Говорила вона з дивним акцентом, якого я не могла упізнати.

— Досі не можу повірити, що це все насправді, — продовжила вона. — Як гадаєш, може, це якийсь злий жарт з нами розігрують?

— І яку тактичну перевагу це їм дає? — відповіла я запитанням. Дівчина аж занадто фамільярно взяла мене під руку:

— Нам усе до снаги. Просто вдихни, простягни руку і зірви зірку. Так каже Свята.

Я не знала, як реагувати на її поведінку. Зазвичай усі мене сторонилися, не бажаючи навіть торкатися. Але ця дівчина настільки мене вразила, що я не стала пручатися, коли вона за руку потягнула мене з ліфта, і ми опинилися на широкій дорозі, що через усе місто вела до бази.

Краще б я була тут із Роджем, але його викликали в академію днем раніше — розпитати щось про його тест. Що це означало, я не знала, тільки сподівалася, що в нього не виникло ніяких проблем.

Ми підійшли до фонтану. Це був справжній водограй, як у легендах. Ми обидві зупинилися помилуватися ним, і, скориставшись нагодою, я висмикнула руку з хватки дівчини. Хотілося образитись на неї, але вона поводилася напрочуд щиро.

— Вода так мелодійно дзюркоче, — промовила вона. — Хіба це не найчудесніша музика?

— Найчудесніша музика — це крики моїх ворогів, що хрипко вигукують в небо моє ім’я.

Дівчина повернулась до мене, нахиливши голову набік.

— Хай благословлять тебе зорі.

— Вибач, — сказала я, — це з однієї легенди. — Простягнула їй руку, розваживши, що з іншими кадетами варто товаришувати. — Мій позивний Дзиґа.

— Кіммалін, — відповіла вона, тиснучи мою руку. — А хіба нам уже дали позивні?

— Це я проявила ініціативу. В яку тобі аудиторію?

— Е-м-м-м-м... — Вона сягнула в кишеню й видобула аркуш паперу. — В-14? Група Б.

— І мені.

— Позивний... Позивний... — промимрила Кіммалін. — Який би мені взяти?

— Вбивця? — запропонувала я. — Розпалювачка? Ні, не те. Плотожерка?

— А обов’язково обирати щось кровожерливе?

— Ну ти ж воюватимеш. Значить, тобі потрібне войовниче ім’я.

— Не все крутиться навколо війни!

— Ну як тобі сказати? В льотній академії — усе.

Я наморщила лоба, намагаючись визначити її акцент:

— Звідкіля ти? Точно, не з Вогненної.

— Я народилася і виросла в Підземеллі Достатку! — відказала вона. — Правда, ми хоч і називаємо його так, але там нічого не росте.

— Підземелля Достатку, — промовила я. Це була печера неподалік від Вогненної, котра також належала до Ліги Нескорених. — Це там оселилися клани з «Антіоха»?

«Антіох» був одним з ударних кораблів старого флоту в ті часи, поки ми не висадилися на Детриті.

— Ага. Моя прабабця була заступницею старшини. — Кіммалін огледіла мене. — Ти казала, твій позивний Дзиґа? Чого не Пекельний Вереск чи Вирвані Ворожі Очі?

Я знизала.

— Дзиґою називав мене тато.

Вона зичливо усміхнулася на мої слова. Бляха-муха, то її значить узяли, а мене не хотіли приймати? І що вони в тому СОНі замислили — набрати гурток рукодільниць?

Ми підійшли до бази, яка складалася з групи високих строгих будівель, оточених муром. Одразу під ним фермерські угіддя переходили у справжній сад. Я зупинилася посеред доріжки і мимовільно вирячилась на нього. Ці дерева я бачила здаля, але зблизька вони були просто велетенські. Майже три метри заввишки! До цього найвищою рослиною, яку я бачила, був гриб, що сягав мені до пояса.

— Їх висадили після Битви за «Альту», — сказала Кіммалін. — Треба бути дуже хоробрими, щоб працювати тут, на відкритій місцевості, під постійною загрозою навали креллів.

Вона підняла вгору захоплений погляд, і я зрозуміла, що небо вона бачить уперше. Ми зайшли на пропускний пункт, і я простягнула охоронцю свого значка, звично очікуючи на грубість, яку завжди отримувала від Алуко на вході у Вогненну. Але тут охоронець, нудячись, тільки відмітив нас у списку і махнув проходити. Небагато церемоніалу, як для першого офіційного візиту на «Альту». Та нічого, скоро я прославлюся настільки, що вартові на воротах козирятимуть, тільки-но завбачивши мене.

Ми знайшли свій корпус і приєдналися до гурту інших кадетів. Як я зрозуміла, тест склало приблизно двадцять п’ять осіб, яких розподілили на три групи. Тільки найкращі випустяться з академії й стануть регулярними пілотами.

Ми з Кіммалін підійшли до широкої одноповерхової будівлі неподалік від злітних майданчиків. Академія. Я ледве стримувалась, щоб не побігти до ряду блискучих зорельотів, але розуміла, що вже й так навитріщалася удосталь.

Коридори в будівлі були широкі, уздовж них тягнулися аудиторії. Радісно верескнувши, Кіммалін побігла до котрогось із кадетів, з яким була знайома. Я залишилася біля вікна і, чекаючи на її повернення, визирнула на небо.

Стоячи так, я відчувала... тривогу. Не через навчання, а через це місце. Воно було таке велике, просторе. Коридори тут були на цілий метр з лишком ширші, ніж у Вогненній, та й будівлі на базі розпластувались увсебіч, а не громадилися одна на одній. І небо тут було видно завжди. Тому навіть із силовим полем, що відділяло мене від нього, — таким самим, яким захищали зорельоти — я почувалася голою.

Тут, на поверхні, я спатиму, житиму, їстиму — існуватиму. Просто неба. Я хоч і любила небо, та це зовсім не означало, що мені хотілося, щоб воно дивилося на мене щохвилини мого життя.

Доведеться з цим змиритися, сказала я собі. «Воїн не обирає, де йому ночувати; йому слід дякувати зорям за те, що може обирати собі поле бою.» Це цитата із «Завоювання космосу» Джанмі. Я обожнювала бабусині історії про Джанмі не менше ніж про вікінгів, хай там і було не так багато відрубаних голів.

Повернулася Кіммалін, і ми пішли шукати свою аудиторію. Я глибоко вдихнула. Ось настав мій час стати льотчицею. Ми відчинили двері.