Небовись

30

— Тож я переконана, що вона не може мене безпідставно вигнати, — сказала я, допомагаючи Ріку наносити ущільнювач на крило М-Бота.

— З усіх моїх знайомих ти найбільше любиш поспішати з висновками, — мовив Рік. — Якщо тебе не виключили цього разу, це ще не значить, що так не може статися в майбутньому.

— Вона мене не виключить, — запевнила його я.

— Не виключить, — перекривила мене Слимачка, сидячи на камені.

Рік добряче попрацював над зламаним крилом М-Бота. З моєю допомогою зняв погнуту обшивку і роздобув нову електроніку. А після того ще й переконав своє начальство дозволити йому попрацювати у виробничому цеху.

З новенькими запчастинами нам вдалося полагодити все крило. Далі цілий тиждень ми відривали старий ущільнювач, а сьогодні покривали новим увесь корпус. На третьому місяці навчання нам зрідка почали давати трохи часу на відпочинок, тож того дня заняття в нас тривали тільки половину дня.

Повернувшись раніше, я застала Ріка за роботою. Він накладав ущільнювач спеціальним розбризкувачем. Я стала позаду з приладом, схожим на великий ліхтар, синє світло з якого миттєво скріпляло речовину.

Робота ця була марудна, одноманітна, зате так ми залили кожнісіньку тріщину і вм’ятину в корпусі корабля. Покрив ущільнювач і всі шви на обшивці, завдяки чому фюзеляж знову став гладенький і блискучий. Для роботи обрали чорний матеріал — до ладу старому кольору М-Бота.

— Досі не віриться, що тобі дозволили взяти всі ці штуки, — сказала я, повільно проводячи променем світла по свіжонанесеному шару.

— Після моїх креслень атмосферних ковшів керівництво було готове одразу призначити мене головою відділу, — відказав Рік. — Тож ніхто навіть не затнувся, коли я попросив узяти ці штуки додому, щоб «розібрати їх і подивитися, як вони працюють». Мене там вважають генієм з еклектичним підходом до роботи.

— І тобі це анітрохи не лестить? — спитала я. — Ріку, та сама ця технологія здатна врятувати цілий СОН.

— Знаю, — мовив він. — Просто, розумієш... краще я був би справжнім генієм.

Я поставила ліхтар на землю, щоб трохи перепочили руки.

— Ріку, ти серйозно? — Я махнула на крило М-Бота, яке, свіжозалатане, виблискувало як новеньке. — Тобто, ти хочеш сказати, що самостійний ремонт технологічно просунутого зорельота в закинутій печері з мінімумом інструментів — не геніальна робота?

Рік відступив на крок, підняв захисні окуляри і оглянув свою роботу. Затим усміхнувся:

— Має класний вигляд, скажи? А буде ще кращий, коли закінчимо з цією частиною. То як? — підняв він оприскувач.

Я зітхнула, потягнулася і знову взяла до рук ліхтар. Рік почав обробляти останній сектор крила, і я неквапно рушила за ним.

— То тепер ти інколи ночуватимеш у гуртожитку? — запитав він за роботою.

— Ні. Не можна наражати інших на небезпеку. Це суто між мною та Залізнобокою.

— А я досі думаю, що ти занадто перебільшуєш її слова.

Я примружила очі:

— Залізнобока — войовниця, котра розуміє, що не виграє цю війну, просто розбивши мене. Для перемоги їй потрібна моя деморалізація, щоб мати підстави називати мене боягузкою, так само як вона оце оббріхує мого батька.

Якийсь час Рік працював мовчки, і я вже подумала, що розмову вичерпано. Обережно заливши ущільнювач в шов під кабіною, він таки промовив тихо:

— Спенсо, це все чудово, але... ти ніколи не замислювалася, що робитимеш, якщо раптом виявиться, що ти помиляєшся?

Я стенула плечима:

— Коли я помилилася, вона мене викине. З цим я вже нічого не вдію.

— Я не про адміралку, Спенсо, а про твого батька. Що, як... ну, сама знаєш... Що, як він справді втік?

— Мій батько не боягуз.

— Але...

— Мій батько не боягуз! — з притиском повторила я.

Відвернувшись від своєї роботи, Рік заглянув мені у вічі. Погляд, яким я його огріла, прицитькнув би кого завгодно, але він таки витримав його напір.

— А я що? — запитав він. — По-твоєму, я — боягуз?

У мені закипіла, але миттю вгамувалася, лють.

Повернувшись до роботи, Рік продовжив:

— Просто ти кажеш, що як підеш добровільно, це буде доказом того, що ти боягузка. А я он сам пішов. Значить, я — боягуз. Гіршого годі й уявити.

— Ріку, це інше.

— А Кобб теж боягуз? Ти ж прекрасно знаєш, що він катапультувався, коли його підбили. Його ти назвала б боягузом в очі?

— Я...

Рік закінчив заливати чорним ущільнювачем останню секцію корпусу, відійшов і, похитавши головою, поглянув на мене:

— Знаєш, Дзиґо, напевно, твоя правда. Може, історія зі зрадою твого батька — справді змова. Або ж, може бути, він просто злякався. Він же був людиною і міг повестися, як чинять інколи всі. Можливо, проблема якраз таки в тому, що цю історію занадто роздули.

— Я не зобов’язана це вислуховувати, — гаркнула я, поставила лампу і пішла геть, хоча єдиним місцем, куди я могла піти, був інший край печерки.

— Дзиґо, ти не можеш так просто піти й не слухати мене, — промовив Рік у мене за спиною. — Ця печера не більше двадцяти метрів завширшки.

Я сіла. Біля мене, імітуючи моє роздратоване зітхання, присвиснула Слимачка. Як завше, я не помітила, коли вона приповзла до мене. Часом мені бувало страшно від того, що вона пересувається лише тоді, коли цього ніхто не бачить.

Судячи зі звуку, Рік підняв лампу і доконопатив решту корпусу сам. Увесь час, що він працював, я сиділа до нього спиною.

— Психуй скільки влізе, — кинув він. — Можеш навіть побити мене, як тобі від того полегшає. Але задумайся. Бо поводишся ти так, ніби робиш усе на зло адміралці та флоту. Може, не треба давати їм за тебе визначати, де твоя перемога, а де — поразка?

Я гмикнула:

— Ти кажеш, як ФМ.

— То вона не лише симпатична, але й розумна?

Я обернулася:

— ФМ? Симпатична?

— В неї гарні очі.

Я аж рота роззявила.

— Що? — перепитав він, шаріючись.

— Ти не м’явся, не затинався, як вчинив би звичайно Родж, — сказала я. — Що ти зробив із Роджем, креллівський ти шпигуне?

— Що? — перепитав М-Бот, вмикаючи підсвітку на крилах. — То Родж — крелл.

— Сарказм, — відповіли ми в унісон.

Закінчивши конопатити корабель, Рік поклав лампу і подивився на мене:

— Тільки їй не говори, що я це казав. Вона, либонь, уже й забула, хто я. — Трохи повагавшись, уточнив: — Правда ж?

— Ну звісно, що правда, — збрехала я.

Рік ще раз усміхнувся. Він був зовсім інший: дуже впевнений. Що сталося з ним за ці два місяці?

Бо знайшов заняття до душі, збагнула я, дивлячись, як він, обпершись руками об коліна, задоволено оглядає наново пофарбований корпус М-Бота. Мушу визнати, зореліт мав приголомшливий вигляд.

Усе життя ми з Ріком мріяли про службу в СОН. Але що він там казав, коли вирішив покинути навчання: «Це твоя мрія. А я просто тебе підтримував?»

Він вчинив правильно, вирішивши не ставати пілотом. Я це розуміла. Але от, чи до кінця?

Я встала, підійшла до нього й обійняла.

— Ріку, ти не боягуз, — сказала я. — Це я дурна, що образила тебе. Подивись тільки на те, що ти тут сам зробив. Це не просто добре. Це, трясця його матері, неймовірно.

Він вишкірився від вуха до вуха.

— Ну, це ми дізнаємося, коли ти піднімеш його в небо. — Подивився на годинник. — Ще маю трохи часу подивитися на ваш зліт.

— Зліт? — отетеріла я. — Тобто, він готовий до польотів? Він справний?

— М-Боте, базовий звіт про технічний стан! — наказав Рік.

— Підйомне кільце: в нормі. Система життєзабезпечення пілота: в нормі. Контроль управління й маневреності: в нормі. Щит: в нормі. Світловий гарпун: в нормі.

— Очманіти! — вигукнула я.

Зі справними підйомним кільцем і маневровими двигунами я могла піднятися в повітря і трохи політати — хоч і на невисокій швидкості.

— Однак у нас досі немає двигуна і гармат, — зауважив Рік. — Я не наважуся виготовити їх, навіть зі своєю новою репутацією в інженерному відділі.

— Двигуни: несправні, — додав М-Бот. — Гармати: несправні. Цитонічний гіперприскорювач: несправний.

— А ще я не розумію, як ви звідси виберетеся, — промовив Рік, оглядаючи склепіння. — М-Боте, як ти сюди потрапив?

— Вочевидь, телепортувався, скориставшись цитонічним гіперстрибком, — відказав робот. — Щоправда, я не пригадую, як він діє. Знаю тільки, що завдяки йому можна подорожувати галактикою на понадсвітловій швидкості.

Я крутнулась до Ріка:

— А його можна полагодити?

— Єдине, що я можу сказати — це те, що він не поламаний. Його просто нема, — мовив Рік. — Дані діагностики показують, де повинен стояти цей його цитонінчий гіперприскорювач, але все, що я знайшов на тому місці — це порожня коробка з дисплеєм. Хтось вийняв механізм, чим би той не був.

Цікаво. Може, його зняв попередній пілот?

Рік розгорнув свої записи і підізвав мене подивитися.

— Я майже впевнений, що мені вдалося полагодити маневрові двигуни, — промовив він, показуючи на схему. — Але попроси його не вимикати запис діагностики, щоб я бачив, що все точно в нормі. — Перегорнув сторінку. — А коли переконаємося, що він може нормально літати, я розберу систему активації щита. Судячи з його характеристик, він явно здатен витримувати утричі більше навантаження, ніж сонівські. Мене цікавить його конструкція.

Я залибилася:

— Ти точно станеш найпопулярнішим інженером-конструктором.

— Так, але це якщо керівництво нічого не запідозрить. — Повагавшись, Рік тихенько додав: — Я ще був спробував подивитися на механізм його штучного інтелекту, але він не дозволив відкрити корпус. Пригрозив навіть, сказав, що пустить струм. Каже, що будова цього та деяких інших пристроїв — секретна інформація. А це стелс-система та технологія зв’язку — дуже важливі речі. Дзиґо, щоб реально допомогти СОНу, нам знадобляться фахівці, які розберуть корабель і проаналізують його будову. Сам я з таким завданням не впораюся.

Всередині мені щось скрипнуло, як незмащені шестерні. Я подивилася на М-Бота.

— Він застеріг: якщо ми його здамо, він запустить самознищення системи, аби не відступати від наказу старого пілота, — сказав Рік.

— Може, мені вдасться його вмовити?

— На нього не діють ніякі вмовляння, — сказав Рік, зиркаючи на зореліт, щоби знову помилуватися результатами своєї роботи.

Корабель був чудовим: чистий, свіжопофарбований, лискучий, небезпечний. Попри порожні пази для гармат — по дві на кожному крилі — й відсутній двигун, він мав бездоганний вигляд.

— Ріку, — захоплено шепнула я, — мені досі не віриться, що ти погодився на цю авантюру.

— Якщо хочеш віддячити, — відповів він, — попроси ФМ вибратися зі мною на обід у парк. — Миттєво зашарівшись, він опустив очі. — Ну, тобто, якщо ви раптом заговорите чи щось таке. Або ні, так ні.

Я усміхнулася і штурхнула його в плече:

— То ти таки той самий Рік. Бо я вже була запереживала.

— Так, так. А зараз забудьмо, що я казав і зосередьмося на важливіших справах. Наш скажений робот стверджує, що його стелс-система в достатньо доброму стані, щоб його не засікли сонівські радари. Думаю, йому можна вірити. То що скажеш? Проведемо тестовий заліт?

— Трясця, звичайно!

Рік зиркнув угору:

— Є ідея, як вибратися звідсіля? У ту дірку важко протиснутися дорослій людині.

— Здається, я знаю, що робити, — відповіла я. — Але це буде не дуже акуратно. А ще — небезпечно.

Рік зітхнув:

— Мабуть, на щось інше й не варто було й сподіватися.

Приблизно за годину, тремтячи від збудження, я залізла в кабіну М-Бота. Посадила на заднє сидіння Слимачку і пристебнула ремені.

Моя крихітна печерка здавалася голою, після того як ми прибрали звідти кухоньку та Рікові інструменти. Що могли — запхали в кабіну, решту витягнули тросом нагору. Рік відійшов на безпечну відстань, тож мені залишилася найвеселіша частина. Як завше, під словом «найвеселіша» я мала на увазі «руйнівна».

— Готовий? — спитала я в М-Бота.

— Я функціоную тільки у двох режимах: готовності та сну, — зауважив він.

— Треба трохи попрацювати над дотепністю, але навіть так звучить непогано, — сказала я, поклала одну руку на сферу керування, іншою взялася за штурвал і вдихнула.

— Хочу, щоб ви знали, — озвався М-Бот. — Я чув, про що ви шепотілися. Я про те, що Родж обізвав мене скаженим.

— Я знала, що ти все чуєш, — відказала я. — Ти ж бо розвідувальний корабель.

— Штучний інтелект не скаженіє, — пояснив робот. — Ми здатні робити тільки те, на що запрограмовані. А це — не божевілля, а якраз навпаки. Але ж ви... скажете мені, якщо я почну... говорити дурниці?

— Ну, твоя одержимість грибами дещо насторожує.

— Це я розумію, але не можу нічого вдіяти. Установка — річ непорушна. Як і останні слова мого пілота.

— Сховатися і уникати бою.

— Так. І чекати на нього. Тому я й не можу дозволити вам здати мене в СОН, хоч і знаю, що це допоможе особисто вам та вашому народові. Я зобов’язаний виконувати свої накази. — Він замовк. — Мене хвилює, що ви хочете підняти мене у повітря. Як гадаєте, що мав на увазі мій пілот під словом «сховатися»: затаїтися під землею чи не потрапляти нікому на очі?

— Переконана, що друге, — сказала я. — Але ми швиденько.

— Це не буде «швиденько», — відповів він. — З самими лише маневровими двигунами ми летітимемо не швидше, ніж ви ходите.

Що для початку також непогано. Я запустила підйомне кільце і почала м’який зліт. Підняла підніжки, неспішно розвернула корабель, потім понахиляла так і сяк. Усміхнулася. Управління М-Ботом було схоже на звичне мені, а на команди він реагував краще, ніж мій «Поко».

Далі треба було вибратися з печери. Я повернула підйомне кільце назад, піднявши ніс М-Бота. Відтак випустила гарпун у склепіння і за допомогою обертових двигунів дала задній хід, водночас послабивши живлення підйомного кільця. Це дало мені більше сили без двигуна.

Трос гарпуна натягнувся, і зі склепіння посипалися пил і каменюки. За мною, імітуючи гуркіт, енергійно засвистіла Слимачка.

Шмат склепіння обвалився. Я деактивувала гарпун і виглянула в діру над собою. Ліхтаря вгорі не було, тож над нами простягалася суцільна сірість. Небо.

— Твоя голограма здатна відтворити склепіння? — запитала я в М-Бота.

— Так, але воно буде менш надійне, — сказав він. — До того ж випромінювання сонарів здатне пройти голограму. Але... я давно не був у небі.

Останні слова прозвучали страшенно журливо, хоч я була ладна закластися, що він списав би це на збій програми.

— То вперед, — мовила я. — Полетіли!

— Я... — зам’явся М-Бот. — Так, ви слушно кажете. Уперед! Я хочу літати. Але пильнуйте, щоб нас не засікли.

Я вилетіла крізь діру і помахала Ріку, який стояв із нашими речами оддалік.

— Запускаю систему маскування, — промовив М-Бот. — Тепер ми невидимі для радарів СОНу.

Я була в небі. На власному кораблі. Усміхнувшись, натиснула на штурвал.

Але ми залишилися на місці.

А, точно. У нас же нема двигуна.

Я запустила маневрові двигуни, призначені скоріше для точних поворотів, аніж для руху, і ми полетіли. Страше-е-е-е-е-е-енно повільно.

— Весело? — спитався М-Бот.

— Не дуже.

Та я однаково зробила для Ріка невеличке коло з увімкненим записом діагностики. Коли ми закінчили обліт, хлопець підняв великі пальці, закинув на плече рюкзак і попростував додому. Йому треба було у Вогненну — занести позичене ізоляційне обладнання.

Мені зовсім не хотілося приземлятися. Після стількох зусиль хотілося політати на М-Боті ще трохи. Тому я взялася за важіль контролю висоти. Підлаштовуючи позицію підйомного кільця, сфера керування смикатиме кораблем, але якщо я хочу швидкого підйому, доведеться з цим змиритися.

Потягнула важіль на себе, і ми шугнули в небо.

Я не сподівалася, що система підйому працюватиме аж настільки добре. Ми мчали вгору, і я відчула, як мене притиснуло силою перевантаження. Побачивши швидкість підйому, я дещо відпустила важіль. Таке перевантаження...

...мало б вбити мене.

Я відчувала прискорення, але і близько не так, як мала б. Понад три джі я не витримала б, однак розуміла, що в ту мить на мене діяла значно більша сила.

— Що ти робиш? — запитала я в М-Бота.

— Уточніть запитання. Наразі діють понад сто сімдесят напівавтономних процесів, які...

— Перевантаження, — сказала я, дивлячись, як страшенно швидко віддаляємося ми від землі. — Я мала б уже знепритомніти.

— А, це. Так. Мої гравітаційні конденсатори здатні поглинати шістдесят відсотків сили перевантаження і витримувати до сотні земних стандартів. Я ж казав вам, ваші кораблі мають примітивну систему оснащення для життєзабезпечення пілота.

Я зовсім відпустила важіль набору висоти, і корабель припинив підйом.

— Бажаєте активувати обертову систему стабілізації для полегшення сили перевантаження? — спитав М-Бот.

— Це коли крісло обертається? — запитала я, згадавши, що розповідав мені про М-Бота Рік.

Люди не витримують перевантаження, спрямованого в деяких напрямках. Скажімо, нам важче зносити силу, яка діє згори донизу, бо вона переганяє всю кров до ніг. М-Бот же вмів компенсувати це навантаження поворотом крісла, щоб сила діяла на мене спереду, і я переносила її легше.

— Не треба, — додала я. — Хай-но я краще звикну до того, як ти літаєш.

— Як скажете, — відповів зореліт.

Дуже скоро ми злетіли на сто тисяч футів — найвищу висоту, на яку за звичайних обставин піднімалися сонівські винищувачі. Я потягнулася до важеля, щоб сповільнити підйом, але в останню мить завагалася. Чому не піднятися б вище? Я ж завжди про це мріяла. Тим паче хто мене зупинить?

Я продовжила підйом, доки датчик висоти не показав п’ятсот тисяч футів. Там я нарешті й зупинилася насолодитися краєвидом. Так високо ще ніколи не бувала. Гірські вершини піді мною скидалися на зім’яті паперові кульки. Чітко і ясно мені було видно навіть вигин планети. Здавалося, варто лиш зіп’ятися навшпиньки, і я побачу всенький Детрит.

Я досі перебувала на половині шляху до поясу уламків, який, як відомо, оточував планету по низькій орбіті на висоті приблизно мільйон футів. Та навіть звідсіля мені було видно його набагато краще. Те, що з поверхні здавалося невиразним плетивом цяток, тут було велетенським масивом металу, осяяного світлом, джерела якого я не могла визначити.

Дивлячись на все це і розуміючи, що до поясу мені ще понад добру сотню кілометрів, я нарешті осягнула його справжні масштаби. Ті крихітні крапочки виявилися величезними брилами металу, які опустилися сюди після минулотижневої битви.

Це було так грандіозно, що в мене відвисла щелепа поки я спостерігала за численними шарами металу, що поволі обертаючись, пролітали незбагненними орбітами. Від більшості шматків я бачила лише тіні, що, крутячись, шар за шаром ковзали один по одному.

— Бажаєте підлетіти ближче? — запитав М-Бот.

— Боюся. Кажуть, ті уламки можуть нас збити.

— Ну, то — явно залишки напівавтономної системи захисту, — відказав він. — А тіні позаду — рештки зовнішніх житлових платформ, упереміш із понівеченими верфами та залишками ремонтних дронів.

Спостерігаючи рух угорі я намагалася уявити собі час, коли вся ця машинерія працювала, була корисною, обжитою. Цілий світ над світом.

— Так, деякі з тих захисних платформ досі функціонують, — продовжив М-Бот. — Навіть мені буде складно їх оминути. Зверніть увагу на астероїди, які я виділив на проєкції вгорі кабіни. Шлакові формування на поверхні вказують на їхнє початкове призначення. Деякі стратегії підкорення планет передбачають перехоплення космічних тіл і бомбардування ними поверхні. Таким чином можна досягнути різноманітних цілей — від зруйнування окремо взятого міста до винищення цілого виду.

Я безгучно охнула, уявивши собі це.

— Але... зауважте, що я далеко не військовий корабель, — додав М-Бот. — Відомості про орбітальне бомбардування в моїй базі даних відсутні. Мабуть, про це хтось мені колись розповів.

— А я думала, ти не вмієш брехати.

— Не вмію! Я щиро вірю в те, що мої передові технології, озброєння і система маскування необхідні для ефективнішого збору даних про гриби. І це припущення не позбавлене здорового глузду.

— То все, що потрібно креллам, щоб остаточно розібратися з нами — це скинути на нас ці астероїди? — уточнила я.

— Це дещо складніше, ніж може здатися, — сказав М-Бот. — Щоб перетягувати настільки масивні об’єкти, їм знадобиться корабель достатнього розміру — крейсер, що без зайвого клопоту зіб’ють оборонні платформи. Однак дрібні зорельоти здатні обійти цей захист. Що, я так припускаю, ви і так знаєте, зважаючи на те, як часто ви б’єтеся з ними.

Я відкинулася в кріслі, насолоджуючись краєвидом. Широченний простір землі знизу, небо, яке виявилося меншим, ніж здавалося: вузенька, закована в пояс уламків, смужка, що огортала планету.

Я безвідривно милувалася рухом поясу. Виконуючи прадавні таємничі функції, наді мною літали його велетенські платформи та механізми. Пояс складався з десятків шарів, однак у ту мить — вдруге за все моє життя — всі вони зійшлися воєдино, і мені відкрився космос. Це була справжня нескінченність, яку розбавляла дрібка миготливих зірок.

І я могла заприсягнутися, що чую їх. Вони шептали до мене. Слова були нечіткі, але напрочуд реальні. Ба казала правду. Коли прислухатися, зорі можна почути. Вони звучали, ніби бойовий ріжок, що закликав мене, манив до себе...

Не будь дурепою, подумала я. У тебе немає двигуна. Якщо тебе побачать крелли, ти станеш для них легкою мішенню.

Неохоче я почала спуск.

На сьогодні досить.

Опускалися ми повільно, залишивши більшу частину роботи гравітації. Поки були в повітрі, нас трохи віднесло вітром, тож після приземлення, довелося повзти назад до печери на маневрових двигунах.

Виявилось, літали ми довгенько, і поки повернулися до печери, я вже нестримно позіхала. Позаду, сидячи на згорнутій ковдрі, мене перекривляла Слимачка.

Нарешті ми спустилися в печеру і поставили М-Бота на те саме місце, де я його знайшла.

— Що ж, можна вважати перший заліт вдалим, — сказала я.

— Мабуть, так, — погодився М-Бот. — Височенько злетіли, еге ж?

— Аби ж дістати десь двигун, ми нормально політали б.

— Е-е-е...

— Якщо захочеш, можемо навіть спробувати битися з креллами, — додала я, перевіряючи, на що вдасться його вмовити. — Робитимемо це таємно — не казатимемо нікому, хто ми! Чорний винищувач-привид без позивного, який у скрутну мить приходить на підмогу СОНу!

— Не думаю...

— М-Боте, тільки уяви, як ми, скажено маневруючи, мчимо серед вибухів! Несемося у височині, доводимо свою перевагу над ворогом, творимо власну симфонію знищення!

— Або ще краще — сидимо в печері й не робимо нічого з цього!

— Ми могли б воювати, не вимикаючи маскування... — продовжила я.

— Це все одно далеко від поняття «сховатися». Мені шкода, Спенсо, але я не можу битися. Ми можемо літати — мені це сподобалося, — але в бій вступати мені заборонено.

— Заборонено, — повторила останнє слово Слимачка.

Вимкнувши двигуни, я всілася в кріслі й замислилася. Мені була доступна неймовірна, потужна, небачена досі технологія, якою я не могла скористатися. У своїх руках я мала зброю, яка відмовлялася стріляти. Ну і що мені з нею робити?

Цього я не знала. Та найбільше мене гризла думка, що мій винищувач... боягуз.

Зітхнувши, я почала готуватися до сну. Злість на М-Бота потроху відступала перед захватом від того, що мені вдалося підняти його в повітря.

Коли я нарешті вклалася — розклала крісло, загорнулася в ковдру, а Слимачка зайняла своє місце у відкидній поличці під куполом кабіни, — до мене тихенько озвався М-Бот:

— Спенсо, ви ж не заперечуєте? Я про те, щоб утримуватися від бою. Я зобов’язаний виконувати наказ.

— Не зобов’язаний.

— Але ж я — комп’ютер, і це, по суті, єдине, що я вмію робити. Без наказу я не можу навіть порахувати до нуля.

— Щось мені в це не віриться, — процідила я. — Особливо після всього того, що ти мені розповідав.

— Це просто симуляція особистості, завдяки якій я спілкуюся з людьми.

— Дурна відмовка, — мовила я, позіхаючи і гасячи світло. — Хай свідомість твоя штучна, але ти — справжня особистість.

— Але...

— Я тебе чую, — відповіла я, знову позіхаючи. — Я чую твою душу — так само як зорі.

Це було тихесеньке гудіння вглибині мого мозку, якого я досі не помічала. Але тепер я чітко його чула. Що б він сам не казав, але М-Бот був живіший, ніж намагався мене запевнити. Я це просто відчувала.

Я почала засинати.

Він знову заговорив, ще тихіше:

— Бачите, Спенсо, просто накази — єдине, що я чітко розумію. Мій колишній пілот, старе завдання. Таким я був.

— То стань кимось іншим.

— Ви хоч уявляєте наскільки це складно?

Я замислилася про власну боязливість, відчуття втрати й розгубленості, яке охопило мене, відколи довелося робити все те, про що раніше я тільки нахвалялася. Щільніше закуталася в ковдру.

— Не верзи дурниць, — сказала я. — Нащо мені ставати іншою людиною?

Він змовчав, і мене остаточно віднесло в сон.