Небовись

38

У ресторані не було насправді нічого особливого. За безладно розставленими столами сиділи компанії молодих пілотів та курсантів. Освітлення було тьмяне. У кутку на маленьких барабанах вистукував ритм музикант.

ФМ привела мене до столу, за яким Артуро обіймав незнайому мені дівчину з коротким волоссям і смаглявою шкірою. Була з ними і Кіммалін, перед якою стояла величезна склянка з якимось пурпуровим напоєм. Біля неї сидів Недд.

Недд. Його я не бачила дуже давно — від самого того вечора на злітному майданчику. Одягнений він був у штани й застібнуту під горло сорочку, на спинці стільця за ним висів його піджак. Було дивно бачити його в звичайному одязі — надто — біля Артуро, який і сюди прийшов у комбінезоні.

Неддів дружній голос лунав понад жвавим жебонінням, що сповнювало залу:

— Я ніколи не казав, що дурний у цьому сенсі. Бо дурний я по-іншому. Ну, знаєш, милий такий дурник.

Артуро закотив очі, а його дівчина подалася вперед.

— Недде, — промовила вона, — дурний означає дурний.

— Ні. Ти розмовляєш з експертом. Я...

— Народ, — урвала їхню розмову ФМ, підводячи мене до них, — дивіться кого я зустріла на базі. Ходила й бубніла, що їй не дають постріляти.

Показавши великим пальцем на ФМ, Недд промовив:

— От бачиш, вона також дурна, але по-іншому.

ФМ дала йому потиличника, і він вищирився. Відтак устав і міцно, по-ведмежому, обійняв мене, мало не задушивши.

— Радий бачити тебе, Дзиґо. Замовляй що хочеш, однаково Артуро пригощає.

— Я?

— Ти ж у нас багатій.

— Ти теж.

— Я з інших багатіїв. Бідніших.

— Годі вже, в ім’я Святої, — кинув Артуро.

— Не промовляй ім’я Святої всує, — сказала Кіммалін.

— Ти постійно це робиш!

— Бо я вірую. А ти — ні. Тому мені можна.

Все ще усміхаючись, Недд ногою відтягнув від сусіднього столика стільця, підштовхнув до мене і жестом запросив сідати.

Повагавшись, я таки сіла. Мої думки досі крутилися довкола чипу із записом, схованим у мене в кишені. Водночас я страшенно раділа зустрічі з Неддом і Кіммалін, бо відчувала, що це було мені необхідно. Тож спробувала забути про запис хоч на якийсь час.

— Дзиґо, знайомся, це Брін, — промовив Артуро, показуючи на дівчину, що сиділа близько-близесенько до нього. — Моя шкільна подруга.

— Я чесно не знаю, як ви всі його терпите, — сказала вона. — У школі він постійно корчив із себе всезнайка. А зараз, то певно і зовсім нестерпний.

Усміхнений, Артуро жартівливо тицьнув її в плече. Я бачила, що стосунки між ними існують давно. І як це мені раніше не доходило, що Артуро зайнятий?

Я це знала б, якби мала змогу бути зі своєю групою не тільки на заняттях, подумала я.

За кілька секунд ФМ поставила переді мною келих з пурпуровим напоєм із бульбашками і кошик водоростевих чипсів. Сівши на своє місце, вона передала Кіммалін торбину.

— Знайшла твої буси, — сказала вона. — Вони були під ліжком.

— Дякую, люба, — сказала Кіммалін, зазираючи всередину. — Мабуть, я трохи погарячкувала, вирішивши піти.

— А ви не планували повернутися в СОН? — запитала я. — Може, варто поговорити з Коббом? Пілоти потрібні завжди. Може, вас двох приймуть назад?

Недд і Кіммалін перезирнулися, хлопець відпив зі своєї склянки й промовив:

— Ні. Кобб сам казав, що до випуску більша частина курсантів відсіється. Тож це було очікувано, що хтось піде. Назад нас ніхто не візьме. Та й не знаю, чи зможу вчинити так із мамою, після того як...

Він затнувся, і всі присутні за столом миттю замовкли.

— Я хоч не повернуся, зате мені вдалося потрапити в академію, — кинула Кіммалін. — Батьки горді — далі нікуди, й тепер серед стрільців з Підземель Достатку тільки й розмов, що про мене.

— Але ж... як же польоти? — сказала я, хоч і розуміла, що не варто було.

— Дзиґо, ми не такі, як ти, — мовив Недд. — Літати — це круто, і я залюбки повернувся б до цієї справи. Якби не цей сонівський звичай... з відчаю кидати в бій кадетів...

ФМ підняла великі пальці вгору. Кіммалін мовчки опустила голову. Мабуть, пробувала зрозуміти мене. СОН мали причину вдаватися до таких розпачливих кроків. Кадети літали не лише для додаткової практики — і навіть не тому, що СОНу було байдуже на людські життя. Так траплялося, бо в повітрі нам завжди було потрібно якомога більше пілотів, хай навіть малодосвідчених.

Зростаючи у Вогненній, я знала, що виліт проти креллів — завжди героїчний і страшенно небезпечний вчинок. Та до того як потрапила на «Альту», навіть не здогадувалась, як близько до поразки ми перебуваємо.

Але я промовчала, не бажаючи засмучувати інших. Розмова перейшла на вчорашню велику гру, в якій колишня команда Веремії здобула перемогу. Недд підняв келих, і всі зробили так само. Долучилася і я. Відсьорбнувши трохи пурпурового напою, мало не виплюнула його. Занадто солодко.

Вирішивши перебити цей смак, взяла один чипс. У роті мені вибухнув феєрверк смаків, і, аж вирячившись від подиву, я мало не розтанула від задоволення. Я й раніше смажила водорості, але ще ніколи не куштувала такої смакоти. Якими приправами їх посипали?

— Дзиґо? — погукав мене Артуро. — У тебе такий вираз, ніби тобі наступили на ногу.

Тремтячою рукою я підняла ще один чипс:

— Це дуже СМАЧНО.

— Останні кілька місяців вона харчувалася самою щурятиною, — пояснила ФМ. — От її смакові рецептори й відвикли від нормальної їжі.

— ФМ, ти вмієш гарно сказати, — зауважила Кіммалін. — Такого пояснення я ще не чула!

— Скільки цих штук можна мені з’їсти? — запитала я.

— Весь цей кошик для тебе, — мовила ФМ. — Однаково платить Артуро.

Я почала жадібно напихати рот їжею, навмисне перебільшуючи, щоб потішити друзів. Але коли чесно, мені справді хотілося встигнути з’їсти якомога більше цієї смакоти, поки я не прокинулася, мене не викинули з того місця або щось не вибухнуло.

Така моя поведінка насмішила Брін:

— Оце вона агресивна.

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — усміхнувся у відповідь Артуро, тереблячи кучерик дівчини.

Трясця. З мого боку було злочином так мало знати про своїх одногрупників.

— А де Йорґен? — спитала я, не відриваючись від їжі.

— Він однаково не прийшов би, — мовив Недд. — Занадто важлива птиця.

— Ви навіть не запрошували його? — перепитала я.

— Ні, — кинув Артуро.

— Він же ваш друг!

— Того ми і знаємо, що він не прийде, — сказав Недд. — Краще розкажи нам, як поживає старий Кобб. Чула від нього якісь нові матюки?

— На останньому занятті Дзиґа добряче з ним зчепилася, — вставила Кіммалін.

Я проковтнула їжу:

— Не треба було казати йому те, що я сказала.

— Якщо не казати всього, що думаєш, воно продовжуватиме тебе мучити, — глибокодумно зауважила Кіммалін.

— Ти рознесла його вщент, — додала ФМ, піднімаючи палець. — Він покладався на те, що заперечував!

Я опустила очі на свій кошик — чомусь уже порожній. ФМ забрала його і віднесла до стійки, мабуть, щоб замовити ще чипсів. Я почула шипіння пательні, й від гострого аромату смаженини в роті мені набралося слини. Я сподівалася, що страва не дуже дорога. Та чого мене це має обходити?

Ще раз спробувала напій. Такий самий солодющий. ФМ якраз вчасно поставила переді мною ще один кошик закусок, на які я тут же накинулася. Уся річ була в чудових приправах. Їхній смак розбудив мої рецептори після довгої сплячки.

Решта продовжували згадувати Веремію, і в голосах їхніх бринів той самий знайомий мені біль. Ми поділяли його, розуміли одне одного. Серед них я була не сама.

В якийсь момент я почала розповідати про нашу з Йорґеном витівку. Товариство уважно мене вислухало.

— Треба було поїхати з вами, — сказав Артуро. — Думаєш, якщо я попрошу, Кобб дасть мені хоч трохи потримати її значок? Я маю на увазі, перед тим як відправити його батькам Веремії?

Він сумно опустив голову, і Брін погладила його руку.

— А пригадуєте, як ми з нею заклалися, хто з’їсть більше пиріжків? — спитав Недд.

— Вона так об’їлася, що звалилась на підлогу, — мрійливо протягнула ФМ. — Лежала, не встаючи, і голосно стогнала. Цілу ніч нарікала, що не може заснути.

Усі засміялися, але Артуро мовчки вирячився на свою склянку. Вигляд у нього був такий... спустошений. У тому бою він мало не загинув, і буде диво, якщо до закінчення відпустки його корабель устигнуть полагодити.

Ці роздуми, звісна річ, нагадали мені про Ріка, який працював над М-Ботом. І про те, що я перед ним у боргу. Величезному.

— ФМ, — мовила я, — як ти ставишся до розумних хлопців?

— Я вже зайнятий, — весело кинув Артуро.

ФМ закотила очі.

— Усе залежить від того, наскільки він красунчик.

— Красунчик, але стриманий.

— Кажу ж, я зайнятий, — повторив Артуро.

— ФМ не зустрічатиметься з хлопцем не з робітничого класу, — мовив Недд, — щоб бути проти системи. Лише таке, народжене в зорях, нездійсненне кохання, вона прийме.

— Недде, не все, що я роблю в житті — з бунтарства, — сказала вона.

— Он як? — перепитав він. — Тоді який напій ти замовила?

І тільки зараз я помітила, що її напій був помаранчевий, коли ж у решті склянок — бузковий.

Вона знову закотила очі:

— Дурень ти.

— Але ж правильний дурень?

— Надокучливий.

— Приймається.

Вони продовжили сперечатися, поки я наминала закуски, аж тут Брін встала і пішла у вбиральню. Без неї за столом залишилася тільки наша команда, і, опинившись за межами штабу СОН, де мене не покидало відчуття, що за нами стежать, мені захотілося сказати їм дещо.

— Можемо дещо обговорити? — промовила я, перепиняючи Недда, який узявся розповідати чергову історію. — Мені не дає спокою питання, яке Артуро підняв на одному занятті. Хіба не дивно, що ми воюємо проти свого ворога вже ось вісімдесят років, але досі не знаємо навіть, який він на вигляд?

Кіммалін кивнула. Я продовжила:

— Та й хіба не зручно, що крелли ніколи не нападають групою понад сотню кораблів? Звичайно, багато чого пояснюють захисні платформи в поясі уламків, але це запитання не дає мені спокою. Хіба не можуть вони відправити удвічі більшу групу і остаточно покласти край нашій цивілізації?

— Підозріло це, — погодилася ФМ. — Дуже підозріло.

— Ти сказала б це попри будь-які аргументи, — мовив Недд.

— А ти не згоден? — спитала в нього ФМ.

Він не відповів.

— Навряд чи ми єдині, хто колись замислювався над цим питанням, чи не так? — сказала я. — То... невже СОН справді не знає відповідей? А що коли їх від нас приховують?

Як правду про мого батька.

— Гаразд, але дозволь вчепитися до твого аргументу, — відказав Артуро. — Не виключено, що цією інформацією не діляться з курсантами і невійськовими. Дзиґо, я розумію, ти недолюблюєш адміралку — і маєш на те дуже вагомі підстави, — але її послужний список бездоганний та й радники в неї першокласні.

— Але ми продовжуємо програвати, — кинула я, підсуваючись ближче до столу і стишуючи голос: — Ви ж усі це знаєте. Коли так триватиме й надалі, крелли нас задушать.

Усі замовкли, Артуро роззирнувся навкруги, перевіряючи, чи не чутно нас за сусідніми столиками.

— Керівництву не подобається, коли ставлять такі запитання, — сказала Кіммалін. — Пригадуєте, як Артуро підняв цю тему за вечерею, і офіцер з-за сусіднього столу наказав йому замовкнути? Кобб єдиний, хто дозволяє ставити незручні запитання.

— Бо їм потрібне гарматне м’ясо, — кинула ФМ, — позбавлені всякої ініціативності, співчуття, душі, пілоти, які сліпо виконуватимуть, що їм наказано.

Подружка Артуро вийшла з вбиральні й попетляла між столиків до нас. Я нахилилася ближче.

— Просто подумайте про це, бо мене ця думка не полишає, — шепнула я, мацаючи через кишеню чип із записом.

Розмова перейшла на легші теми, але ФМ зблиснула на мене очима і усміхнулася. Мовби пишалася моєю допитливістю. Раніше вона мала мене за чергового зомбі з мізками, промитими пропагандою про нескорених. Але вона не знала мене справжньої. Не знала, що більшість свого життя я прожила за межами їхнього суспільства, тиняючись тунелями і збираючи мотлох.

Особисто я вважала, що нескореним, на відміну від звитяжців з казок Ба, бракує мужності, героїзму. Але мені здавалося, що на одному ми з ФМ таки сходилися: керівництво СОНу щось явно недоговорювало.

Дозволивши ФМ — а насправді Артуро — купити мені третій кошик чипсів, я нарешті попрощалася з товариством. Як би приємно не було повечеряти в їхньому колі, на мене ще чекали важливі справи.

Настав час дізнатися відповідь.