Небовись

1

Я завзято гнала ворога тунелем.

Зняла чоботи, щоб не чвакали, і шкарпетки — щоб не сковзатись. Відчувши під ногами приємну прохолоду каменю, тихенько ступнула вперед.

На такій глибині єдиним джерелом світла слугували хробаки, які жили під склепінням і живилися вологою, що просочувалася сюди крізь шпарини. На те, щоб призвичаїтися до настільки слабкого освітлення, треба кілька хвилин.

Щось ворухнулось у темряві. Он, ті чорні кучугури, то, мабуть, і є ворожий табір. Я присіла, застигла, прислухаючись до шкряботіння ворога по камінцях. Уявила собі крелла — страшного червоноокого іншопланетянина в чорному скафандрі. Твердою рукою неквапно піднесла рушницю до плеча, затамувала подих і зробила постріл.

У винагороду почула болісний зойк.

Є!

Постукала себе по зап’ястю, активуючи батьків браслет зі світловим тросом. Увімкнувшись, його дисплей засвітився червоногарячим світлом, яке засліпило мене на коротку мить. Оговтавшись, я рушила забрати здобич — щура, прохромленого наскрізь стрілою.

Коли посвітлішало, тіні, в яких я уявляла собі ворожі укріплення, виявилися звичайними валунами; моїм ворогом був пацюк, а рушницею — самопальний арбалет. Від того нещасного дня, коли ми з батьком вийшли на поверхню, спливло цілих дев’ять з половиною років, але моя уява залишалася не менш жвавою. Коли я придумувала собі, ніби займаюся чимось цікавішим, аніж виловом щурів, це допомагало скрасити марудну справу.

Я підняла вбитого гризуна за хвоста:

— Нарешті ти звідала мою лють, тварюко.

Виявилося, що малі дивачки не змінюються, навіть коли дорослішають. Та я була переконана, що варто тренувати проворність у разі, якщо мені справді випаде зустрітися зі справжнім креллом. Ба казала, що кожен великий воїн вміє вправно нахвалятися, щоби нагнати страху й невпевненості в серця своїх ворогів.

Я закинула здобич у торбу. Це був уже восьмий пацюк за сьогодні — непоганий улов. Чи вдасться вполювати бодай ще одного?

Подивилася на браслет. На його дисплеї біля індикатора заряду був ще й маленький годинник. 09:00. Пора б уже й вертатися. Не можна прогулювати забагато уроків.

Я закинула торбу на плече, підібрала свій гарпун, який склала сама з мотлоху, знайденого в печерах, і вирушила в бік дому. Ішла за власною мапою, яку намалювала у блокноті й постійно вдосконалювала.

Частково мені не хотілося залишати ці тихі печери, бо вони нагадували мені про батька. До всього мені подобалося те, що там так... порожньо. Там ніхто з мене не сміявся, не витріщався і не пускав прокльони, аж доки я не втрачала витримки і не ставала на захист честі свого роду, топлячи кулак в тупій пиці недруга.

Зупинилася на знайомому перехресті, де на металевих листах, що вкривали підлогу та стелю, були висічені дивні візерунки. Обидві поверхні були списані колами та формулами. Я завжди думала, що то прадавні мапи галактики. У віддаленому кінці зали зі стіни стирчала величезна стара труба — одна з тих, що ганяють між печерами очищену воду для охолодження машин. З її шва у відро, яке я підставила тут раніше, крапала вода. Цебро набралося вже повне, тож я стала напитися. Вода освіжала, була холодна, з легким металічним присмаком.

Про творців тих машин ми знали небагато. Як і пояс уламків, вони були тут ще до того, як наш крихітний флот розбився на цій планеті. Ми точно знаємо, що створили їх люди, адже написи, що на стелі та підлозі цього залу, були зроблені людськими мовами. Проте наскільки близькими були ці люди до нас — залишилося для нас загадкою. Від них не збереглося й сліду, а розплавлені уламки і стародавні руїни вказували на те, що вони пережили власну війну.

Решту води я перелила у флягу, по-товариському поплескала по старій трубі й, перш ніж рушати далі, підставила під неї порожнє відро. Машини немовби відповіли мені своїм далеким, знайомим гуркотом. Я йшла на той звук, доки нарешті не добулася до яскравого, світлого розлому ліворуч.

Підійшовши до діри, виглянула на Вогненну печеру — свій дім, найбільше з підземних міст, які всі разом складали Лігу Нескорених. Стояла я високо, тому мені відкривався чудовий краєвид на велетенську печеру, поділену на квадратні блоки квартир, наставлених одна на одну.

Мрія мого батька збулася. Здолавши креллів того дня дев’ять років тому, наші пілоти-винищувачі надихнули своїм прикладом увесь народ. Десятки розрізнених кланів об’єдналися і колонізували Вогненну з довколишніми печерами. Однак кожен залишив за собою стару назву за зорельотом або його секцією, на якій працював його рід. Наш клан називався Моторниками, бо мої пращури обслуговували двигун корабля.

Усі разом ми називалися нескореними — від назви нашого флагмана.

Авжеж, зібравшись разом, ми привернули до себе увагу креллів, які не полишали намірів знищити людство. Тому війна тривала й надалі, й задля захисту нашої відновленої цивілізації ми постійно потребували нових винищувачів та пілотів для них.

Понад будівлями Вогненної бовванів механізм — стародавній комплекс, у якому містилися ливарні, очисні споруди і механізми, якими ми викачували з-під землі розплавлену породу для виготовлення зорельотів. Апарат вражав не тільки своїми розмірами, а й унікальністю, бо ж хоч машини в інших печерах також могли виробляти тепло та електрику й очищати воду, апарат Вогненної єдиний був придатний для виробництва складної техніки.

У розколину струмувало тепло, від якого в мене на лобі виступив піт. Через усі ці фільтри, заводи та гігантські бочки для вирощування водоростей у Вогненній було дуже жарко. І хоч освітлювалось там непогано, усередині неї чомусь завжди панував напівморок, який розбавляло лиш червоногаряче світло очисних механізмів, що працювали без упину.

Відійшовши від розколини, я рушила до старого технічного продуху в стіні. З першого погляду його дверцята нічим не відрізнялися від інших кам’яних плит тунелю й були досить міцно зачинені. Відімкнувши їх, я оглянула свої скарби: запчастини до гарпуна, запасна фляга, батьків значок. Потерши його на удачу, я склала всередину світловий трос, блокнот з картами і гарпун.

Діставши звідти грубого списа з кам’яним наконечником, я замкнула дверцята і закинула торбину на плече. Нести в торбі вісім щурів буває дещо важкувато, надто коли навіть у сімнадцять років твоє тіло відмовляється виростати більше ніж на метр п’ятдесят один.

Я рушила до звичайного входу в печеру. Ворота охороняло двоє піхотинців, які ні разу в житті не були у справжній битві. Хоч я й знала, як звуть обох, вони однаково наказали мені відійти вбік, а самі почали вдавати, ніби запитують у начальства дозволу пропустити мене. Насправді їм просто подобалося наказувати мені почекати.

І так щодня. Кожнісінького, такого самого, як попередній, дня.

Врешті Алуко підійшов і заходився підозріливо оглядати мій мішок.

— І яку контрабанду ти намагаєшся там знайти? — спитала я в нього. — Камінці, мох? Чи, може, брилу, яка ображає твою матір?

Він огледів мого списа, немов не вірячи, що таким примітивним інструментом я змогла вбити вісьмох щурів. Ну то хай гадає так і далі. Нарешті хлопець повернув мені мішок:

— Можеш іти, боягузко.

Тримайся, наказала я собі, а, піднявши голову, промовила:

— Колись ви ще почуєте моє прізвище, і з ваших очей бризнуть сльози вдячності від думки про те, як вам пощастило мати на своєму боці Стрільцеву доньку.

— Краще я взагалі ніколи тебе не знав би. Пішла.

З високо піднятою головою я зайшла у Вогненну і рушила до Славних Висот Промисловості, так називався мій квартал.

Прибула якраз на перезміну, тому минула велику групу робітників у формах різних кольорів, що відповідали їхнім місцям у великій машині, яка підтримувала життя Ліги Нескорених, а заразом із нею — війну проти креллів. Це були робітники санслужби, механіки, доглядачі водоростей.

І звісно, серед них не було жодного пілота. Ті після своїх змін відпочивали у глибоких печерах, а під час служби жили на «Альті» — тій самій базі, боронячи яку загинув мій батько. Вона більше не була таємною і розрослася до великого аеродрому на поверхні, на якому стояло кількадесят зорельотів, командний пункт і льотна академія. Отам я й оселюся вже завтра, як тільки складу іспит, і мене приймуть у кадети.

Я пройшла під великим металевим пам’ятником Першим Громадянам. Це була композиція, що зображала групу людей, які з примітивною зброєю в руках виклично тягнулися в небо, а позаду них у височінь злітали зорельоти. І хоч на пам’ятнику було зображено всіх воїнів, які билися за «Альту», мого батька серед них не було.

За наступним поворотом я опинилася біля нашої квартири — одного з металевих кубів, що відбруньковувалися від великого центрального. Наше помешкання було крихітне, проте там цілком вистачало місця для трьох людей, особливо зважаючи на те, що я могла по кілька днів пропадати на полюванні в печерах.

Мами не було вдома, та на даху я застала Ба, яка ліпила з водоростей пиріжки на продаж. Працювати офіційно мамі забороняли через те, що нібито утнув батько, тож ми перебивалися нерегулярними заробітками.

Зачувши мої кроки, Ба підняла голову. Взагалі-то її звали Бекка Найтшейд — це прізвище успадкувала і я, — проте всі знайомі кликали її просто Ба. Кілька років тому вона майже зовсім осліпла, і очі їй заволокло білою, каламутною поволокою. І хоч сиділа вона згорблена, місячи масу закляклими руками, сильнішої людини я не знала.

— О-о-о, — протягнула вона, — схоже, наша Спенса вернулася! Який улов сьогодні?

— Вісім! — Я вивалила здобич перед нею. — Кілька особливо м’ясисті.

— Сідай, сідай, — промовила Ба, відсовуючи підстилку з викладеними пиріжками. — Зараз хутенько почистимо і зготуємо їх! Якщо поспішимо, мама встигне продати їх ще сьогодні, а я — висушити шкурки.

Видно Ба забула, що я мала б бути в школі, але яка різниця? Однаково в ці дні нам читали лекції про різні професії, які можна здобути в печерах, а я вже й так знала, ким хочу стати. І хоч іспит на пілота страшенно складний, ми з Роджем готувалися до нього цілих десять років. Тому я не мала сумніву, що ми його складемо. Нащо ж тоді мені ті байки про те, як круто бути доглядачем водоростей та інша дурня?

Крім того, через необхідність ходити на полювання я й так часто прогулювала уроки, тому для інших професій не годилася. Звичайно, предмети, які стануть у пригоді пілоту — будова та ремонт зорельота, математика, воєнна історія, — я ніколи не прогулювала. Решту ж уроків вивчала тільки для годиться.

Я сіла і стала допомагати бабуні обдирати шкури і патрати щурів. Навіть працюючи на дотик, вона робила все чисто і акуратно.

— Про кого хочеш послухати сьогодні? — запитала вона, не піднімаючи голови.

— Про Беовульфа!

— Тобто про короля готів? Не про Лейфа Еріксона? Твій тато дуже його любив.

— За те, що він убив дракона?

— Бо він відкрив новий світ.

— З драконами?

Бабуня гигикнула:

— З пернатими зміями, як говориться в деяких легендах. Але історій про те, як він бився із ними, я не знаю. А от Беовульф був могутнім чоловіком. І щоб ти знала — твоїм пращуром. Проте дракона здолати зумів аж на старості, а до того заробив собі ім’я, борючись зі страховиськами.

Я працювала мовчки, ножиком зрізаючи з пацюків шкурки, вичищаючи кишки, а тоді нарізаючи м’ясо і кидаючи його в казанок. Більшість населення міста харчувалася пастою з водоростей. Справжнє м’ясо — з корів та свиней, яких вирощували в окремих печерах зі спеціальним освітленням і контролем клімату — було занадто дорогим для щоденного вжитку, тому народ радо їв і щурятину.

Я обожнювала слухати казки Ба. Вона шипіла, передаючи мову страховиськ, і говорила твердо, промовляючи слова героїв. Працюючи проворними пальцями, старенька вела оповідь про прадавнього героя-вікінга, який у лиху годину прийшов на поміч данцям. Його любили всі, бо бився він без страху — навіть проти великих і могутніх ворогів.

— А коли страховисько втекло конати на самоті, герой відірвав йому руку по саме плече й зробив собі з неї трофея, — сказала Ба. — Так він помстився за кров невинно убієнних і показав усім свою міць і доблесть.

З квартири долинуло клацання: то вернулася мама. Але мене цікавило зовсім не це.

— Як він голіруч відірвав страховиську руку? — запитала я.

— Бо був дужим і справжнім воїном, — відповіла Ба. — А ще належав до древніх, а ті билися руками й мечами. — Нахилилася ближче: — А ти битимешся спритністю рук і розуму. Із зорельотом тобі не треба буде відривати нікому рук. Робила сьогодні вправи?

Я закотила очі.

— Я все бачу, — мовила Ба.

— Не бачиш.

— Заплющ очі.

Я заплющила очі й закинула голову до склепіння печери, що висилося далеко вгорі.

— Прислухайся до зірок, — сказала Ба.

— Я чую тільки...

— Слухай зірки і уявляй, ніби летиш.

Я зітхнула. Казки Ба я любила, але ця частина завжди була найнуднішою. Та я однаково старалася робити, як вона мене вчила: сидіти, закинувши голову, і уявляти, ніби ширяю в небі. Тож і цього разу спробувала відпустити все, що мене оточувало, і уявити яскраві зорі.

— Цю вправу я виконувала зі своєю мамою, — промовила бабуня, — у моторному відсіку «Нескореного». Це був наш флагман, зоряний крейсер, більший, ніж уся ця печера. Я сідала, слухала гудіння двигуна і дослухалася до зірок.

Я спробувала уявити її маленькою, і це трохи допомогло. Із заплющеними очима мені майже вдалося уявити, ніби я злітаю. Простягаю руку...

— Наша команда моторників, — сказала бабуня, — була найдивнішою серед усього екіпажу. І хай решта і вважали нас диваками, завдяки нам наш зореліт рухався. Це нашими зусиллями він летів серед зірок. Мама казала, це тому, що ми здатні їх чути.

На якусь мить мені здалося... ніби я дещо чую. Чи то лише здалося? Наче якийсь далекий чистий звук...

— І навіть як ми розбилися на цій планеті, наша команда трималася купи, — продовжила бабуня. — Клан Моторників. Тому коли інші називають тебе дивачкою, це лише тому, що вони це пам’ятають і бояться нас. Це спадок, який ти здобула від роду воїнів, що літали в небесах і одного дня повернуться туди. Слухай.

Я протяжно зітхнула, бо те, що я чула — чим би воно не було — кудись враз пропало. Розплющивши очі, я здивувалася тому, що сиджу на даху, оточена червоним світлом Вогненної.

— Ми обслуговували двигуни і рухали цілий зореліт? — спитала я. — Але хіба це робить нас воїнами? Хіба воїни не б’ються зі зброєю в руках?

— Тільки дурень вважає, ніби зброя важливіша за стратегію і рух! — відказала бабуня. — Завтра розкажу тобі про Сунь-дзи, найвидатнішого генерала всіх часів. Він говорив, що у війні перемагає вдало обрана і ретельна підготовка, а не мечі та списи. Видатною людиною був той Сунь-дзи. До речі, також твій пращур.

— Мені більше до душі Чингісхан, — кинула я.

— Тиран і чудовисько, — сказала бабуня. — Проте з його життя теж є чого повчитися. А чи розповідала я тобі про Боудіку, непокірну царицю, що збунтувалася проти римлян? Вона також...

— З твоїх пращурів? — закінчила мама, вилазячи на дах драбиною. — Вона належала до британських кельтів, Беовульф був шведом, Чингісхан — монголом, а Сунь-дзи — китайцем. Як усі вони могли бути пращурами моєї доньки?

— Бо наш спадок — уся Стара Земля! — відповіла Ба. — І ти, Спенсо, належиш до родоводу воїнів, що простягається далеко в тисячоліття, ти успадкувала кров найкращого роду Старої Землі.

Мама закотила очі. Вона мала все, чого бракувало мені: зріст, красу і спокій. Подивившись на щурів, перевела погляд на мене, невдоволено схрестивши руки на грудях:

— Хай до якого роду воїнів вона не належить, а на уроки спізнилася.

— Вона вже навчається, — мовила Ба. — Це найважливіший урок.

Я встала і обтерла руки ганчіркою. Про мужність, з якою Беовульф виходив на бій з чудовиськами і драконами, мені було відомо. А от як він повівся б, коли його мама гримала на нього за те, що він не в школі? Я сумно знизала плечима.

Мама огледіла мене.

— Ти знала, що він загинув? — спитала вона. — Беовульф загинув, борючись із драконом.

— Він бився до останньої краплі крові, — втрутилася Ба, — і здолав страховище, хоч це й коштувало йому життя. І цим приніс своєму народові небачені доти мир і добробут! Усі великі воїни, Спенсо, б’ються в ім’я миру. Не забувай про це.

— А смішки — це останнє, заради чого вони б’ються, — докінчила мама. Зиркнувши на щурів, додала: — Дякую за допомогу, але тобі пора. Хіба іспит не завтра?

— Я до нього готова, — сказала я. — А сьогодні там проходять те, що мені й так не потрібно.

Мама несхвально насупилась. Як кожен великий, я зрозуміла, коли час відступити, тому обійняла Ба, шепнувши їй на вухо:

— Дякую.

— Душа воїна, — шепнула Ба у відповідь. — Не забувай про вправи і слухай зірки.

Усміхнувшись наостанок, я побігла вмитися перед, як я сподівалася, останнім днем у школі.