Небовись

51

У такі моменти думок не мало б бути. Усе повинно було б відбуватися блискавично.

Моя рука інстинктивно потягнулася до важеля катапульти між ногами. Мій зореліт неконтрольовано падав, система контролю висоти здохла. Я знала, що розіб’юся.

Я завмерла.

Наші кораблі були далеко. Якщо я не зупиню креллів, вони знищать Вогненну.

Якщо розіб’юся, це буде кінець усьому.

Я поклала одну руку на штурвал, а іншою вимкнула атмосферні ковші, пустивши винищувач планувати на вітрі. Відтак натиснула на штурвал, запускаючи прискорення на повну.

У давнину так кораблі й літали. Я згадала, що набрати висоту можна завдяки швидкості.

Мій «Поко» скажено трусило, але я поклала руку на сферу керування і спробувала вийти зі штопора.

Давай, давай!

Я відчула, що мені це вдається. Відчула, як повернулися закрилки, а перевантаження трохи послабилось: корабель почав вирівнюватися. Я зможу. Я...

Мій зореліт черкнув землю.

Одразу ввімкнулися гравітаційні конденсатори, захищаючи мене від удару. Однак я не спромоглася вчасно відновити контроль і підняти корабель на достатню висоту.

Винищувач знову впав на землю, і від другого удару мене рвучко сіпнуло, забивши подих. Гримлячи кабіною, мій бідолашний «Поко» ковзав по курній землі. Скло двигтіло, я кричала. Вдіяти нічого не могла, тому все, що мені залишилося — сподіватися, що конденсатори встигнуть перезарядитися перед...

БАБАХ!

У шаленому скреготі металу «Поко» зупинився.

Оглушена, я висіла на ременях, а все навколо мене крутилося. Глибоко дихаючи, я простогнала.

Потроху розвиднилося в очах. Я струснула головою, перевернулася набік і оглянула потрощене скло кабіни. Корабля мого більше не було. Я врізалася в гору, а поки котилася по землі, винищувачу відірвало крила і шмат фюзеляжу. Усе, що від нього залишилося — труба з прикріпленим до неї кріслом. Вимкнулися навіть індикатори на панелі приладів.

Я провалила завдання.

— Корабель збили, — пролунав у мене в шоломі жіночий голос. — Бомбардувальник продовжує рух. — Голос той звучав пригнічено. — Він зайшов у смертельну зону.

— Говорить «Небовись» п’ять, — озвався голос Артуро, — позивний «Амфі». Зі мною «Небовись» два і шість.

— Пілоти, ви летите на приватних кораблях? — запитала Залізнобока.

— Щось типу того, — відповів він. — Сподіваюся, ви зможете пояснити це моїм батькам.

— Дзиґо, — покликав мене хтось із центру, — який ваш статус? Ми бачили, падіння було контрольоване. Ваш корабель функціонує?

— Ні, — хрипко відказала я.

— Дзиґо? — перепитала Кіммалін. — Що ти накоїла?

— Як бачиш, нічого толкового, — розчаровано простогнала я, намагаючись відстібнути бісові ремені, які заклинило.

— Дзиґо, — промовили з центру, — евакуюйтеся. На вас летить креллівський винищувач.

Креллівський винищувач? Я задерла голову і визирнула з розбитої кабіни. Перевірити уламки мого «Поко» небом до мене нісся чорний корабель — один зі супроводу бомбардувальника. Він явно не хотів мого повернення в повітря, де я могла б завдати їм удару ззаду.

Чорний винищувач летів низько, загрозливо. Дивлячись на нього, я розуміла, що в мене немає жодного шансу. Він ішов за мною. Я це знала.

— Дзиґо? — погукала диспетчерка. — Вам вдалося вибратися?

— Ні, — шепнула я. — Ремені заклинило.

— Іду! — гукнула Кіммалін.

— Забороняю! — мовила Залізнобока. — Вам трьом наказано зосередити сили на бомбардувальнику. Ви однаково до неї не встигнете.

— Говорить «Бистрина» вісім, — проказав Йорґен на лінії. — Дзиґо, я йду! Орієнтовний час прибуття: шість хвилин!

Чорний корабель відкрив вогонь.

У той самий момент над головою в мене промайнула темна тінь. Впавши на схил гори, вона облетіла її, здіймаючи навколо мене куряву. Ворожий постріл влучив у щит новоприбулого корабля.

Що?

Це був великий винищувач із гострими W-пoдiбними крилами.

— Говорить Гончак, — промовив хрипкий голос. — Тримайся, мала.

Це був Кобб. За штурвалом М-Бота!

Шугнувши в бік чорного корабля, Кобб випустив гарпун і вправно його підчепив. М-Бот мав набагато більшу масу, тому притягнув чорного крелла з легкістю, з якою господар притягує пса до себе за повідець, після чого виконав чітко прорахований маневр, яким запустив ворожий винищувач по божевільній траєкторії й торохнув ним об землю.

— Кобб? — перепитала я. — Кобб?!

— Якщо не помиляюся, кадетко, я наказував тобі катапультуватися в подібних ситуаціях, — сказав він по радіо.

— Кобб? Як? Що?

Зависнувши збоку від мого корабля — хоча швидше, його уламків, — М-Бот акуратно приземлився. Доклавши ще трохи зусиль, я нарешті звільнилася від ременів. Спотикаючись, вилізла з кабіни і побігла до нього. Скочила на камінь і видерлася на крило М-Бота, як робила це безліч разів до того. У відкритій кабіні сидів Кобб, на підлокітнику біля нього лежав передавач, який я йому повернула. Той, що...

— Вітаю! — кинув зичливо М-Бот. — Ви мало не загинули, тому гадаю, треба сказати вам щось, щоб відволікти від серйозних, самовбивчих думок про вашу смертність! У вас бридкі чоботи.

Я істерично зареготала.

— Я сказав, що вони бридкі, бо не хочу здатися передбачуваним, — мовив М-Бот. — Насправді ж мені ваші чоботи подобаються. Прошу не вважати мене брехуном.

Кобба всього аж трусило. Руки його дрижали, а скляні очі дивилися просто перед собою.

— Кобб, ви сіли за штурвал. Ви полетіли! — сказала я.

— Божевілля якесь, — врешті промовив він, виходячи з заціпеніння і повертаючи голову до мене. — Допоможи.

Він відстібнувся, і я допомогла йому вилізти. Трясця. Вигляд мав він геть кепський. Перший політ за стільки років добряче вдарив по ньому.

Він зіскочив з крила:

— Віджени бомбардувальник подалі. Не дай йому знищити мене, бо я ще не випив післяобідньої кави.

— Кобб, — промовила я, нахиляючись ближче і оглядаючи його, — я... я чула креллів у себе в голові. Вони якось проникають у мої думки.

Він взяв і стиснув мою руку:

— Усе одно лети.

— Але що, коли я вчиню, як він? Раптом я нападу на своїх?

— Не нападете, — вклинився М-Бот.

— Звідки ти знаєш?

— Бо у вас є вибір, — відказав він, — як у кожного з нас.

Я зиркнула на Кобба, але він тільки знизав:

— Кадетко, а що нам тепер втрачати?

Скрипнувши зубами, я заскочила в знайому кабіну М-Бота, натягнула шолом, пристебнулася і завела двигун.

— Це я його викликав, — самовдоволено промовив М-Бот.

— Як? — не зрозуміла я. — Ти ж вимкнувся.

— Не повністю, — відповів робот. — Я думав. Багато і довго. А тоді почув, як ви мене кличете і просите про допомогу. Ну і... написав нову програму.

— Не розумію.

— Це дуже проста програма, — пояснив він. — Непомітно для мене вона відредагувала записи в базі даних і замінила там одне ім’я на інше. Ви ж знаєте, що я зобов’язаний виконувати накази свого пілота.

З динаміків почувся голос. Мій.

«Благаю, — промовив він. — Ти мені потрібен».

— Тож я обрав собі нового пілота, — підсумував робот.

Кобб відійшов від корабля. Я поклала руки на управління, глибоко вдихнула і відчула...

Спокій.

Так, саме спокій. Це нагадало мені про те, з яким спокоєм я ішла в бій у свій найперший день в академії. Тоді мене глибоко вразила відсутність усякого страху.

Щоправда, то давалися взнаки брак досвіду і дурна бравада. Я відчула себе справжньою льотчицею, думала, що все мені до снаги. Цього ж разу спокій був вельми подібний, проте водночас — кардинально інший. Він диктувався досвідом і розумінням. Піднімаючись у повітря, я відчула, як у мені накопичується нова впевненість, що проростала не з героїчних легенд і хвалькуватості. Це було тверде переконання.

Коли мене збили першого разу, я катапультувалася, бо не було сенсу гинути разом з кораблем. Проте коли навіть найменший шанс на порятунок зорельота був справою життя та смерті, я залишилася в кабіні, продовжуючи спроби підняти його в повітря.

Це була впевненість досвідченого пілота. Більше ніхто й ніколи не переконає мене, що я — боягузка. Мені було байдуже, що скажуть або подумають інші.

Я знала, хто я така.

— Ви готові? — запитав М-Бот.

— Уперше в житті я готова по-справжньому. Покажи мені, як швидко ти вмієш літати. А, ну і вимкни стелс-систему.

— Справді? — перепитав він. — Навіщо?

— Бо я хочу, щоб вони мене бачили, — відказала я, стискаючи в руці штурвал.