Небовись

44

Наступні кілька днів я тренувалася на страшенно неповоротких, посередніх кораблях, котрі, після неймовірного польоту в кабіні М-Бота, здавалися нескінченно відсталими. Не радувало навіть те, що нас посадили у важкі винищувачі класу «Ларґо», обладнані надпотужними гарматами та ІМІ-ракетами.

Після того нас пересадили на «Слатри», які були переважно озброєними вантажними суднами, а не справжніми винищувачами. Оснащені вони були кількашаровими щитами, що вмикалися одночасно задля захисту особливо цінних вантажів та персоналу.

Попри широке застосування, обидві ці моделі були занадто громіздкі й не здатні обганяти маневрених креллів. Власне, через це більшість пілотів і літали на «Поко» і «Фресах». Ті кораблі були швидкі й могли потягатися з прудкими креллівськими винищувачами.

Навіть за штурвалом порівняно швидкої «Фреси» кожен поворот, кожне прискорення нагадувало мені про чутливість керування М-Бота. Це змусило мене замислитися, чи не настав час розповісти про нього СОНу. Він мене покинув. Його програма була явно несправна. Тому я мала повне право привести в печеру команду інженерів, які його розберуть.

Врешті, він-бо — машина, не більше. Що завадить мені зробити це?

«Ти маєш свободу вибору, — казала я йому. — Ти вільний обирати сам...»

— Дзиґо, обережно! — гукнула ФМ, вивівши мене зі ступору.

Замріявшись, я підлетіла майже впритул до неї. Трясця, треба бути уважнішою.

— Вибач, — кинула я.

Нарешті я зрозуміла головний недолік навчання на симуляторах: там ми могли вибухати скільки завгодно, а тоді знову повертатися в бій. Через це у нас розвивалися деякі погані звички, які вилазили боком тепер, коли нас посадили у справжні кораблі, наслідки зіткнень яких також були справжні.

По черзі займаючи чільну позицію, ми виконували складні маневри в трійках, доки Кобб нарешті не викликав нас назад на базу.

— Дзиґо, ФМ, — сказав він, — вам більше підходять зорельоти меншого розміру.

— Хіба не всім зручніше на них? — спитався Йорґен. — Ми ж кілька місяців тільки на «Поко» й літали.

— Ні, — відказав Кобб. — От ти особисто згодишся й на «Ларґо».

— Він має на увазі, Йорґене, що ти повільний, — додала ФМ. — Скажи, Дзиґо?

Недбало буркнувши відповідь, я повернулася в роздуми про М-Бота. І батька. І Веремію. А ще — про очі, що оточили мене в темряві. Кобб попереджав про них, тому...

Трясця. Усе це було дуже складно вивезти.

— Їй подобається, коли я літаю повільно, — гигикнув Йорґен. — Так їй легше врізатися в мене.

Спливло вже кілька місяців, а він досі час до часу згадував той єдиний раз, коли я врізалася в нього. Присоромлена, засмучена, я відключилася від загального каналу.

Ми повернули до бази, аж тут — дуже невчасно — засвітилася лампочка прямого каналу з Йорґеном. Як командир загону, він міг завжди вийти на зв’язок зі своєю командою.

— Дзиґо, що трапилось? — запитав він.

— Нічого.

— А мені так не здається. Ти знехтувала чудовою нагодою підколоти мене.

Я... Мені хотілося побалакати з ним. І я майже відповіла, але щось мене стримало. Напевно, мої власні страхи. Через них, дізнавшись правду про батька, я не змогла поговорити з Ріком і розповісти Коббу — навіть тепер — про те, що бачила.

Мій світ руйнувався. Я чимдуж намагалася його втримати, відчайдушно хапаючись за те, на що могла покластися колись — свою впевненість. Мені страшенно хотілося знову стати тією, якою я була колись — дівчинкою, котра могла бодай вдавати холоднокровність.

Йорґен обірвав зв’язок, і до «Альти» ми летіли в тиші. Прибувши на місце, провели переклик і приземлилися.

— Добре попрацювали, — похвалив Кобб. — Сьогодні мені дозволили відпустити вас раніше на пів дня, щоб ви підготувались до випуску. Він буде за два тижні.

Я стягнула шолом, передала його своїй помічниці з наземної команди і апатично спустилася за нею на землю. Відтак мовчки перевдягнулася в комбінезон і, заклавши руки в кишені, подалася тинятися територією бази.

Пів дня на себе. І чим зайняти стільки часу? Раніше я пішла б лагодити М-Бота, але нині робота була завершена. Я хоч і написала Ріку про те, що тестовий політ пройшов вдало, але ще не розповідала, що зореліт деактивувався. Боялася, що в такому разі він точно здасть його СОНу.

Я незчулася як вийшла за межі бази й опинилася біля муру. Однак затінок дерев більше не давав тієї втіхи, що колись. Хоч я вже й сама не знала, що мені потрібно, але точно розуміла, що це — не дерева.

Мій погляд впав на ряд синеньких ангарів неподалік від саду. Один з них був відчинений, і всередині нього стояла синя автівка, біля якої я помітила тінь: то Йорґен шукав щось у багажнику.

Іди, сказала я сама собі. Іди і побалакай з ним — хоч з кимось. Годі боятися.

Я підійшла до гаража. Йорґен закрив багажник і сіпнувся з несподіванки, побачивши мене перед собою.

— Дзиґо? Тільки не кажи, що тобі потрібна нова матриця.

Я зітхнула:

— Ти казав звертатися до тебе, коли захочу поговорити. Казав, що вислуховувати нас — твій обов’язок як командира. Ти серйозно говорив?

— Я... — Він опустив очі. — Дзиґо, я прочитав це в посібнику.

— Я знаю. Але чи щиро ти казав?

— Так. А що сталося? Це через відхід Артуро?

— Не зовсім, — мовила я. — Хоча частково — так.

Я обхопила себе руками, мовби стараючись не розвалитись на частини. Чи наважуся я сказати це вголос? Йорґен обійшов машину і сів на капот:

— Що б там не було, я можу допомогти. Я все виправлю.

— Не треба нічого виправляти, — сказала я. — Просто вислухай.

— Е-е-е, добре.

Я зайшла в гараж, сіла біля нього і виглянула надвір — на небо, в якому майоріли далекі обриси поясу уламків.

— Мій батько, — повела я, — був зрадником.

Я перевела подих. Чому казати такі речі настільки тяжко?

— Я завжди противилася цій думці, — продовжила я, — переконувала себе, що це все брехня. Але Кобб дав мені подивитися запис Битви за «Альту». Батько не втікав, як всі кажуть. Він вчинив гірше: перекинувся на бік ворога і збив кілька своїх кораблів.

— Я знаю, — промовив стиха Йорґен.

Авжеж, він знав. Невже тільки я одна нічого не відала?

— Ти знаєш щось про той дефект? — запитала я.

— Я чув лише слово, Дзиґо, але батьки не пояснювали мені нічого. Вони кажуть, що це все вигадки.

— А я думаю... Я думаю, це щось всередині людини, що змушує її служити креллам. Хіба не божевілля? Батько зненацька перекинувся до них і почав збивати власних напарників. Щось точно сталося, і було це щось незвичайне. Це очевидно. Правда про нього зруйнувала весь мій світ. Залізнобока ненавидить мене, бо довіряла батькові, а він її зрадив. Вона переконана, що в мене таке саме відхилення, тому й знімає показники мого мозку датчиками в шоломі.

— Це безглуздя, — мовив він. — Слухай, у моїх батьків безліч заслуг. Можна звернутись до них і... — Він глибоко вдихнув, либонь, помітивши вираз мого обличчя. — Точно. Не виправляти, вислухати.

— Так, вислухати.

Він кивнув.

Я знову обхопила себе руками:

— Йорґене, я не знаю, чи можу довіряти собі. Просто в мене з’явилися... деякі прояви, які були в батька перед зрадою. І я їх відчуваю.

— Які, наприклад?

— Я чую спів зірок, — прошепотіла я, — а ще бачила тисячі цяточок світла, які — присягаюся — виявилися очима, які дивились на мене. Мені здається, я втрачаю контроль над власним життям, а може, ніякого контролю й не мала ніколи. А ще... Йорґене, це дуже страшно.

Зчепивши руки, він подався наперед і спитав:

— Ти чула про бунт на «Нескореному»?

— Там був бунт?

Він кивнув:

— Мені не можна знати про нього, але з такими батьками, як у мене, щось та й точно почуєш. В останні дні польоту серед екіпажу виникла незгода щодо того, що робити далі, й половина збунтувалася проти командування. Серед бунтівників були й інженери.

— Мої пращури, — вихопилось у мене.

— Це вони привели нас не Детрит, — мовив Йорґен. — Завдяки їм ми розбилися й залишилися на цій планеті. Але ходять чутки, буцімто інженери вступили в змову з креллами, і що ворог навмисне загнав нас у цю пастку. Мої предки походили з наукового відділу «Нескореного», вони також стали на бік заколотників. Батьки не хочуть, щоб про бунт стало відомо, бо вважають, що це розколе суспільство. Але не виключено, що саме звідти й походять усі ці балачки про дефект і здатність креллів контролювати наш розум.

— Йорґене, як на мене, це зовсім не дурниця, — сказала я. — Мені здається... Мені здається, це правда. Я боюся, що одного дня, коли полечу з вами на завдання, то можу... раптово напасти на вас.

Він подивився на мене й заспокійливо поклав руку на плече.

— Ти — неперевершена, — промовив він тихо.

Я стрепенулася:

— Га?

— Ти — неперевершена, — повторив він. — Усе моє життя було розплановане наперед до найменших дрібниць. Це логічно, і я це розумію. А тоді з’явилася ти. Тобі байдуже на мій авторитет, ти довіряєш власним відчуттям і розмовляєш, наче якась валькірія з прадавньої легенди! Я мав би зненавидіти тебе, але... — Він стиснув моє плече. — Але коли ти в небі, ти — неперевершена. Така цілеспрямована, майстерна і пристрасна. Дзиґо, ти — вогонь, що продовжує горіти, коли гаснуть усі інші. Ти — ніби довершений клинок щойно з горнила.

Я відчула, як всередині мене здіймається тепла хвиля. До такого я точно не була готова.

— Мені начхати на минуле, — продовжив Йорґен, зазираючи мені у вічі. — Мені байдуже на всі ризики. Я хочу, щоб ти літала з нами, бо знаю, що з тобою ми точно будемо в безпеці. Справжній той дефект чи ні, я згоден ризикнути.

— Так само думала Залізнобока про батька.

— Дзиґо, не можна визначати своє майбутнє, відштовхуючись від чогось, чого не розумієш.

Я повернулася до нього і заглянула в очі: темно-карі, трохи сірі навколо зіниць. Цього я раніше не помічала.

Йорґен нараз прибрав руку з мого плеча і відсторонився.

— Вибач, — сказав він. — Щось мене перемкнуло в режим виправлення, а не вислуховування.

— Ні, усе гаразд. Ти мені дуже допоміг.

Він підвівся.

— Ну то як... будеш літати з нами й надалі?

— Поки що так, — мовила я. — І спробую не врізатися в тебе без крайньої потреби.

Він усміхнувся зовсім не Приндовою усмішкою.

— Мені пора. Треба до кравця, щоб зняти виміри для випускного костюма.

Я встала, і ми на секунду ніяково зиркнули одне на одного. Востаннє, коли ми опинялися так близько — на злітному майданчику — він мене обійняв. Досі було дивно думати про те. Цього разу я лише простягнула йому руку, і він її прийняв. А тоді, нахилившись ближче, додав:

— Дзиґо, ти — не твій батько. Не забувай про це.

Відтак наостанок стиснув моє плече і сів у машину.

Я відступила і випустила його з гаража. Ураз збагнула, що не знаю, чим зайнятися далі. Повернутися на базу й сходити в зал? Чи, може, навідатися в печеру до мертвого М-Бота? На що б таке витратити свій вільний час?

Відповідь була очевидна.

Настала пора провідати рідних.