Небовись

25

Вдягнена в гермокостюм і шолом, я сіла у свій «Поко» — вперше від загибелі Біма і Ранньої. На цей спогад боляче шпигнуло всередині. Невже тепер так буде завжди? Невже щоразу тоненький голос шепотітиме мені в голові: «Хто з твоїх друзів не повернеться після цього завдання?»

Утім, сьогодні виліт був рутинний, не бойовий. Я завела двигун і відчула його шикарне гудіння — яке не здатен симулювати жоден тренажер. Праву руку поклала на сферу керування, лівою взялася за штурвал, піднялася в повітря і зайняла місце в шерензі поряд з шістьма іншими винищувачами. Провівши переклик, Йорґен зв’язався з Коббом:

— Сер, загін «Небовись» готовий. Які будуть накази?

— Відправляйтеся до 304.16-1240-25000, — скомандував Кобб.

— Командо, ввести координати, — сказав Йорґен. — Я піду першим. У разі креллівської засідки, ми з Артуро та ФМ відійдемо назад. Недде, ви зі Скритною посередині строю. Дзиґо і Вереміє, летіть ззаду і будьте готові вести вогневе прикриття.

— Кадете, засідки не буде, — насмішкувато сказав йому Кобб. — Просто долетіть до заданої локації.

Ми рушили, і, зорі милі, як же хороше це було. Корабель летів, злегка вібруючи й відповідаючи на всі мої рухи. Повітряні потоки були набагато живіші, ніж на симуляції. Хотілося закрутитися в повітрі, пірнути, пронестися понад самими кратерами на землі, а тоді нараз шуснути ввись, до поясу уламків, на самий краєчок космосу.

Та я тримала себе в руках. Я ж бо врівноважена.

Врешті ми долетіли до великої групи винищувачів, що йшли на значно більшій висоті. Їх було добрих п’ять загонів.

— Наближаємося до заданих координат, — повідомив Йорґен Коббу. — Що це, тренувальний заліт?

— Для вас — так, — відповів Кобб.

Угорі зблискували вогники: в атмосферу входили дрібні уламки. Я напружено дивилась на них.

— Агов, пане всезнайко, — озвався Кобб.

— Так, сер, — миттю відказав Артуро.

— Чому уламки падають? — спитав у нього інструктор.

— З різних причин, — пояснив Артуро. — На орбіті багато стародавніх механізмів, деякі з них хоч і активні досі, та їхні енергетичні матриці розряджаються, орбіти порушуються, і через це вони падають. Проте інколи вони падають і внаслідок зіткнень.

— Точно, — підтвердив Кобб. — Власне, це те, що ви можете зараз спостерігати. На орбіті стикнулися два велетенські шматки металу, через що й посипалися уламки. Це створює загрозу креллівської навали, пильнувати за нею і відправили ті винищувачі. Але ви тут не для того. Сьогодні ви вправлятиметесь у влучності.

— На чому, сер?

З неба, попри кораблі над нами, пролетіло кілька великих вогненних уламків.

— На уламках, — здогадалася я.

— Поділіться на пари, — сказав Кобб. — Тренуватимете синхронні польоти й обережні маневри. Виберіть собі якийсь більший уламок, прослідуйте за ним кілька секунд, а тоді позначте для подальшого вивчення. Якщо витягнути до упору регулятор швидкості вогню, ваші гармати випускають маячки.

— І це все? — спиталася Веремія. — Нам просто позначати космічний мотлох?

— Цей мотлох не ухиляється, не має щитів і летить із передбачуваним прискоренням, — пояснив Кобб. — Гадаю, це завдання якраз для ваших умінь. До того ж вам часто доводитиметься займатися цим, поки ви чекатимете на атаку креллів. Це хороша вправа, тому не нарікайте, інакше місяць не вилазитиме з тренажерів.

— Ми готові й радо виконаємо завдання, сер, — сказав Йорґен. — Веремія також не проти. Дякуємо вам за таку можливість.

По приватній лінії Веремія гигикнула до ФМ і Кіммалін — лампочки на панелі приладів показували, хто слухає. Цікаво, що до них вона включила і мене. Невже це був крок назустріч?

Йорґен розподілив нас на пари, і ми взялися до роботи. Коли з неба летіли великі уламки, ми мчали за ними — за інструкцією, дотримуючись такої самої швидкості — а тоді випускали радіомаячок. Найціннішими були брили, які світилися синім — з них можна було добути матеріал, з якого виготовляли підйомні кільця для зорельотів.

Я насолоджувалася процесом. Хай була це не справжня битва, але відчуття погоні, наведення цілі... Я уявляла собі, ніби уламки — то креллівські кораблі.

— Ви знову мене ігноруєте? — почула я в навушнику голос М-Бота. — Мені здається, ви мене знову ігноруєте.

— Як я можу тебе ігнорувати, коли не знаю, чи ти мене слухаєш? — мовила я, підстрілюючи черговий уламок.

— Я завжди слухаю.

— Тобі це не здається збоченням?

— Аніскільки! Чим займаєтесь?

Синхронно із Веремією я вийшла з петлі і повернулася в шеренгу, очікуючи своєї черги на новий заліт.

— Стріляю по космічному мотлоху.

— Що він вам зробив?

— Нічого. Це вправа така.

— Але ж він навіть не відстрілюється!

— М-Боте, це — космічний брухт.

— Наче це вас хоч якось виправдовує.

— Це... це непотріб, — сказала я. — Тому це достатнє виправдання.

На свій заліт зайшли Кіммалін з Артуро. Дівчина робила все непогано, однак Йорґен усе одно знайшов до чого причепитися.

— Підійди ближче, — наказав він їй, коли вона пірнула за уламком. — А зараз не так близько. Якщо стрілятимеш по ньому зі справжньої гармати, тебе зачепить обламками. І не тисни на гачок так сильно...

— Я звичайно не скаржуся, — промовила вона напруженим голосом, — але здається, мені не завадило б мати змогу зосередитися.

— Вибач, — мовив Йорґен. — Надалі постараюся давати тобі менше корисних порад.

— Вірю, тобі це буде тяжко.

Вона влучила в уламок і полегшено зітхнула.

— Молодець, Скритна, — озвався Йорґен. — Вуже, ви з ФМ наступні.

Кіммалін стала в шеренгу, якраз коли з неба над нами одночасно посипалося декілька великих уламків. Винищувачі вгорі відлетіли, даючи їм впасти. Ми трималися на відносно великій висоті, щоб мати більше часу догнати брили, однак до поясу уламків також було далеко — найнижчі його шари розташовувалися за триста кілометрів від поверхні планети.

Недд обрав один з уламків, проігнорувавши три інші. Кіммалін перемкнула гармату на режим дальньої стрільби і поцілила в усі три брили, без єдиного промаху позначивши їх по черзі.

— Скритна, годі випендрюватися, — сказав Кобб.

— Вибачте, сер.

Я нахмурилася і зв’язалася з Коббом по приватному каналу:

— Кобб, вам ніколи не здавалося, що ми робимо щось неправильно.

— Авжеж, ви робите все неправильно. Ви ж тільки вчитеся.

— Ні, — сказала я. — Я про те, що... Як би це пояснити? Скритна — першокласна снайперка. Хіба не можна використовувати її вміння якось інакше? У більшості вправ вона почувається невдахою, але хіба не можна поставити її десь оддалік, щоб вона нас прикривала?

— І як довго, по-твоєму, вона провисить на одному місці, перш ніж її накриє зграя креллів? Не забувай, як тільки вони розуміють, що якийсь один пілот становить для них небезпеку, то атакують його гуртом.

— Але цим, напевно, теж можна скористатися. Ви ж самі казали, що передбачивши подальші дії ворога, здобуваєш над ним перевагу, хіба ні?

Він зітхнув.

— Дзиґо, тактику залиш адміралам.

І на тому обірвав зв’язок. Тим часом Недд успішно поцілив у брилу.

— Добраніч, любий принце, — прошепотів М-Бот, коли уламок розбився об землю. — Або принцесо. Чи, найімовірніше, безстатевий, неживий шмат космічного брухту.

Я подивилася вгору, на нові уламки. Наступний заліт мала робити Веремія, а я — підстраховувати її. Вгорі летіли якісь шматки. Їх було кілька, і вони... збиралися до купи...

Це були не уламки, а крелли.

Я шугнула вгору, поклавши напружену руку на сферу керування. З-за поясу уламків виринуло кілька ворожих груп, на перехоплення яких полетіли наші винищувачі.

— Кадети, опуститися на двадцять тисяч футів, — наказав Кобб. — Ви будете резервом, регулярні пілоти повинні впоратися й без вас. Схоже, там лише тридцять ворожих кораблів.

Я сиділа, але не могла розслабитися, спостерігаючи, як у небі наді мною спалахують вибухи. Невдовзі уламки, які почали сипатися навколо нас, були не лише з поясу. Кобб наказав Веремії виконувати заліт. Отже, ми продовжимо тренування навіть попри бій, і це здалося мені непоганою ідеєю.

Веремія виконала блискучий маневр, завершивши його кількома точними пострілами.

— Кльово, — сказала я їй, коли вона повернулася в стрій, хоча відповіді, певна річ, не отримала.

— Тільки уламка шкода, — озвався М-Бот. — Вмів би я брехати, то сказав, що ми з ним були знайомі.

— А ти не міг би зайнятися чимось корисним?

— А це хіба не корисно?

— Як щодо креллів? — запитала я в нього. — Може... ну, не знаю... скажеш мені, скільки їх там?

— З такої відстані я маю доступ лише до загальних радарів, — відповів він. — Тому поки що бачу лише цятки, без жодних деталей.

— Тобі не видно деталей? — перепитала я. — У Кобба й адміралів є спеціальний проєктор, який відтворює голографічне поле бою за допомогою наших датчиків.

— Це смішно, — сказав М-Бот. — Я перехопив би відеосигнал, якби він був не короткохвильовий і відтворювався не з даних ехолокаторів на різних кораблях, що... О-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о!

Крутячись спіраллю, повз нас пролетів охоплений полум’ям корабель — один з наших. Артуро спробував підійти ближче і зачепити його гарпуном, щоб порятувати, але зореліт пролетів занадто далеко.

Пілот не катапультувався, до останнього намагаючись вирівняти корабель. Зібравшись із силами, я підняла голову до поля бою.

— О-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о! — вигукнув М-Бот.

— Що таке? — спитала я.

— Я перехопив відеосигнал, — сказав він. — Ви страшенно повільні. Ви завжди так літаєте? І як так можна воювати?

— Від вищої швидкості наші кораблі вийдуть з ладу або ж сила перевантаження розчавить пілотів.

— А, точно. Зовсім забув про коефіцієнт м’якості людських тіл. То це тому ви так не любите уламків? Спенсо, заздрити — недобре.

— Хіба я не просила тебе зробити щось корисне?

— Обчислюю траєкторії польоту ворожих кораблів, — відказав М-Бот. — Мені потрібно кілька хвилин на завершення симуляції й аналіз даних. — Раптом замовк. — Ого, а я й не знав, що вмію таке.

— Зараз моя черга? — спитав Артуро в загальний канал.

Я аж підскочила, бо постійно очікувала, що інші почують М-Бота, попри всі його запевнення, що вхідний сигнал він відправляє напряму в мій шоломофон, а вихідний перехоплює, щоб ніхто не чув, як я з ним розмовляю. Якимось чином усе це він проробляв моментально, тож решта команди не встигала почути, що я йому кажу.

— Постривай, — сказав Кобб. — Ця атака якась дивна. Щось я не розумію.

Згори на нас насунула велика тінь. Вона була велетенська — настільки, аж не вірилося власним очам. Здавалося, ніби то падає саме небо. Зненацька на нас посипалася злива вогненних уламків. А за їхньою стіною насувало дещо. Величезне, незбагненне дещо.

— Відступайте, — скомандував Кобб. — Командире, збирайте свої кораблі й летіть до...

Не встигла я й оком змигнути, як бій уже точився не вгорі, а навколо нас, бо всі кораблі опустилися нижче. Людські та креллівські винищувачі розліталися перед гігантським металічним кубом, розміром із гору, який продовжував повільно опускатися з неба.

Може, це був корабель? Але хіба бувають зорельоти такого розміру — більші за місто? Невже і флагман нашого флоту був такий здоровенний? Його я завжди уявляла дещо збільшеним транспортним кораблем.

Продовжуючи зниження, винищувачі вели запеклу перестрілку. Наш крихітний загін нараз опинився в круговерті гарматних променів і вогненних шматків металу.

— Відступаємо! — скомандував Йорґен. — Усім набрати розгону до маґ-5 і летіти за мною. Локальна координата: 132, подалі від бою за нами.

Я ввімкнула прискорювач і помчала за Веремією.

— Це точно корабель, — сказав Артуро. — Дивіться, як повільно він опускається. А он на днищі — підйомні кільця. Їх там сотні.

Землю під нами накрила чорна тінь. Я натиснула на штурвал, розганяючись до маґ-5 — швидкості, яка значно перевищувала нормальну бойову. Ще трохи, і ми не зможемо відповідати на зміни навколишньої обстановки. Коли біля нас пролетів уламок, розміром з винищувач, ми заледве встигли ухилитися. Половина нашої групи вильнула ліворуч, інша — праворуч.

Дещо сповільнившись для маневру, я шугнула ліворуч за Кіммалін та Неддом. Переді мною зблиснув сніп променів, у якому прошмигнуло два наших винищувачі, рятуючись від шістки креллів. Лайнувшись, я обігнула їх, за мною, зойкнувши, потягнулася Кіммалін, яка стала до мене в пару.

— Аналіз завершено! — оголосив М-Бот. — Ой. Ого! То ви зайняті.

Я пірнула, але ми вчепили хвоста. Креллівський винищувач вистрілив по мені кілька разів. Вилаявшись, я пригальмувала.

— Скритна, лети наперед!

Кіммалін промчала повз мене, а я сама звернула праворуч, щоб виставити себе легшою мішенню і відтягнути крелла на себе.

— Дзиґо, Скритна, Вуже, — гукнув на лінії Йорґен. — Де ви? Чому не виконали...

— Приндо, я під ворожим вогнем, — гаркнула я.

— Я підстрахую, Дзиґо, — озвався Недд. — Якщо вирівняєшся, спробую його збити.

— Ти не проб’єш його щит. Скритна, ти де?

— На третю годину від тебе, — сказала вона тремтячим голосом.

— Готуйся зняти його.

— О, добре. Зараз...

Над нами загрозливо нависав велетенський корабель. Артуро мав рацію — штуковина опускалася повільно, розмірено. Проте був цей зореліт древній і добряче пошарпаний: у його корпусі зяяли величезні пробоїни. У широкій затіненій ділянці простору під ним продовжував точитися бій. Ширяли винищувачі, зблискували промені з гармат.

Переслідувач влучив у мене, і мій щит затріщав.

Зосередься, ти сто разів робила це на симуляторі.

Я зайшла в петлю, і мій хвіст полетів за мною. На віражу виконала маневр, призначений для бою в космосі: попри опір повітря розвернула корабель навколо своєї осі, врубила прискорення і почала бічний вихід з петлі.

Мої гравітаційні конденсатори активізувалися, поглинаючи більшу частину перевантаження, але шлунок однаково підскочив аж до горла. Симуляція і близько не передавала цього відчуття, особливо після того як вимкнулися конденсатори, і мене щосили втиснуло в крісло.

Таке перевантаження я мала б витримати, а оскільки не знепритомніла, можна було вважати, що технічно, я це зробила. Щоправда, при цьому мало не обблювалася.

Залунало сповіщення про зближення. Як я і сподівалася, крелл наганяв мене не достатньо швидко. Продовжуючи виписувати петлю, я різко вийшла з маневру, прошмигнула повз нього і, борюсь із нудотою, активувала ІМІ, вимкнувши свій та його щити. Підготувалася до найгіршого. Я була без жодного захисту, тож якщо він розвернеться і вистрілить бодай раз...

Позаду спалахнуло світло, і мій корабель струсонуло ударною хвилею.

— Є! — вигукнула Кіммалін. — Я... Я влучила!

— Дякую, — полегшено зітхнула я, вимикаючи прискорення.

Летячи по рівній траєкторії, я почала сповільнюватись, вимкнула двигун і запустила перезаряджання щита. Шолом зробився гарячим, і я відчувала, як під ним струмує піт, однак руками пророблювала знайомі маніпуляції, дякуючи зорям за Коббову муштру, бо пальці самі натискали, що треба.

Помітивши, що я зупинилася, надлетів ще один крелл. Та не встигла я налякатися, як постріл з гармати відкинув його геть від мене.

— Я тебе прикрию, — гукнув Недд, пролітаючи в мене над головою. — Скритна, оборонний стрій.

— Ясно, — озвалась Кіммалін.

— Не треба, — сказала я, перезапускаючи Щит. — Я знову в строю. То як, забираємося звідси?

— Залюбки, — промовила Кіммалін.

Відвівши їх подалі від небезпеки, я зв’язалася з Йорґеном: — Ми прямуємо до 304.8. Ви вибралися з-під тієї штуки?

— Підтверджую, — відказав Йорґен. — Вилетіли з тіні в 303.97-1210.3-21200. Чекатимемо на вас тут.

Говорив він дуже спокійно — чого про себе сказати я не могла. Мимохіть мені уявлялися нові порожні крісла в аудиторії.

— Ви готові вислухати мій аналіз? — промовив М-Бот.

— Залежно від того, як багато там про гриби.

— Боюся, вони згадуються в ньому лише раз. Річ, яку ви бачите над собою — це половина орбітальної станції С-137-КJМ з додатковим випробувальним майданчиком. Не знаю напевне, але схоже, це космічний завод для виробництва зорельотів. Іншої половини ніде не видно, а цей шмат, судячи з низького рівня заряду підйомних кілець, провів на орбіті кілька століть. За моїми розрахунками, він зійшов з орбіти внаслідок нестачі енергії для її коригування. Штучного інтелекту в нього нема, а коли і є — він відмовляється розмовляти зі мною, а це — дуже неввічливо. Льотна схема креллів указує на оборонну мету навали — для недопущення вас до верфі.

— Стривай-но, повтори останнє речення, — попросила я.

— Гм? А, так. Це очевидно зі схеми їхнього польоту. Вони не хочуть вбивати вас і руйнувати вашу базу. Сьогодні їхня мета — не допустити вас до космічної стації, припускаю, через ті фантастичні технології на її борту, якими може скористатися ваше відстале м’якотіле суспільство на повільних зорельотах.

У цьому був сенс. Крелли іноді самі збивали уламки, щоб нам не дісталися кільця. Тож воно й не дивно, що їх так сполошило те, що ми можемо здобути собі цю штуку, на якій їх кілька сотень.

— А ще ця верф трошки нагадує гриб, — додав М-Бот.

Повз нас пронеслася пара сонівських винищувачів — ймовірно, тих, яких ми вже бачили до цього — з великою групою креллів на хвості.

— Дзиґо, Скритна, — зв’язався з нами Недд, — ми майже на місці. Летіть далі, а в мене ще є одна справа.

— Що? — перепитала я, озираючись через плече. — Вуже!

Він відділився від нашого строю і помчав за креллівськими кораблями, з якими ми допіру розминулися. І що б то він таке задумав?

Я розвернулася й полетіла за ним.

— Недде? Трясця!

— Дзиґо? — гукнула Кіммалін.

— Ми його не покинемо. За мною.

Ми гналися за Неддом, який упав на хвіст шістці креллів. Ті так само наздоганяли двох наших «Зіґо», пофарбованих у блакитний — ознака, що ті належали до загону «Шторм». Недд явно хотів допомогти їм, але що один кадет вдіє проти шести креллів?

— Недде! — покликала я. — Ти ж знаєш, я й сама не проти бою, але ми мусимо виконувати наказ.

Він не відповів. Попереду, перебуваючи під сильним вогнем противника, двоє пілотів «Шторму» виробляли щось неймовірне. Вони підлетіли майже впритул до велетенської корабельні, обігнули її й шугнули в пробоїну на її борту. Колись на місці тої роззявленої діри була, либонь, інша секція заводу.

Конструкція продовжувала падати, але надто повільно. Я дуже сумнівалася, що коли вона впаде на поверхню, нам захочеться бути десь поряд. Крелли кинулися за нашими винищувачами в надра прадавньої станції, а Недд шмигнув слідом.

— Дзиґо, — промовила Кіммалін, — не думаю, що в мене вийде. Якщо полечу туди, я розіб’юся.

— Розумію, — відказала я. — Тоді лети до Йорґена та решти.

— Добре, — сказала вона і звернула ліворуч, покидаючи тінь падучої машини.

Я ж натомість пірнула в пробоїну і крізь темряву погналася за Неддом.