Небовись

24

Уже давно я так не зривалася. Попри всі мої войовничі балачки, у бійках я бувала рідко. Звичайно, корчила з себе велику войовницю, але правда полягала в тому, що чуючи мої слова, дітлахи не займали мене. Якщо бути зовсім відвертою, то робили вони це не тому, що боялися, а тому, що моя дута самовпевненість бентежила їх.

І це діяло. Мене не чіпали, і так я уникала ситуацій, у яких могла втратити самовладання. А таке зі мною могло трапитися — тільки скаженіла я не як славетний воїн, а швидше, наче загнаний у кут щур. Як тоді, коли Фінн Ельстін спробував вкрасти в Ріка обід. Для Фінна все закінчилося підбитим оком і зламаною рукою, коли ж мене на рік поставили на облік і вишвирнули з секції дзюдо за неправомірне застосування сили.

Щоправда, тоді я була ще неповнолітньою, і ті витівки не ставили під загрозу мого майбутнього в академії. Сьогодні ж сталося дещо інше, і я була достатньо доросла, щоб це розуміти.

Я сиділа на лавці в садку біля бази СОНу. Що Йорґен мені зробить? Якщо він поскаржиться адміралці, мене виключать, і це буде кінець моїй мрії. Ну то й правильно, сама напросилася.

Бо я не була ніякою войовницею, як ті, про кого мені розповідала Ба. Навіть близько. Я не могла нічого вдіяти, коли в битві гинули мої друзі, а тепер втратила терпець від одного кривого слівця. Чому я не здатна себе контролювати? Чому роздратувалася, коли Йорґен бовкнув нісенітницю? Я ж і так усе своє життя чула подібну маячню.

Найближчий ліхтар відлетів геть, небо потемніло, а я продовжувала сидіти в саду, очікуючи, коли по мене прийде охорона. Раптом почувся якийсь тихенький звук, схожий на... Дзижчання. Долинав він із мого рюкзака.

Насупившись, я сягнула туди рукою й намацала передавач. Дістала його і натиснула на кнопку прийому.

— Алло? — почувся голос М-Бота. — Спенсо, ви мертві?

— Схоже на те.

— О, як кіт!

— ...що?

— Чесно кажучи, сам не знаю, — сказав М-Бот. — Але оскільки ми з вами зараз розмовляємо, цілком логічно припустити, що все склалося на нашу користь. Ура!

Я відкинулась на спинку лавки, без усякого апетиту жуючи шматок м’яса. Коли за мною вже прийдуть, цього не уникнути. Хоча б наїмся наостанок. Щоправда, голоду в ту мить я не відчувала — як усі останні дні, бо щурятини в мене було вдосталь.

— Ви поясните мені, з ким воюєте? — запитав М-Бот.

— Ми вже про це говорили. З креллами.

— Ви лише згадували про це побіжно. Але нічого не пояснили до ладу. Неначе я і так маю знати, що воно таке.

Я присилила себе ковтнути м’ясо, запила його водою, а тоді, зітхнувши, повела далі:

— Крелли — це інопланетяни.

— Технічно ваш вид — також інопланетяни, — зауважив М-Бот. — Ви ж перебуваєте не на рідній планеті, коли не помиляюся?

— Хай там як, а вони хочуть нас знищити. Це дивні істоти в чудернацьких скафандрах і зі страшною зброєю. Керівництво каже, що вони зруйнували нашу зоряну імперію й мало не знищили наш вид. Ми можемо бути останніми представниками людства, якому крелли прагнуть покласти край. Атакують вони великими групами, інколи — з велетенською бомбою, яку ми називаємо смертоносною. Вона здатна знищити все живе вглиб планети.

— Дивно, а чому вони не бомблять вас з орбіти? — запитав М-Бот.

— Що?

— Я — невійськовий корабель, це очевидно, і на великі пізнання цієї справи не претендую, — виправдався він.

— У тебе чотири гармати.

— Напевно, їх почепили, поки я не бачив.

Я зітхнула:

— Якщо ти питаєш, чому вони не скинуть стирачку з космосу, то цю планету оточує прадавня система захисту. Тому крелли зазвичай пролітають повз неї окремими групами, збиваються у велику ескадрилью й намагаються взяти чисельністю або опуститися нижче радіусу дії нашої ППО. Якщо їм вдасться знищити гармати або провести бомбардувальник під ними, вони зможуть позбавити нас можливості створювати нові винищувачі. І тоді нам кінець. Єдине, що захищає людську расу від зникнення — це СОН.

На цих словах я дещо похнюпилася.

Це означає, подумала я, що варто зосередитися на навчанні й не зважати на слова.

Як там казав батько? «У них тверді як камінь голови і скам’янілі серця. Завжди прагни в небовись...»

— М-Боте, ти пам’ятаєш хоч щось про людську цивілізацію? — спитала я. — Як було до креллів? Ти не пригадуєш?

— Сектор мого банку пам’яті з цими даними майже повністю пошкоджено.

Я розчаровано зітхнула, склала в рюкзак недоїдки й наготувалася йти додому. Але ніяк не могла примусити себе зрушити з місця. Тільки не коли почувалася під прицілом пістолета, приставленим до голови. Не хотілося повертатися в печеру, щоб тремтіти там в очікуванні, коли мене викличуть на догану.

Треба зустріти біду з високо піднятою головою й гідно прийняти покарання.

Закинувши рюкзак на плече, я повернулась до «Альти» і зайшла у ворота. Навколо корпусу академії рушила довшим шляхом — той, що вів повз їдальню та злітний майданчик, — аби востаннє подивитись на свій «Поко».

Проминула шеренгу мовчазних винищувачів, біля яких метушилися невгамовні техніки. Ліворуч від себе, в їдальні, побачила свою групу. Вони вечеряли і сміялися. Йорґена серед них не було, але він зазвичай не вечеряв з рядовими. Мабуть, пішов одразу до адміралки доповісти про те, що я з ним зробила.

Охоронці вже давно перестали щовечора виводити мене за територію. Усі ми знали правила, і вони були задоволені тим, що я їх дотримуюсь. Тому я й повернулася безперешкодно в академію, де проминула нашу порожню аудиторію й зупинилася перед кабінетом Кобба. Там теж було пусто.

Власне, в інших місцях там я ніколи й не бувала. Перевівши подих, помітила в коридорі асистентку і запитала в неї, де о цій порі можу знайти адміралку.

— Залізнобоку? — перепитала вона, оглядаючи мене з ніг до голови. — Як правило, на кадетів у неї немає часу. Так давно повелося. Хочеш поскаржитися на нього?

— Я... Ну, щось типу того.

— Корпус В, — кинула вона. — Її помічників можна знайти у вестибюлі корпусу Г. Вони допоможуть тобі перевестися в іншу групу. Якщо чесно, я дивуюся, що від нього йдуть так рідко. Він хоч і Перший Громадянин, але ж... Одним словом, щасти.

Я вийшла з корпусу. Рішучість моя зростала з кожним кроком. Я йшла швидко, налаштована самостійно пояснити, що накоїла і вимагати справедливого покарання до себе. Бо тільки я — господиня власної долі, хай цією долею й було вилетіти з академії.

Корпус В містився у моторошній цегляній будівлі в дальньому кутку бази. Схожа на бункер, з вузенькими щілинами-віконцями, ця споруда справді нагадувала те місце, де повинна перебувати Залізнобока. Як же мені тепер пройти до неї через усіх її помічників? Не хотілося, щоб з академії мене виключали якісь дрібні клерки.

Позазиравши в кілька віконець, я зовсім скоро відшукала кабінет Залізнобокої, який виявився напрочуд крихітним. Це була радше комірка, а не повноцінна кімната, напхана книжками і морським антикваріатом. Сама адміралка, сидячи за столом, подивилася на старомодний годинник на стіні, закрила записник і встала.

Перехоплю її на виході, вирішила я і пішла до фасаду будівлі, готуючи на ходу промову. Жодних виправдань. Тільки сухі факти.

Поки чекала на неї, почула як у рюкзаку в мене знову задзижчало. Невже це воно — наказ явитися на догану? Я дістала передавач і натиснула на кнопку.

На лінії почулося щось дуже дивне. Музика.

Це було щось неймовірне, немовби не з цього світу. Нічого подібного я ще ніколи не чула. Одночасно, обкручуючись, переплітаючись між собою в прекрасній гармонії, грала величезна група інструментів, а не один музикант з флейтою та барабаном. Сотня духових, ритмічний пульс барабанів і високе гудіння труби, мов того ріжка, що закликав до бою. Щоправда, тут труба не кликала на герць, а була більше як... душа величної, потужної мелодії.

Я заклякла на місці, ошелешено слухаючи музику, що невидимим світлом линула з приймача. Зоряна краса, тільки... тільки у формі звуку. Тріумфального, приголомшливого, неймовірного звуку.

Зненацька запис урвався.

— Ні, — сказала я, трусячи передавач. — Ні, я хочу ще.

— Далі запис пошкоджено, — відказав М-Бот. — Мені шкода.

— Що це було?

— Симфонія «З Нового світу». Дворжак. Ви питали, яким було людське суспільство в минулому. Я знайшов цей фрагмент.

У мене затрусилися жижки, і я сіла на бордюру біля дверей, тримаючи в руках передавач. Невже ми були здатні створювати щось подібне — звуки такої неймовірної краси? Скільки людей треба, щоб таке зіграти? У нас, звичайно, також були музиканти, але в доальтівські часи зібрання великої кількості людей в одному місці могло призвести до катастрофи, через що вирішили обмежити чисельність оркестрів до тріо. Тут же лунало кількасот інструментів.

Скільки зусиль і часу витрачали на настільки поверхову — але таку прекрасну — річ, як музика?

Прагни в небовись.

Почувши в будівлі голоси, що наближалися до мене, я сховала передавач і, як та дурепа, втерла краї очей. Що ж. Пора здаватися. Годі тягнути.

Двері відчинилися, і надвір, обтягнена цупкою білою уніформою, виступила Залізнобока.

— Кадете, не розумію, чому ваш батько так вирішив, — говорила вона до когось позаду. — Якби не вимога ваших батьків, я призначила б вас до іншого викладача...

Помітивши мене перед собою, вона зупинилася. Я закусила губу. Двері їй притримував помічник, і я збагнула, що десь його вже бачила. Це був темношкірий юнак в курсантському комбінезоні й льотній куртці.

Принда. Отже, він мене випередив.

— Адміралко, — козирнула я.

— Ти, — промовила вона, кривлячись. — Хіба тобі не заборонено з’являтися на території бази після занять? Мені викликати охорону, щоб тебе вивели? Якщо чесно, нам вже давно пора поговорити. Це правда, що ти оселилася в печері, щоб не їздити сюди з дому?

— Сер, — почала я, тримаючи руку біля скроні й намагаючись не дивитись на Йорґена, — я несу повну відповідальність за власні дії, тому вважаю, що повинна офіційно попросити у вас...

Принда торохнув дверима, від чого адміралка аж підскочила, а я замовкла. Він різко зиркнув на мене.

— Я... — провадила я, повертаючи голову назад до адміралки. — Я мушу офіційно попросити у вас дисциплінарного...

— Даруйте, адміралко, — поспішно випалив Принда. — Це стосується мене. Хвилинку.

Він підійшов і схопив мене за лікоть. Сіпнувся, коли я замахнулася кулаком, але таки дозволила відвести себе вбік. Адміралку, схоже, не обходили справи кадетів. Пирхнувши, вона пройшла далі й сіла у вишуканий чорний автомобіль, що чекав на неї на під’їзді.

— Що з тобою не так? — прошипів до мене Принда.

— Я прийшла добровільно здатися, — мовила я, виклично смикаючи головою. — Не хочу, щоб твоя версія була єдиною, яку вона почує.

— О зорі. — Глипнувши в бік авто, він стишив голос: — Дзиґо, іди додому. Чи ти захотіла вилетіти?

— Я не збираюся сидіти й чекати, поки за мною прийдуть. Я битимуся.

— Невже ще не набилася? — потер він лоба. — Іди собі. Побачимося завтра на заняттях.

Що? Щось я не розуміла його логіки. Невже він хоче наостанок помучити мене?

— То ти вирішив здати мене завтра? — кинула я.

— Не збираюся я тебе здавати. Думаєш, я хочу втратити ще одного пілота? Нам потрібні всі.

Я сперлася руками на стегна і пильно оглянула його. Говорив він так... щиро. Знервовано, але щиро.

— То... Підожди. А до адміралки ти чого прийшов?

— Раз на тиждень мої батьки приймають її в нас вдома, у нижніх підземеллях, — пояснив вій. — Це зовсім трохи гірше, ніж в інші вечори, коли до нас приходить керівництво Національної Асамблеї. Слухай, мені шкода. Не варто було провокувати тебе. Лідер мусить об’єднувати людей, а не відштовхувати їх від себе.

Він кивнув, немовби цього було достатньо, але мене його слова не переконали. Я ж так старанно налаштовувалася й була готова до розстрілу впритул, а тут... Він просто відпускає мене додому.

— Я викрала енергетичну матрицю з твоєї машини, — випалила я.

— Що?

— Я знаю, що ти підозрюєш мене. Так от, підтверджую: це я зробила. Тож вперед, іди здавай мене.

— Зорі милі! То це була ти?

— Е-е-е... Очевидно, що так. Хто ж іще?

— В мене зламався стартер, і я викликав механіка. Думав, то він прийшов і забрав матрицю.

— Ти викликав його на базу?

— То й що? Там така страшна бюрократія! Коли я подзвонив поскаржитися, вони почали виправдовуватися, от я й подумав... — Він плеснув себе по лобі. — Але скажи, для чого було красти в мене енергетичну матрицю?

— Ну... Я хотіла підірвати твою мораль. — Мене аж перекосило від власної непереконливої брехні. — Хотіла відібрати в тебе джерело сили. Так! Це — символ моєї цілковитої зневаги до твого авторитету! Вчинок нескореної! Я вирвала матрицю з твого авто, як прадавні воїни-варвари виривали серця своїх ворогів...

— А чи не можна було придумати щось легше? Типу, пошкодити підйомне кільце, як зробив би нормальний шкідник?

— Я не вмію цього робити.

— Нічого. Якось потім відшкодуєш мені збиток. Тільки не обзивай мене перед усією групою. Хоча б один день, згода?

Я слухала його, неспроможна до кінця добрати слів. Невже він направду не хоче воювати? Гм.

— Послухай, — сказав Принда, кидаючи погляд на машину. — Я й сам знаю, що значить жити в тіні своїх батьків. То як? Вибач. Я більше... не робитиму так. Але й ти пообіцяй не бити мені знову пики?

— Гаразд.

Кивнувши, він попростував до авто, на ходу перепрошуючи адміралку.

— Наступного разу дам тобі копняка під зад! — гукнула я йому навздогін. — Так і знай!

Але, звісно, цих слів він уже не чув. Я провела машину поглядом, струснула головою і підняла рюкзак. Спробуй зрозумій того Йорґена. Отже, я залишаюся в СОНі, а він... Йорґен не прагнув помсти, не хотів воювати зі мною.

Раніше я з нього тільки сміялася, але зараз мені здалося, що він повівся шляхетно. Показав, що команда для нього — понад усе.

«Прагни в небовись...»

Я вийшла з бази, відчуваючи всередині дивне сум’яття, серед якого, однак, переважало полегшення. Дістала передавач:

— М-Боте, будь ласка, програй той уривок ще кілька разів.