Небовись

40

Усвідомлення батькової зради невимовно ятрило мені душу.

На другий день я заледве піднялася з ліжка. Якби тоді мало бути заняття, я на нього не пішла б.

На мій настрій відповідав шлунок, і на додаток до душевної, я відчувала фізичну знемогу, нудоту. Однак поїсти було треба, і я примусила себе зібрати трохи грибів.

Рік тихенько сидів, паяючи і перемотуючи дроти. Ми дружили дуже близько, тому він знав, що коли мені зле, мене краще не займати. Я ніколи не любила, щоб мене бачили в такому стані.

Я ніяк не могла вирішити, чи хочу розповісти йому останні новини, та й не була впевнена, чи взагалі хочу комусь їх розказувати. Якщо нікому не розповідати, може, вийде вдати, ніби правди я ніколи не відкривала. Можливо, так я й сама забуду, що накоїв мій батько.

Ввечері М-Бот перепробував безліч (невдалих) спроб мене підбадьорити, проганяючи всі свої можливі програми емоційної підтримки. Успішно ігноруючи його, я нарешті заснула.

На ранок мені трохи полегшало — фізично, але не емоційно. М-Бот навіть не намагався заговорити до мене, поки я чистила щурів, а коли нарешті спитала в нього в чім річ, він відповів:

— Дехто з людей любить побути на самоті в часи скорботи. Я не розмовлятиму з вами два дні, щоб подивитися, чи ізоляція буде достатньою підтримкою для вас. Насолоджуйтеся повним спектром стадій скорботи.

І так якийсь час я, прибита тягарем нестерпної зловісної правди, просто існувала. Виявилось, Залізнобока і Кобб брехали про батька, щоб виставити його злочин менш страшним. Вони робили це, щоб захистити нашу родину. Бо якщо до мене ставилися так погано, вважаючи донькою боягуза, то що зробили б, якби довідалися, що він — зрадник?

Зненацька все, що Залізнобока робила зі мною, набуло сенсу. Мій батько відкрив вогонь по власній команді. По її друзях. Не дивно, що вона мене ненавидить. А от те, що Кобб не відчував до мене неприязні, було мені незрозуміло.

Спливло ще чотири напрочуд складних дні. Їх я провела, зрідка вибираючись на полювання, але переважно мовчки допомагаючи Ріку лагодити двигун. Кілька разів він питав, що трапилось, і я мало не розкололася, але вчасно спам’яталася, що не можу сказати йому правди. Нею мені не хотілося ділитися ні з ким. Навіть із ним.

Нарешті одного ранку я опинилася перед вибором. Лікарняний скінчився. Чи зможу я повернутися в академію й подивитися Коббові в очі? Чи зможу після всього, що дізналася, продовжувати вдавати з себе бунтарку, відкрито зневажаючи адміралку?

Чи зможу я жити й літати з такою ганьбою?

На власний подив я зрозуміла, що відповідь на всі ці запитання ствердна.

Бо небо було мені необхідне.

Я зайшла в аудиторію о пів на сьому — найперша. На ту пору в нашій групі залишилося всього четверо курсантів.

Було схоже, ніби тренажери встигли дещо переробити за нашої відсутності. Крісла познімали, на Йорґеновій кабіні взагалі була відкрита коробка, з якої стирчали дроти. Утім, робітників ніде не було видно.

Відчинилися двері, й у чистому комбінезоні й нових чоботах увійшла ФМ. За нею — Артуро, на ходу розмовляючи про гру, на яку вони ходили разом попереднього вечора. З його слів мені здалося, що ФМ подобається Недду, адже то саме він роздобув їм квитки на стадіон.

— Привіт, — промовила ФМ, завбачивши мене.

Вона приязно мене обійняла і поплескала по плечу так, що моя печаль ураз зробилась явна всім. Це особливо контрастувало з моїм образом хороброї войовниці.

Кобб відчинив двері недбалим поштовхом і зайшов у клас, на ходу сьорбаючи духмяну каву і перечитуючи звіти. За ним благородно ступав Йорґен.

Стоп. Відколи це я почала бачити його благородність?

— Кобб, — сказав Артуро, показуючи на один з тренажерів, — хіба робітників не попередили, що наша відпустка скінчилася? Як нам тепер тренуватися?

— Ви майже завершили підготовку на тренажерах, — промовив Кобб, шкандибаючи повз нас. — До закінчення курсу вам залишилося п’ять тижнів. Віднині більшість часу ви проводите, літаючи на справжніх кораблях. Відсьогодні щоранку ми зустрічатимемося на злітному майданчику.

— Клас, — кинула я із завзяттям, якого, однак, зовсім не відчувала.

Кобб кивнув на двері, й ми потягнулися до виходу. Якийсь час біля мене мовчки йшов Артуро.

— Хотів би я бути таким як ти, Дзиґо, — озвався він.

— Як я?

— Ти завжди така прямолінійна й хоробра, — пояснив хлопець. — Я справді хочу повернутися в повітря, чесно. Все буде добре.

Говорив він так, ніби намагався переконати самого себе. Мені стало цікаво, як воно, коли ти мало не загинув, як оце він — коли в тебе влучають з опущеним щитом? Я спробувала уявити собі, як він запанікував, коли дим сповнив його кабіну і його охопило відчуття безпорадності...

— Це ти справжній сміливець, — мовила я. — Після всього ти однаково повертаєшся в кабіну, і це — найважливіше. Ти не дозволив страху заволодіти собою.

З якоїсь причини, почуті від мене, ці слова додали йому впевненості. Цікаво, що він сказав би, коли дізнався, що насправді мої емоції не настільки «прямолінійні» та «сміливі», як він собі уявляє?

Перевдягнувшись у гермокостюми, ми вийшли на злітний майданчик до ряду наших «Поко». Місце винищувача Артуро стояло порожнє, і я побачила, як хлопець підійшов до Сів, жінки з наземної команди. Висока, з коротким сивим волоссям, вона була вже в літах.

— Сьогодні, Амфі, тобі доведеться політати на «Небовисі» шість, — сказала вона, показуючи на інший зореліт. — Твій корабель ще в ремонті.

Я кинула погляд на ремонтний ангар, з якого досі виглядав ніс його винищувача.

— Чому так довго? — запитав у неї Артуро.

— Ми встигли полагодити двигун і перевірили кільце, — пояснила Сів, — а от привід щита довелося зняти. Заміна досі не прийшла — обіцяли відправити наступного тижня. Тож тебе поки що призначили на «Небовись» шість, звісно, якщо ти не хочеш літати без щита.

Артуро неохоче почвалав до колишнього корабля Кіммалін, я ж попрямувала до «Небовисі» десять. Мені було складно вважати той зореліт своїм, коли в печері в мене стояв М-Бот. Одначе «десятка» вже встигла вірно мені прислужитися. Це був чудовий винищувач.

Замість моєї звичної наземної команди, яка готувала мене до зльоту, біля корабля з шоломом у руках стояв сам Кобб.

— Сер? — здивовано перепитала я.

— Дзиґо, схоже, у тебе сьогодні не найкращий день, — сказав він. — Потрібно ще трохи часу на відпочинок?

— Ні, сер.

— Я зобов’язаний повідомляти про твій стан медичну службу. Думаю, тобі варто звернутись до них за консультацією. Тіор набрала чудових нових психологів.

Я підняла руку і простягнула чип із записом з бібліотеки. З таємницями, яких, як виявилось, мені зовсім не хотілося знати.

— Сер, я в нормі.

Пильно подивившись на мене, він забрав коробочку. Відтак віддав мені шолом, в якому я помітила датчики всередині.

— Так, — промовив Кобб, — твій мозок все ще досліджують.

— І як, знайшли щось цікаве?

Я досі не розуміла, для чого все це, але, коли згадувала про те, що активність мого мозку постійно відстежують, мені робилося незатишно.

— Я не маю повноважень розкривати цю інформацію, кадетко. Втім, у мене складається враження, що завдяки зібраним даним таку ж перевірку тепер влаштовуватимуть всім новобранцям.

— Тому ви й радите мені сходити до їхнього психолога: щоб на мені поставили ще трохи дослідів?

Я зморщилася. Мені вистачало проблем і без медичної служби з її експериментами.

— Не варто так боятися наших медиків, — сказав він, ховаючи чип у нагрудну кишеню сорочки й дістаючи звідти щось. Складений аркуш. — Докторка Тіор — хороша людина. Ось, поглянь.

Я з цікавістю взяла аркуш з його рук і прочитала, що там було написано: «Вихідний №11723. Наказ про зняття обмежень. Наказую відновити кадетці Спенсі Найтшейд доступ до всіх курсантських привілеїв».

А знизу стояв підпис... Адміралки Джуді Айванс.

— Що?.. — отетеріла я. — Як це?

— Після твого обстеження докторку Тіор повідомили, що ти живеш у диких умовах, самотужки здобуваючи собі харчі. Вона порушила це питання перед керівництвом, наполігши, що тебе не можна ізолювати від команди. Зрештою, адміралка здалася. Тепер ти можеш жити і харчуватися на території академії.

Зненацька я відчула незмірне полегшення. О зорі! На очі мені навернулися сльози.

Трясця його матері, це була чудова новина, от лишень час був не відповідний. Я й так перебувала в нестабільному емоційному стані. Бракувало тільки остаточно розкиснути прямо на майданчику.

— Я... — тільки витиснула я з себе. — Я хотіла б знати, хто повідомив про це докторку Тіор.

— Боягуз.

— Кобб, я...

— Не хочу нічого чути, — відрізав він і махнув на кабіну зорельота. — Сідай, на тебе чекає твоя команда.

Він казав правду, але я мусила спитати:

— Кобб, це... це правда — те, що я бачила на записі? Мій батько... Це справді був він?

Кобб кивнув:

— Я бачив його на власні очі, поки ганявся за ним. В якийсь момент так наблизився до його корабля, що зміг заглянути в кабіну. Це був він, Спенсо. Відтоді злісний вираз, що відбився на його обличчі, не покидає мене ніколи.

— Але чому, Кобб? Нащо він це зробив? Що сталося з ним там, у височині? Що такого він там побачив?

Кобб не відповів. Натомість мовчки махнув на драбину. Я зібралася й полізла. Він піднявся за мною і зупинився на платформі, з якої пілота проводжає наземна команда.

Я знову оглянула дивні датчики всередині шолома.

— Невже вони справді вважають, що можуть дізнатися щось корисне з показників мого мозку? — запитала я. — Невже сподіваються визначити, чи я... схильна вчинити, як батько?

Поклавши руку на край кабіни, Кобб нахилився ближче:

— Сама того не розуміючи, дочко, ти зараз — в епіцентрі суперечки, яка точиться ось уже кілька поколінь. Дехто вважає, що вчинок твого батька доводить, що боягузтво — вроджена риса. Вони думають, що в тобі є певний... дефект.

Вираз Кобба спохмурнів, голос ще більше стишився:

— Як на мене, це повна маячня. Я не знаю, що сталося з твоїм батьком, не розумію, нащо мій друг раптом вирішив мене вбити, і чому саме мені наказали його збити. Відтоді мене не перестає мучити сумління, і я більше не можу літати. Але в чому я абсолютно переконаний — це те, що стати боягузом або зрадником — не доля. Цього я не приймаю і не прийму ніколи.

Він показав на небо:

— Але у це вірить Залізнобока. Вона впевнена, що колись ти неодмінно втечеш або зрадиш. Але ти можеш переконати її, що вона помиляється. Для цього необхідно літати і довести, що ти — першокласна льотчиця, та й настільки, щоб усім стало соромно за те, що сумнівалися в тобі.

— Але... що, як вони мають рацію? Що, як я направду боягузка і здатна колись...

— Не верзи дурниць, кадетко! Пристібайся, на тебе вже всі зачекалися!

— Так, сер! — відрізала я і заходилася пристібати ремінь.

Коли я піднесла шолом до голови, Кобб перепинив мою руку.

— Сер? — спитала я.

Він завагався. Кинув погляд в один бік, потім — в інший.

— Дзиґо, в тебе буває таке, що ти... бачиш дещо дивне? — спитався він. — У темряві?

— Що, наприклад?

— Очі, — шепнув він.

Я здригнулася, і в кабіні нараз похололо.

— Сотні крихітних очей, — продовжив він, — що кліпають навколо тебе в мороці, від чого здається, ніби на тебе дивиться сам всесвіт?

Здається, М-Бот згадував якось про очі.

— Перед нещастям твій батько говорив щось про це, — з острахом прошепотів Кобб. — А ще він казав... ніби чує зорі.

Як розповідала мені Ба, подумала я. Він сказав це перед тим, як відправитися в бій. Може, він мав на увазі древню вправу, якої мене навчила бабуся — ту, де треба уявляти, ніби мчиш серед зірок? Або ж у тій історії було щось іще?

Бо кілька разів у небі... я точно чула, як до мене шепочуть зорі...

— Судячи з виразу твого обличчя, ти, мабуть, думаєш, що я мелю якусь божевільну маячню, — сказав Кобб. — Та й справді, схоже це все на нісенітниці. — Він стрепенувся всім тілом. — Забудь про те, що я сказав. Але якщо раптом помітиш щось таке, дай мені знати. Тільки не розповідай більше нікому, навіть напарникам, і не смій передавати про це по радіо. Ти мене зрозуміла, Спенсо?

Я спантеличено кивнула. Була готова зізнатися йому, але стрималася. Кобб був тут єдиним, кому я могла довіряти, але чомусь злякалася. Бо знала, що коли скажу йому, що чую зорі, він миттю висмикне мене з кабіни, тому вирішила прикусити язика.

Кобб зліз із драбини. Зрештою він казав розповідати йому, якщо я щось таке побачу, а не почую. А нічого з того, про що він говорив, я ще не бачила. Очі? «Сотні крихітних очей, що кліпають навколо тебе в мороці...»

Ще раз здригнувшись, я натягнула шолом. Можливо, того дня я була і не в найкращій формі — приголомшена несподіваною правдою, збентежена останніми новинами, а тепер ще й зовсім спантеличена почутим — та розуміла, що коли не піднімуся в повітря, точно з’їду з глузду. Тому почувши від Йорґена наказ злітати, я охоче його виконала.