Небовись

43

— Підйомне кільце: в нормі, — промовив М-Бот, коли ми почали поволі злітати. — Основний і маневрові двигуни: в нормі. Система життєзабезпечення: в нормі. Система зв’язку і стелс-функції: в нормі. Світловий гарпун та ІМІ: в нормі.

— Непогано, Ріку, — сказала я.

— Однак гармати не функціонують, — додав М-Бот. — Як і система самовідновлення і цитонічний гіперприскорювач.

— Ну, оскільки я все одно не знаю, що воно таке, вважаймо, що в нас усе гаразд. Ти ввімкнув стелс-систему?

— Звісно. Ви ж обіцяєте, що сьогодні ми не вступатимемо в бій?

— Не вступатимемо, — пообіцяла я. — Просто політаємо, випробуємо двигун.

Ми пролетіли крізь голографічне склепіння печери, і я нараз збадьорилася, відчула трепет. Хоч і так літала тепер щодня, але це було зовсім інше. Проти панелі управління М-Бота навіть найдосконаліші сонівські зорельоти здавалися примітивними, тому я намагалася не чіпати незнайомих кнопок.

Небо кликало. Я відкинулася на спинку крісла і спробувала розслабитися. Принаймні сфера керування, штурвал і важіль контролю висоти такі самі. Я все зможу.

— Ви готові? — запитав М-Бот.

Замість відповіді я ввімкнула прискорення.

Ми понеслися вперед, і одразу ж ввімкнулася його просунута система поглинання перевантаження. Я очікувала, що зараз мене втисне у крісло, однак заледве відчувала хоч якийсь тиск — навіть на повному ходу.

— Тря-я-я-ясця, — прошепотіла я.

— Класно, еге ж? — мовив М-Бот. — Я набагато кращий за ті інші кораблі, на які ви марнуєте свій час.

— Ми можемо розганятися швидше?

— Не з одним двигуном. Однак у мене під крилами є слоти для двох менших, тож це цілком можливо.

Ми розганялися трохи повільніше, ніж «Поко» — що було цілком логічно, з огляду на те, що М-Бот був важчий ще й летів на такому ж двигуні. А от набравши швидкості, я нарешті відчула різницю. Ми мчали, швидко набираючи маґ-6, маґ-7, маґ-8... Трясця, «Поко» уже на шматки розвалився б, та М-Бот дійшов до маґ-10, а я того навіть не відчула. Летіла наче на маґ-1.

Спробувала поманеврувати на швидкості, й управління виявилось напрочуд чутливе. Знадобилося трохи часу навчитися не перегинати на поворотах, але я швидко призвичаїлася. Пригальмувавши до нормальної бойової швидкості, я потренувала крени і розвороти.

Усе виходило настільки невимушено, що я розігналася до маґ-3 і спробувала деякі складні маневри. Виверти, штопори, петлі з виходом на прискоренні — усе було чудово. Навіть бездоганно.

Треба буде якось прокатати Ріка. Або Йорґена. Я заборгувала йому за допомогу з транспортуванням двигуна. Звичайно, спершу він бурчатиме, що я тягну його в пустелю до своєї печери — власне, Йорґен тільки й знав, що бурчати на все на світі, — зате йому точно сподобається політати на М-Боті. Звільнитися від усіх обмежень та очікувань інших, і...

І... чому я знову про нього думаю? Я струснула головою, зосереджуючи увагу на польоті.

— Уяви тільки, як чудово ти битимешся, — сказала я М-Боту.

— Ви обіцяли.

— Я обіцяла, що ми не вступатимемо в бій сьогодні, — мовила я. — А от не пробувати змінити твоєї думки — ні. Чого ти боїшся?

— Я не боюся, а виконую наказ. Та й що такого доброго в бою? У мене однаково немає гармат.

— А вони тобі й не потрібні. У тебе справні ІМІ й гарпун. З твоєю маневреністю нищити креллів можна вже самими ними. Ми відбиратимемо їхні тіні, поки вони ганятимуться за нашою! Це буде неймовірно!

— Дзиґо, — сказав він, — мені наказано триматись якнайдалі від бою.

— Ми придумаємо, як обійти той наказ, не хвилюйся.

— Е-е-е... — Звучав він зовсім не переконано. — Може... Може, я запропоную вам дещо, що задовольнить вашу дивну людську тягу до бою? Бажаєте адреналіну? Можу спроєктувати вам битву.

— Як на симуляторі?

— Приблизно! Я можу спроєктувати голограму доповненої реальності просто на скло кабіни, що створить ілюзію справжнього бою. Так ви задовольните своє бажання швидше вбитися, а мені не доведеться порушувати наказу!

— Гм, — зацікавлено гмикнула я. Так принаймні я зможу потренуватися з його управлінням в умовах бою. — Згода.

— Піднімайтеся на одинадцять тисяч футів, і я запущу запис Битви за «Альту».

— Але я повернула чип Коббу.

— Я зробив копію. — Повагавшись, М-Бот додав: — Чи не варто було? Я просто подумав, може...

— Ні, ні, все добре. А іншої битви ти не можеш симулювати?

— Це єдиний запис, для якого в мене є підхожі 3D-скани. Чи це буде проблематично? Ой, точно: ваш батько! Це ж у тій битві він зрадив своїх, через що ви страждаєте від емоційної нестабільності, намагаючись збагнути мотиви, які ним керували! Вибачте.

— Все гаразд.

— Замість того я міг би...

— Кажу тобі, все гаразд, — мовила я, на маневрових двигунах піднімаючись на задану висоту. — Починай симуляцію.

— Як скажете. Тільки не треба сердитися, ніби я вас чимось образив.

Наступної миті я опинилася в епіцентрі бою.

На вигляд це було, ніби симуляція на тренажері, тільки я сиділа у справжньому зорельоті. Усі голографічні об’єкти світилися і були дещо прозорими, мовби мене оточували привиди. Зроблено це було для того, щоб я могла відрізняти реальний світ від віртуального і не влетіла ненароком у скелю чи іншу перешкоду.

М-Бот хоч і казав, що проєкція відбувається на скло кабіни, але все навколо здавалося об’ємним. Бій був напрочуд реалістичним, надто коли я приєдналась до нього. М-Бот постарався навіть зімітувати в кабіні звуки кораблів, що пролітали повз нас.

— Я можу симулювати гармати, — сказав він, — хоч насправді їх у мене нема.

Я усміхнулася і пристала до двох сонівських винищувачів. Коли пірнула, цілячись у крелла, якому збили щит, М-Бот підкоригував симуляцію, і моя ціль вибухнула в яскравому спалаху.

— Так, а як активувати датчики наближення? — спитала я.

— Я можу їх ввімкнути. Готово.

— Дуже зручно. А які ще функції ти вмикаєш голосовими командами?

— Я маю доступ до систем зв’язку і стелс-функцій, а ще можу замість вас перезаряджати щит. Однак за галактичним законом мені закритий доступ до двигунів і зброї, включно з ІМІ. Я не маю підключення до цих систем і можу лише збирати інформацію для діагностики.

— Ясно, — відповіла я. — Тоді під’єднай мене до каналу командира. Хочу почути записи в реальному часі.

— Є, — мовив він, і мій приймач увімкнувся. — Зауважте, що через втручання в хід запису може бути невеликий розсинхрон між звуком та зображенням.

Кивнувши, я вступила в бій.

Це було неперевершено. Я виляла і стріляла, вирубала ворогам щити і швидко мчала далі. Я була в самісінькому серці віртуального бою, навколо мене ширяли й вибухали кораблі, відчайдушно билися пілоти. Керуючи кораблем, здатним на небачену досі маневреність, я швидко призвичаювалась до лету і здобувала чимраз більшу перевагу. Усього за пів години я збила чотирьох креллів, — встановивши тим самим особистий рекорд, — відбувшись усього кількома дотичними влучаннями по щиту.

Та найкраще, що було з цього — я перебувала в повній безпеці. Нікому з моїх друзів нічого не загрожувало. Це був абсолютно новий рівень симуляції, в якому однак ніхто не ризикував власним життям.

Бійся. Якась частинка мене нашіптувала. Бійся бою. Бійся втрат.

Останнім часом я чула цей голос постійно.

Я заливалася потом, серце вискакувало з грудей. Зосередилася на креллівському винищувачі, якого поливав вогнем інший корабель. Може, вийде збити його щит. Я прицілилась і...

Повз мене промайнув інший зореліт, перехопивши в мене ціль і знищивши крелла. Я одразу впізнала той корабель. Це був батько.

Позаду нього зайняв місце інший корабель.

— М-Боте, — промовила я, стрепенувшись, — ввімкни мені їхню розмову.

Затріскотіло радіо, перемикаючись із частоти командира на приватний канал батька і Гончака.

— Стрільцю, чудовий постріл, — промовив голос Кобба. Звучав він так само, як і нині, тільки не було в ньому цинізму. — Бачу, ти сьогодні в ударі!

Батько зайшов у задню петлю, і я, попри Кобба, полетіла за ним. Я летіла в парі... з власним батьком. Найкращим з людей.

Зрадником.

Я тебе ненавиджу, подумала я. Як міг ти так учинити? Чому не подумав, у що це виллється для твоєї родини?

Він пірнув, і я кинулася за ним, слідуючи за його осяйною напівпрозорою голограмою, що гналася за парою креллівських кораблів.

— Я зіб’ю їм щити, а ти спробуй їх зняти.

Я насилу придушила вир емоцій, що викликав у мені звук батькового голосу. Як можна було ненавидіти і водночас обожнювати його? Як той любий образ його із того дня, коли ми піднялися на поверхню, вживався у моїй голові з тим, що він накоїв?

Зчепивши зуби, я спробувала зосередитися на битві. Мало не врізавшись у наш загін, налетіла група креллів. Батько зайшов у петлю і кинувся їм навперейми. Кобб летів за ним.

Я йшла біля батька, тримаючись одразу біля його крила. Цілковито поринула у переслідування, і весь світ навколо перестав для мене існувати. Залишилися тільки я, батьків привид і ворожий зореліт.

Крен праворуч.

Різкий зріз.

Крутий розворот.

Знову вправо.

В обліт вибуху.

У те переслідування я вклала всю свою майстерність, але все одно відставала. Батько маневрував занадто різко і точно. Попри навіть підвищену рухомість М-Бота, я ніяк не поспівала за ним. Зрештою, літав він далеко не перший рік і точно знав, де треба прискоритися, а де — вильнути.

Але було дещо... Дещо ще...

Я зосередила всю увагу на креллівському зорельоті. Він вильнув праворуч. Батько зробив так само. Він шугнув угору, батько — за ним. Він звернув ліворуч... Батько теж звернув у той бік. Я була ладна заприсягнутися, що він зробив це на долю секунди раніше за крелла.

— М-Боте, — сказала я. — Заміряй час батькових маневрів і порівняй із крелловими. То мені здається, чи він передбачає його подальші дії?

— Це немож... Ого.

— Що? — спитала я.

— Думаю, доречно було б сказати «трясця». Спенсо, ваш батько справді випереджає маневри крелла. Напевно, це якийсь розсинхрон у записі, бо ймовірність того, що людина здатна передбачати маневри з такою точністю — мізерна.

Я примружила очі, додала прискорення і повернулась до переслідування. Влетіла чітко в голограму батькового корабля, так що навколо мене засвітилися його контури. Але зосередилася я не на ньому, а на креллі перед ним, намагаючись повторювати серію його маневрів.

Вліво. Вправо. Розворот. Вгору...

У мене нічого не виходило. Батько крутився і повертав чітко разом із ним, доки врешті не вирубив йому щит. Обидва кораблі крутилися й вертілися один навколо одного, переплітаючись траєкторіями, ніби мотузочки в канаті. Остаточно відбившись від них, я покинула маневрувати і дивилася, як батько якимось дивом вимкнув прискорення, загальмував майже впритул до крелла і вистрілив.

Ворожий зореліт вибухнув з яскравим спалахом.

Поки батько виходив з віражу, на зв’язок вийшов Кобб. Молодому йому запалу було не позичати.

— Стрільцю, — сказав він. — Вони відступають. Невже... Невже ми перемогли?

— Ні, — відрубав батько. — Вони перегруповуються. Повертаймося до своїх.

Я зависла на місці, спостерігаючи, як Кобб із батьком повернулися в стрій.

— Це був вищий пілотаж, — почувся в загальному каналі голос Залізнобокої. — Але, Стрільцю, будь обачніший. Ти постійно губиш напарника.

— Ой-ой-ой, — озвався Кобб. — «Стрільцю, годі вже підривати все навкруги, бо на твоєму тлі мене геть не видно» — ось, що насправді хоче сказати Залізнобока.

— Гончаче, ми б’ємося за майбутнє людства, — мовила жінка. — Тому хоч раз у житті я сподіваюся на твоє серйозне ставлення.

Я усміхнулася. Вона говорить зовсім як Йорген з нами.

А тоді обернулася і глянула на креллів, котрі перегруповувалися вдалині. Сонівські кораблі біля мене почали розбиватися на свої початкові загони.

Що буде далі — я вже знала.

— Тільки погляньте на ту прогалину в небі, — промовив Кобб. — Не часто випадає побачити таке розміщення... Стрільцю?

Я підняла голову, але голограма не відображала ущелини між уламками, про яку він казав.

— Стрільцю, що з тобою? — перепитав Кобб.

— Це через дефект? — промовила Залізнобока.

— Я його контролюю, — запевнив батько. — Але...

Що таке? Цієї частини розмови раніше я не чула.

На якийсь час він замовк.

— Я чую зорі. Кобб, я їх бачу, — нарешті промовив він. — Я вже бачив їх сьогодні. Крізь шпарину в поясі. Я можу проскочити.

— Стрільцю! — гукнула Залізнобока. — Залишайся в строю.

А це я вже чула. Знову слухати це зовсім не хотілося, та я не могла примусити себе наказати М-Боту вимкнути запис.

— Я можу прошмигнути, Джуді. Мені треба це бачити. Я чую зорі.

— Йди, — прошепотіла я в унісон Залізнобокій, — я тобі довіряю.

Вона йому довірилася. Він не порушував наказу, діяв з її дозволу. А між цими речами є різниця, надто, з огляду на те, що відбудеться далі.

Батьків корабель змінив позицію: підйомне кільце спрямувалося донизу, ніс — доверху. Він запустив прискорення. Крізь сльози на очах я провела його поглядом. Було дуже важко дивитися на це знову.

Батьку, благаю...

Я потягнулася до нього. І не лише рукою, хай яким безглуздим не був би той жест, а й... дечим іншим. Я також почула щось у височині. Немовби тисячу музичних нот, переплетених воєдино. Уявила, ніби лину до них — як навчала мене Ба, — простягаюся до зірок...

Раптом в кабіні стемніло, і я поринула в цілковитий морок. Зненацька зусібіч засяяли дрібненькі цяточки, а наступної миті вони... розплющилися. Мене оточили мільйони дрібних, як зірочки, очей. Зосереджено, уважно вони дивились на мене. Бачили мене.

— Вимкни це! — заволала я.

Темрява розсіялась. Очі пропали.

Я знову опинилася в кабіні. Задихаючись, гарячково хапала ротом повітря.

— Що це було?! — спитала я нажахано. — Що ти мені показав? Чиї це були очі?!

— Не розумію, — відповів М-Бот. — Я нічого не робив. Про що ви говорите?

— Чому минулого разу ти не програв мені ту частину розмови? Нащо приховав її від мене?

— Не знав, з чого почати! — мовив М-Бот. — Я думав, ви хотіли почути, як він каже про зорі!

— А розмова про дефект? Про неї ти знав?

— У людей повно дефектів! — мало не виправдовуючись, сказав він. — Я нічого не розумію. Мої обчислення в тисячу разів швидші за роботу вашого мозку, але я однаково вас не розумію. Вибачте. Я не знав.

Я обхопила руками голову, відчуваючи, як змокло моє волосся. Заплющила очі й почала глибоко дихати.

— Мені прикро, — м’яко повторив М-Бот. — Це мало б вас розважити, але я облажався. Слід було б очікувати, що на вашу крихку людську психіку вплине...

— ЗАМОВКНИ!

Корабель затих. Боячись втратити глузд, я обхопила коліна руками. Куди поділася моя впевненість? Де та дівчинка, яка вірила, що ладна самотужки здолати весь креллівський флот?

Це все залишилось у минулому, разом з дитинством...

Навіть не знаю, як довго я там просиділа, куйовдячи мокре волосся і хитаючись. Раптово мене охопив різкий головний біль, що наростав за очима, немовби їх вдавлювало вглиб черепа. Біль привів мене до тями, повернув у реальність. Нарешті я збагнула, що досі перебуваю в повітрі, а навколо вже запала глупа ніч.

Повертайся, сказала я собі. Тобі треба поспати.

Враз сон зробився тим, чого я потребувала найбільше. Поволі поклала руки на панель приладів і спрямувала корабель в бік печери.

— Тепер я боюся смерті, — тихенько промовив М-Бот.

— Що? — хрипко перепитала я.

— Я написав програму, яка симулює відчуття страху смерті, — пояснив він. — Мені було цікаво, як це.

— Дурна ідея.

— Знаю. Але тепер я не можу її вимкнути, бо це лякає мене ще більше. Що може бути гірше за страх смерті, ніж його відсутність?

Підлетівши до нашої печери, я зависла над входом.

— Я радий, що нам вдалося політати, — сказав М-Бот. — Востаннє.

— Ти говориш так... приречено, — мовила я, відчуваючи, як всередині наростає тривога.

— Мушу сказати вам дещо, — відповів він. — Але боюся, це тільки більше вас засмутить.

— Валяй.

— Але...

— Просто скажи.

— Я... Я мушу вимкнутися, — повів він. — Мені очевидно, що якщо ми продовжимо літати, ви неминуче потрапите в бій. Це у вашій природі. Коли так триватиме й надалі, мені доведеться порушити наказ.

Ці слова так огріли мене, аж я зіщулилась. Не могла повірити власним вухам.

— «Сховайся десь і проаналізуй дані, — вів він далі, поки ми спускалися в печеру. — Уникай бою і чекай на мене». Такий мій наказ, а я повинен слухати свого пілота. Тому це було востаннє, коли ми проводили разом час.

— Я тебе полагодила. Ти мій.

Ми приземлилися.

— А зараз я деактивуюся, — оголосив він. — До того часу, поки мене не увімкне мій пілот. Мені прикро.

— Твій пілот мертвий уже кількасот років! Ти сам казав!

— Спенсо, я — машина, здатна симулювати емоції, яких у мене, однак, нема. Я повинен виконувати свою програму.

— Не повинен! Ніхто не повинен!

— Я дуже вдячний вам за ремонт. Переконаний, що... мій пілот... також був би вдячний.

— М-Боте, так ти вимкнешся навіки, — скрикнула я. — Ти помреш.

Тиша. По одній почали гаснути лампочки на панелі приладів.

— Я знаю, — сказав він.

Я підняла скло, відстібнула ремені й піднялася з кабіни.

— Ну й добре! — кинула я йому. — Вмирай тепер і ти!

Я злізла донизу і відійшла, спостерігаючи, як тьмяніють бортові вогні, допоки не залишилася горіти одна-єдина червона лампочка в кабіні.

— Не роби цього, — промовила я, зненацька відчувши страшну самоту. — Літай зі мною. Благаю.

Згасли останні вогники, і я залишилася стояти в непроглядній темряві.