Небовись

27

Наступного дня Недд не явився на заняття. Іншого — теж. Як і весь подальший тиждень.

Кобб не давав нам розслабитися, змушуючи тренувати переслідування. Ми ширяли, кружляли й загарпунювали одне одного, як справжні пілоти. Однак у моменти відпочинку між вправами в голові мені лунав Неддів голос: «Боягузка».

Вкотре я згадала це слово, сидячи в кабіні симулятора під час однієї з вправ. Відмовившись від переслідування, я змусила Недда покинути рідних братів. Хіба зробив би щось подібне хтось із легендарних героїв?

— Згідно з даними аналізу, якщо ви продовжили б переслідування ще на сім секунд, то загинули б унаслідок зіткнення станції з землею або подальшого вибуху, — сказав М-Бот, поки я проходила вправу.

— А ти не міг зламати канал і зв’язатися з Неддовими братами? — прошепотіла до нього я, боячись, що мене можуть почути.

— Так, імовірно, я міг би це зробити.

— Варто було продумати таку можливість. Якби ми координували свої дії з ними, можливо, нам вдалося б їх врятувати.

— І як ви потім пояснювали б злам системи зв’язку СОНу?

Я не відповіла, бо була зайнята маневрами в бою з голографічними креллами. Була б я справжньою патріоткою, давно б уже передала корабель керівництву. Але патріоткою я не була. СОН зрадив і вбив мого батька, а тоді оббрехав його ім’я. За це я їх ненавиділа... Проте попри ненависть сама прийшла до них, щоб стати льотчицею.

Зненацька це здалося мені ще одним вчинком, гідним хіба що боягузки.

Тихенько гаркнувши, загарпунила ближній уламок. Обкрутилася довкруг нього, додала прискорення, а тоді, проносячись повз крелла, активувала ІМІ, вирубила свій та його щити і розвернулася довкола своєї осі, повертаючи свій корабель у протилежний бік. Продовжуючи летіти задки, зробила кілька пострілів і знищила ворога.

Це був небезпечний маневр, бо так я не бачила, куди лечу. Праворуч од мене вигулькнув інший креллівський корабель, який тут же відкрив вогонь. Не захищена щитом, я загинула під виття сигналу небезпеки.

— Гарний викрутас, — промовив Кобб у приймачі, перезапускаючи мою голограму. — Дуже ефектний спосіб загинути.

Я відстібнула пасок, встала, зірвала з голови шолом і пошпурила його на крісло. Він відскочив від сидіння і покотився по підлозі, а я пішла в дальній бік аудиторії й заходилася крокувати по колу.

Оточений крихітними голографічними корабликами, що носилися навколо нього, Кобб стояв посеред кола тренажерів. У вусі в нього була гарнітура для зв’язку з нами. Він подивився на мене, але не сказав нічого.

— Трясця, Скритна! — прикрикнув натомість на Кіммалін. — Видно ж, що той корабель проробляв маневр С-4, щоб заманити тебе в пастку. Будь уважніша!

— Вибачте! — вигукнула вона з кабіни. — Ой, і за це теж!

— Сер? — озвався з-за голографічного щита Артуро. — Введення в оману — поширена тактика серед креллів?

— Важко сказати, — буркнув Кобб.

Аж булькочучи з люті — переважно на себе — я продовжувала крокувати і слухати. Кадети хоч і сиділи колом, та голоси їхні заглушували шоломи і обстановка кабін. Я дещо заспокоїлася, збагнувши, що ніхто не чув, як я тихенько, як мені здавалося, перешіптувалася з М-Ботом.

Гудіння голосів курсантів заспокоювало. Зрештою я вгамувалася і вийшла до Кобба на середину аудиторії.

— От учора, — продовжив Артуро, — коли падав той велетенський уламок. Вони атакували не нас, а його — вірогідно, аби ми не скористалися технологіями з нього. Це так?

— Так, — відповів Кобб. — Амфі, до чого ти хилиш?

— До того, сер, що вони, мабуть, знали, що він колись упаде. Вони ж живуть у космосі, тому не могли за всі ці роки не помітити такої брили. Чому тоді не знищили її давно, а чекали, доки вона почне падати?

Я кивнула. Мене цікавило те саме запитання.

— Мотивація креллів нам невідома, — мовив Кобб. — Звичайно, крім того, що вони хочуть знищити наш вид.

— Чого ж вони ніколи не атакують групами, більшими за сотню кораблів? — допитувався Артуро. — Чому постійно влаштовують дрібні сутички, замість того, щоб задушити нас чисельною навалою?

— Та найголовніше, чому вони дають уламкам падати? — докинула я. — Без них у нас не було б підйомних кілець, і ми не могли б чинити опору. Та й чого ми не даємо їм бою в поясі уламків? Нащо чекати, доки вони самі спустяться до нас і...

— Кінець тренування, — оголосив Кобб, підійшовши до столу, і вимкнув голограми.

— Даруйте, сер, — сказала я.

— Не перепрошуй, кадетко, — промовив Кобб. — І ти, Амфісбено, також. Ви обоє поставили гарні запитання. Всім зняти шоломи. А тепер слухайте уважно. Війна триває хоч і давно, але про креллів ми майже нічого не знаємо. Та я розкажу вам те, що нам відомо напевно.

Решта курсантів познімали шоломи. У мені наростало піднесення. Невже ми нарешті почуємо відповіді?

— Сер, — виструнчившись, озвався Йорґен. — Хіба інформація про креллів не засекречена й доступна лише регулярним пілотам?

Артуро зітхнув і закотив очі. На його обличчі так і читалося: «Ну дякую тобі, Йорґене, за те, що ти такий зануда».

— Йорґене, ніхто не любить чуток, — відповів Кобб. — А зараз помовч і слухай. Це треба знати. Ви на це заслужили. А я, як Перший Громадянин, маю право обирати, що мені можна говорити.

Я повернулася до своєї кабіни, і Кобб запустив якусь голограму. На ній була планета — напевно, Детрит, бо навколо неї оберталися шари металу. Щоправда, пояс простягався значно далі і був товстіший, ніж я собі думала.

— Це — модель нашої планети і поясу уламків, — повів він. — Правда полягає в тому, що ми маємо лише приблизне уявлення про те, що розташовується за ним. Більшість своїх знань ми втратили, коли крелли розбомбили архів нашого командування в день аварії. Однак наші науковці припускають, що цей щит колись закривав собою всю планету. Біда в тому, що багато з тих древніх механізмів досі функціонують, і деякі з них обладнано гарматами.

Він перевів погляд на напівпрозору блакитну голограму планети, з якої злетіла група винищувачів. Коли вони наблизилися до поясу уламків, їх збило кількасот гармат.

— Там, нагорі, небезпечно, — провадив Кобб, — навіть для креллів. Власне тому старий флот і прилетів на цю планету. Старожили розповідають, що про Детрит знали й раніше, але уникали його. Його щит викликає перепони у зв’язку, і перед тим як розбитися тут, наш флот насилу пробився через захисний щит. Крелли не особливо досліджували пояс. Тому, хоч напевно знали, що стара верф упаде, але вони не наважувалися підійти до неї крізь нього. Однак вони знайшли кілька безпечних шляхів до поверхні й використовують майже виключно їх.

— То... — сказала я захоплено, бо все було нове для мене. — То ми можемо скористатися тими давніми захисними платформами?

— Ми пробували, — відказав Кобб. — Але підлітати туди небезпечно: платформи атакують і нас. А ще крелли значно небезпечніші у відкритому космосі. Пригадуєте, як саме щит закриває цю планету? Так от, крелли володіють передовими засобами комунікації, а щит планети заважає їм нормально комунікувати. Ми вважаємо, що саме через це вони й літають тут гірше. Є і ще одна проблема, дещо менша, — додав Кобб, але якось не надто впевнено. — У космосі крелли здатні... словом, старі люди кажуть, що в них є технології, які дозволяють їм читати людські думки. Дехто більш сприйнятливий до впливу цієї технології, ніж інші.

Ми з одногрупниками перезирнулися. Ніхто з нас не чув про це раніше.

— Тільки нікому не кажіть, що я розповів вам це, — мовив Кобб.

— Отже, перебої в системі комунікації вкупі з орбітальною захисною системою і є причиною, чому крелли не бомблять нас із космосу? — запитав Артуро.

— Коли ми тільки збудували «Альту», вони намагалися нападати більшими зорельотами, — сказав Кобб, — але орбітальна система їх збивала. Крелли можуть проникнути сюди лише на дрібних маневрових кораблях.

— Але це не пояснює, чому вони відряджають в атаку такі малі загони, — не вгавав Артуро. — Коли не помиляюся, вони ще ні разу не відправляли понад сотню кораблів за раз, ге?

Кобб кивнув.

— Чому не відправити дві, три сотні?

— Це нам невідомо. Підніми хоч усі секретні документи, але нічого, крім божевільних теорій, не знайдеш. Либонь, сотня зорельотів — максимум, який вони можуть координувати одночасно.

— Гаразд, — мовив Артуро, — але чому вони можуть скидати лише одну стирачку за раз? Чому не повантажити їх на кілька кораблів і пустити на нас? Чому...

— Що вони таке? — перебила його я, бо Артуро хоч і ставив правильні запитання, але, як на мене, забув про найважливіше.

Артуро глипнув на мене й кивнув.

— Кобб, це нам відомо? — продовжила я. — Чи є про це хоч якась інформація в таємних документах? Хтось колись бачив крелла?

Кобб змінив голограму на зображення обгорілого шолома та уламків скафандра. Я здригнулася. Рештки крелла. Ця голограма була набагато деталізованішою, реальнішою, ніж усі малюнки, що я бачила досі. Короткі, присадкуваті, дещо квадратні залишки лежали на столі, навколо якого стояла група науковців.

— Це все, що нам колись вдавалося здобути, — сказав Кобб. — Та й то такі рештки ми знаходимо лише в деяких збитих кораблях — одному зі ста, коли не менше. Ми впевнені тільки в одному: крелли — не люди.

Він показав інший знімок: ближній план одного з обгорілих шоломів.

— З цього приводу є кілька теорій, — продовжив він. — Старші люди, котрі служили на «Нескореному», розповідають просто неймовірні речі. Вони твердять, що ми не знаходимо нічого, крім скафандрів, тому що шукати більше нема чого. Може бути, що ті скафандри — і є крелли. В давнину ходили легенди про чудернацьких машин, здатних мислити.

Машини, здатні мислити.

Машини з просунутими технологіями комунікації.

Я раптом похолонула. Аудиторія навколо розмилася, а я стояла біля кабіни, немовби здаля чуючи голоси решти курсантів.

— Це нісенітниця, — мовила Веремія. — Шмат металу здатен мислити не більше, ніж кам’яна брила. Або ті двері. Чи моя фляга.

— Це навіть більша нісенітниця, ніж припущення, що вони можуть читати думки? — спитав у неї Артуро. — Я ніколи не чув нічого подібного.

— Мабуть, у цій галактиці є дива, яких нам не осягнути, — промовив Кобб. — Зрештою, «Нескорений» та інші кораблі пересувалися між зорями за коротку мить. Тому, якщо крелли — справді розумні машини, це пояснює, чому їхні підбиті винищувачі завжди пусті, а в скафандрах не знаходять тіл.

Розумні машини!

На тому Кобб оголосив кінець занять, і всі почали збирати речі й готуватися йти на вечерю. Кіммалін та ФМ поскаржилися на застуду — у ті дні вона трохи розгулялася в академії, — і Кобб наказав їм іти відпочивати, додавши, що вечерю їм принесуть у кімнату.

Я чула і водночас не чула тієї розмови. Сиділа, як загіпнозована. М-Бот. Зореліт, здатний мислити і з легкістю зламувати нашу систему комунікації. А раптом... А раптом я ремонтую крелла? Чому це ніколи не спадало мені на думку? Як я могла бути такою сліпою й не помічати очевидного?

У нього є кабіна, подумала я, всі написи в якій виконано англійською мовою. Там є все необхідне для пілота. А ще він стверджує, що не може літати сам.

А що, як він хитрує? Хоч і казав, що не вміє брехати, та, окрім слів, інших доказів я не мала. Я...

— Дзиґо, — окликнув мене Кобб, стаючи біля тренажера. — Ти що, також застудилася?

Я похитала головою:

— Просто забагато інформації.

Кобб гмикнув:

— Не виключено, що це неперевірені відомості. Відколи ми втратили архів, більшість того, що нам відомо про колишні часи — це чутки й легенди.

— Можна розказати це Недду, коли він повернеться? — запитала я.

— Він не повернеться, — відказав Кобб. — Сьогодні вранці адміралка виключила його з курсу.

— Що? — здивувалася я. — Він сам попросився?

— Він не явився на навчання, Дзиґо.

— Але ж... Його брати...

— Неспроможність контролювати емоції, включно з горем, є ознакою непридатності для служби. Принаймні так вважають Залізнобока і керівництво СОНу. Як на мене, те, що Недд вибув, — навіть на краще. Однаково він занадто розумний для цього діла.

Він пошкандибав геть з аудиторії. Я важко опустилася в крісло. Отже, нас залишилося шестеро. А коли неспроможність вгамувати емоції стала причиною виключення одного з нас, то... Що вже про мене казати? Я відчувала на собі непідйомний тягар: втрата друзів, тривога через М-Бота, голоси, які тихенько нашіптували мені, що я боягузка.

Моє життя було суцільною боротьбою, в якій я раз за разом доводила всім, що зможу літати і бути не гіршою за решту. Куди ж поділася вся моя впевненість? Мені завжди здавалося, що коли в мене все вийде і я потраплю сюди, то більше не почуватимуся самотньою.

Сягнувши в рюкзак, я дістала передавач:

— М-Боте, ти тут?

— Підйомне кільце: в нормі, але замало енергії. Двигуни: ушкоджені. Цитонічний гіперприскорювач: ушкоджений. — Він замовк. — Це означає «так», якщо ви не зрозуміли. Я тут, бо не можу нікуди піти.

— Ти чув нашу розмову?

— Так.

— І?

— І мушу визнати, що одночасно проводив розрахунки ймовірності того, чи в тій будівлі ростуть гриби, бо розмова ваша — типово для людей — була трохи нуднувата. Але не повністю! Тому не треба...

— М-Боте, ти крелл?

— Що? Ні! Звісно, що я не крелл. Звідки ви це взяли? Як ви могли подумати... Стривайте, розраховую. О, тепер розумію. Ви вважаєте, що оскільки я штучний інтелект, як, ймовірно, і крелли, то повинен бути одним із них.

— Погодься, це досить підозріло.

— Якби міг, я образився б, — сказав він. — Може, мені варто б називати вас коровою, позаяк у вас також чотири кінцівки, ви складаєтеся з плоті й володієте рудиментарною біологічною здатністю до мислення.

— А ти сам знав би, якби був креллом? — спитала я. — Може, ти це просто забув.

— Я це знав би, — підтвердив він.

— Ти не пам’ятаєш, як опинився на Детриті, — зауважила я. — У тебе збереглося лише одне зображення твого пілота — якщо це направду він. Ти майже нічого не пригадуєш про мій вид. Ану ж ти ніколи цього і не знав? Що коли твій банк пам’яті заповнений лише тією інформацією, яка відома креллам про нас, а решту ти вигадав сам?

— Запускаю нову програму, — відказав він, — для правильного висловлення обурення. На це знадобиться деякий час. Дайте мені кілька хвилин.

— М-Боте...

— Секунду. Терпіння, Спенсо, — велика чеснота.

Я зітхнула і почала збирати речі. Відчувала спустошення. Порожнечу. Страху не було. Я ж бо купалася в полум’ї битви й розкошувала серед смертельного голосіння ворога. Страх був мені невідомий. Але глибоко всередині я... непокоїлася. Виключення Недда зачепило мене більше, ніж я могла очікувати.

Закинула на плече рюкзак, почепила йому на бік передавач, попередньо налаштувавши, щоб, коли на зв’язок зі мною вийде М-Бот або ще хтось, блимнула лампочка. Не хотілося, щоб зореліт зненацька запатякав, поки я буду в коридорі. Хоча тривога моя була безпідставна. У будівлі не було ні душі. Кобб відпустив нас пізніше за всіх, тому інші кадети вже давно були на вечері. На свинцевих ногах чалапаючи до виходу, я не помітила в коридорі охоронців чи іншого персоналу.

Я не думала, що протягну в такому темпі довго. Вставати з самого рання, щоб лагодити М-Бота, тоді цілий день вбиватися на заняттях, повертатися серед ночі в печеру і спати там тривожним сном, сповненим видінь про всіх, кого я підвела, або — що куди гірше — кошмарів про втечу...

— П-с-с-с-с!

Я зупинилася і глянула на передавач, причеплений до рюкзака. — П-с-с-с-с-с-с-с-с-с, Спенсо!

Я огледіла весь коридор, аж тут побачила з правого боку Кіммалін — здається, це була вона — у дверях, вдягнену в усе чорне.

— Скритна?

Вона поспішно махнула мені йти далі. Я наморщила чоло.

А тоді захотілося стукнути себе. Дурепо, це точно Кіммалін.

Я підійшла до неї:

— Що ти...

— Ч-ш-ш-ш! — прицитькнула мене вона, прокралася далі коридором і визирнула за ріг.

Відтак махнула мені йти за нею, і я, нічого не розуміючи, пішла. Так ми проминули кілька поворотів пустим коридором. Вона навіть затягнула мене в туалет і, нічого не пояснивши, наказала чекати. Врешті ми дійшли до коридору з дверима, що тягнулися по обидва його боки. Жіночий житловий корпус. Біля однієї з кімнат, розмовляючи, стояло двоє незнайомих мені дівчат у формах з нашивками загону «Зоряний дракон».

Кіммалін протримала мене за рогом, доки дівчата не пішли в інший бік. Я помітила, що ми з нею прийшли у протилежний від їдальні бік. То чи справді вона хвора, чи тільки вдає?

Коли дівчата пішли, з дверей вигулькнула голова ФМ зі шпилькою в короткому волоссі. Дівчина швидко помахала нам. Ми з Кіммалін побігли до неї й заскочили в кімнату.

ФМ затріснула за нами двері й усміхнулася. Крихітна кімнатка була такою, як я її й запам’ятала — тільки після загибелі Ранньої звідти прибрали одне ліжко. Тепер там залишилося тільки дві койки: двоярусна під лівою, одинарна — під правою стіною. Між ними лежали навалені купою ковдри, на комоді стояли дві таці з їжею: миски з супом, що парував, водоростевий тофу і товсті скибки хліба. Справжнього хліба. Зі справжнім маслозамінником! У мене набрався повний рот слини.

— Ми хотіли замовити додаткові порції, — сказала Кіммалін, — але нам принесли суп, бо думають, що ми захворіли. Та, як казала Свята, не проси більшого, коли вже маєш.

— Одне ліжко прибрали, — мовила ФМ, — тому ми настелили ковдр. Найскладніше буде вийти в туалет, але ми щось придумаємо.

Нарешті все склалося. Вони просто вдали, ніби занедужали, а зробили це, аби замовити вечерю в кімнату й поділитися зі мною. Мене ж провели, щоби я заночувала з ними.

Зорі милі. Мене захлеснуло хвилею вдячності. Захотілося плакати. Але воїни не плачуть.

— Ой-ой! — зойкнула Кіммалін. — Ти сердишся. Не треба. Ми не кажемо, що ти слабачка і не дійдеш до печери! Просто подумали... Ну, знаєш...

— Було б непогано трохи відпочити, — допомогла їй ФМ. — Навіть великим воїнам часом необхідний спочинок, еге ж, Дзиґо?

Я кивнула, боячись розтулити рота.

— От і чудово! — мовила Кіммалін. — Гайда їсти, бо я від цих викрутасів з маскуванням страшенно зголодніла!