Небовись

34

Я брела сухою, курною пустелею. Орієнтувалася на компас, без якого там було ніяк, адже все навкруги було однаковим.

Намагалася прогнати всі думки геть з голови. Думати було небезпечно. Коли вже загибель Біма та Ранньої, яких я майже не знала, залишила в моїй душі таку глибоку рану, то що тоді казати про Веремію, мою напарницю?

Тут усе було складніше. Веремія була така ж, як я — принаймні така, яку я з себе вдавала. Вона завжди йшла на крок попереду, вела мене за собою.

Тож у її загибелі я бачила власну.

Ні. Не думай про це.

Та від емоцій не втекти. Всередині я почувала пустку, роз’ятрену рану, що ніяк не загоювалась. Після такого нічого вже не буде як раніше. Вчорашній день не просто позначив загибель подруги. Тоді загинуло і моє вміння вдавати, буцімто ця війна — хоч чимось та й славетна справа.

Заблимав передавач, і я натиснула на кнопку прийому.

— Спенсо, — звернувся до мене М-Бот, — ви впевнені, що прийняли розумне рішення, вирушивши в цю подорож? Мені хоч і не знайоме хвилювання, але...

— Я хочу побути на самоті, — сказала я. — Наберу тебе завтра.

Я вимкнула рацію й сховала її в наплічник, куди завбачливо склала щурятину і воду в дорогу. Якщо харчі закінчаться, вполюю собі ще. Може, спустившись у підземелля, я більше не повернуся в цивілізацію й житиму кочовим життям — як мій рід колись, до заснування «Альти».

І більше не літатиму?

Просто йди, Спенсо, наказала я собі. Йди і не думай.

Усе просто:

Таке я можу.

Я була вже за дві години ходу від «Альти», коли тишу розітнув гуркіт двигуна, і, обернувшись, я побачила, як до мене наближається автомобіль. Летів він за три метри над землею, тягнучи за собою хвіст пилу. Невже адміралка довідалася про мій намір й відправила охорону з надуманим приводом виключити мене з академії?

Як виявилось, ні. Коли авто підлетіло ближче, я упізнала його блакитний корпус. Належало воно Йорґенові. Напевно, замінив матрицю живлення.

Зітхнувши, я повернулася і почвалала далі. Йорґен пригальмував біля мене, опустив машину нижче і вистромився з вікна так, що його голова була в повітрі всього на метр над моєю.

— Дзиґо, ти справді вирішила пішки здолати вісімдесят кілометрів?

Я не відповіла.

— Ти розумієш, що тут небезпечно? — продовжив він. — Я наказую тобі повертатися. А що, як ти потрапиш під уламкопад?

Я стенула. Живучи біля самої поверхні ось уже кілька місяців, у справжній небезпеці я була лише раз — коли знайшла печеру з М-Ботом.

— Спенсо, — сказав Йорґен, — в ім’я Полярної зірки, сідай. Я тебе підкину.

— Хіба тобі не треба спішити на чергове зборище багатіїв?

— Батьки ще не знають про лікарняний, тож поки що я вільний, як і ти.

Я? Вільна? На цю думку мені захотілося розреготатися йому в очі.

Проте в нього була машина, завдяки якій, замість кількох днів, моя мандрівка займе всього пару годин. Та я однаково сердилась на нього, бо хотіла побути наодинці. Либонь, щоб настраждатися досхочу. Водночас якась частина мене прекрасно розуміла, що з тими запасами, що я прихопила з собою, до тіла Веремії мені не дійти, і доведеться повертатися через день від початку подорожі.

— Я хочу піти із тобою, — мовив Йорґен. — Ти гарно придумала. Веремія... на це заслужила. Я захопив матеріали для багаття.

Йоргене, ти хоч колись можеш схибити? Я задумалася, обходячи авто й залазячи з пасажирського боку. Я була по пояс у пилюці, якою вимастила весь салон, але Йорґен зовсім не звернув на те уваги.

Він натиснув на важіль, і ми понеслися пустелею. Машина була обладнана невеликим підйомним кільцем, а замість реактивного мала лише базові двигуни, проте так близько до землі однаково складалося враження, ніби ми рухаємося швидше, ніж насправді. Надто, зважаючи на те, що даху в машині не було, і вітер тріпав моє волосся. Я розслабилася й цілковито віддалася руху.

— Хочеш побалакати? — спитався Йорґен.

Я не відповіла, бо не мала чого казати.

— Хороший командир повинен завжди допомагати своїм бійцям, коли в них щось не так, — провадив він. — Зрозумій, Дзиґо, що ти не могла її врятувати. Ти нічого не вдіяла б.

— Ти також вважаєш, що вона мала катапультуватися, — мовила я.

— Я... Зараз це вже не важливо.

— Ти думаєш, їй не варто було гнатися за тим креллом. По-твоєму, вона порушила протокол, розпочавши переслідування самотужки. Так ти вважаєш. Я знаю. Ти її засуджуєш.

— То тепер ти сердишся на мене за те, що я міг би, або й не міг, думати?

— Але ж ти так думав, засуджував її рішення, чи не так?

Йорґен нічого не сказав і лише мовчки керував машиною. Вітер куйовдив його занадто охайну, бездоганну зачіску.

— Чому ти завжди такий безжалісний? — запитала я. — Чому твоя «допомога» постійно нагадує прямі цитати з протоколу? Ти часом не робот? У тебе взагалі є почуття?

Він зморщився, а я заплющила очі. Я знала, що йому не байдуже, бо на власні очі бачила його в аудиторії того ранку, коли він, раз за разом проганяючи симуляцію, намагався розібратися, як можна було врятувати Ранню. Знову я, не подумавши як слід, ляпнула дурницю. Усі мої неприємності завжди були від гарячковості.

— Нащо ти мене терпиш? — спитала я. Розплющивши очі, закинула голову, оглядаючи поле уламків над нами. — Чому не здав мене після того, як я зламала твою машину, побила тебе і наробила ще цілу купу дурниць?

— Ти врятувала Недда.

Я опустила голову і подивилась на нього. Хлопець їхав, не відриваючи погляду від дороги.

— Ти полетіла за моїм другом у саме пекло, — повів він далі, — а тоді витягнула його з небезпеки. Та й навіть без того я все розумів. Ти бриклива, язиката, а ще... а ще від тебе самі неприємності. Проте, коли ми у повітрі, ти — одна з нашої команди, і ти рятуєш життя моїх бійців.

Він повернув голову до мене, і наші погляди зустрілися.

— Можеш скільки завгодно лаяти мене або погрожувати розправою, але якщо й надалі літатимеш, як учора, захищаючи і допомагаючи іншим, я хочу бачити тебе у своїй команді.

— Але Веремія однаково загинула, — мовила я, — а Кіммалін покинула навчання.

— Веремія загинула через власну гарячковість. Скритна пішла, бо літати — не її. А проблеми на кшталт твоєї недисциплінованості — суто мій клопіт. Порядок у наших рядах — мій прямий обов’язок.

— То коли тобі вже дають непосильні завдання, чого не скажуть самотужки перемогти всіх креллів? Коли даєш раду всім нам, то таке тобі точно до снаги...

Він напружився і впився поглядом у дорогу. Я збагнула, що образила його. Трясця.

Коли ми наблизилися до зенітної батареї, Йорґен зв’язався з тамтешніми бійцями, попросивши вимкнути датчики наближення і дати нам проїхати. Варто було йому назватися сином Першого Громадянина, як нас пропустили без жодних запитань.

За батареєю знайти місце, де розбилася Веремія, було напрочуд легко: її корабель протягнуло по землі на сотню метрів, залишивши позаду глибоку борозну. Зореліт розвалився на три частини. Першими явно відірвало хвоста з двигуном. Далі ми побачили місце, де середня частина — точніше те, що від неї залишилось, — зробила чорну діру в землі. Від удару об камені, знищивши підйомне кільце, вибухнула матриця живлення. Це цей спалах я спостерігала.

Найменша частина фюзеляжу, з кабіною пілота, відірвавшись, пролетіла найдалі. Помітивши під грудою каміння зім’яту кабіну, я миттю насторчилась.

Щойно Йорґен приземлив авто, як я вискочила з крісла і побігла. Застрибнула на перший валун і, деручи руки, полізла на другий. Мені хотілося піднятися якомога вище, щоби оглянути кабіну. Я мусила знати. Нарешті видряпалася на верхній камінь, звідки мені стало видно нутрощі потрощеної кабіни.

Вона була всередині.

Якась частина мене відмовлялася повірити, що це Веремія. Потайки я сподівалася, що вона все ж врятувалася і була хоч і добряче пом’ята, зате жива. Та, як завжди, я лише тішила себе марними сподіваннями.

Це була фантазія. На її гермокостюмі були датчики життєдіяльності, котрі автоматично відсилали сигнал тривоги для порятунку. Тож якби Веремія вижила, СОН про це знав би. Мені вистачило одного погляду, щоб переконатися, що вона загинула на місці. Її розчавило, затиснуло всередині зім’ятим металом.

Нарешті я спромоглася відірвати погляд, відчуваючи, як у грудях мені холоне. Біль. Пустка. Я огледіла борозну, залишену кораблем при падінні. Довжина її вказувала на те, що перед самою аварією Веремії майже вдалося вирівняти зореліт.

Вона була близька до порятунку. Попри відірване крило і несправне підйомне кільце, вона майже приземлилася.

Тяжко сопучи, здерся на камінь Йорґен. Я простягнула йому руку, як завжди, забувши, наскільки я мала супроти когось такого, як він. Одним рухом руки хлопець мало не скинув мене донизу.

Видершись на верхівку каменя, він кинув погляд на Веремію, зблід і відвернувся. Сів на виступ. Зціпивши зуби, я насилу спустилася в кабіну і зняла з її закривавленого комбінезона значок. Найменше, що ми могли зробити, — повернути його її рідним.

Я заглянула Веремії у понівечене обличчя, з якого перед собою дивилося одне вціліле око. Нескорена до кінця, хай до чого це не призвело б. Відважна чи боягузка, вона однаково загинула, то хіба ж мала якесь значення та хоробрість?

Лякаючись цієї думки, я обережно закрила їй око, вилізла з кабіни і обтерла руки об комбінезон.

Йорґен кивнув у бік машини:

— У багажнику лежить усе необхідне для вогнища.

Я спустилася по своєму світловому тросу, Йорґен — за мною. У багажнику ми знайшли трохи мастила і в’язку дров, що неабияк мене здивувало: я ж очікувала побачити там вугілля. Коли в нього є навіть таке, це означає, що він не просто багатий, а казково багатий. Відтак ми повернулися до корабля і затягнули дрова тросом.

Полінце за полінцем, заклали деревиною всю кабіну.

— Так робили наші пращури, — промовив Йорґен, зайнятий роботою. — Вони спалювали корабель в океані.

Я кивнула, дивуючись, наскільки низької думки він про мою освіту, коли гадає, ніби я цього не знаю. Ясна річ, ні я, ні він океану зроду не бачили, бо на Детриті не було жодного.

Поливши дрова і тіло Веремії мастилом, я відступила. Йорґен простягнув мені запальничку, я запалила тріску і кинула в кабіну.

Вогонь спалахнув несподівано потужно, і я одразу вкрилася потом. Ми відійшли трохи далі й видерлися на камені. За традицією, віддали честь багаттю.

— Повертайся до зірок, войовнице, — промовив Йорґен слова, які завжди казали офіцери, — тепер твій дім серед них.

Це була не вся промова, але й того було достатньо. Відтак ми повсідалися на камінцях, щоб за традицією додивитися доки вогнище не згасне. Я протерла значок Веремії, повернувши йому блиск.

— Я не нескорений, — озвався Йорґен.

— Що? А я думала, ти виріс у нижніх підземеллях.

— Звісно, я громадянин і виріс у Підземеллях Нескорених, але я маю на увазі, що зовсім не почуваюся нескореним. Я не знаю, як це — бути як ти. Або Веремія. Змалечку моє життя було визначене наперед. Як можу я виконувати великі заповіді — боротися з креллами, кидаючи виклик долі — коли все, що мені залишається — це чітко слідувати семи правилам?

— Принаймні завдяки цьому ти рано навчився керувати зорельотом і вступив у СОН без іспиту. Ти хоч літати можеш.

Він знизав.

— Шість місяців.

— Даруй?

— Рівно стільки часу в мене буде після випуску. До Кобба мене віддали, бо в нього кадетам найбезпечніше, а після випуску я пролітаю не більше шести місяців. Саме стільки досвіду буде достатньо, щоб вважатися шанованим пілотом, а тоді мене заберуть зі служби.

— Твої батьки навіть таке можуть?

— Так. Найімовірніше, підлаштують усе як термінову необхідність обійняти посаду в уряді раніше, ніж очікувалось. Після того решту свого життя я проведу на засіданнях, слугуючи посередником між батьком та СОНом.

— А літати так зможеш?

— Хіба що для розваги. Та чи зрівняється це зі справжніми бойовими вильотами? Як я зможу насолоджуватися тими розважальними польотами — у найбезпечніший час — після того, як відчув дещо набагато краще? — Він підняв очі до неба. — Батька завжди непокоїла моя любов до польотів. Чесно кажучи, під час тренувань — ще до офіційного навчання — мене часто навідувала думка, що пара крил урятує мене від цієї долі. Але я не нескорений, тому робитиму те, чого від мене очікують.

— Гм, — протягнула я.

— Що?

— Ніхто не називає твого батька боягузом. Але... ти однаково живеш у його тіні.

Йорґен був у тій самій пастці, що й я — коли ніякі заслуги не гарантують йому свободи.

Спостерігаючи, як на тлі присмеркового неба догоряє вогнище, ми ділилися спогадами про Веремію, хоч жоден з нас і не бачив на власні очі, як вона любить пожувати щось серед ночі, а тільки чули про це від інших.

— Вона була така як я, — врешті промовила я, коли вогонь майже повністю згас, а навколо нас запала ніч, — навіть краща за мене.

Допитуватися Йорґен не став, тільки кивнув. При останніх кволих пломінцях від багаття, що відбивалися в його очах, його обличчя більше не викликало в мене бажання розквасити його. Напевно, це було тому, що за тою маскою авторитарного перфекціонізму я нарешті розгледіла живі почуття.

Дочекавшись, коли багаття перестало горіти зовсім, ми встали і ще раз віддали честь. Відтак Йорґен пішов до машини, пояснивши, що йому треба додому в одній справі. Я ж залишилася стояти на камені, оглядаючи борозну, залишену кораблем Веремії.

Я не розуміла, чи звинувачую її за те, що вона змарнувала своє життя, чи все ж поважаю, бо за всяку ціну вона була готова уникнути клейма боягузки. Чи можливо відчувати обидві ці речі водночас?

Вона майже врятувалася, ще раз подумала я, дивлячись на вціліле крило неподалік. На деякій відстані від нього лежала задня відірвана частина фюзеляжу.

Разом з двигуном.

Нараз мені сяйнула думка. За уламками корабля прийдуть не раніше, ніж за кілька тижнів. А коли і помітять, що двигуна нема, то скоріш за все вирішать, що його зруйнувало пострілом.

Як би тільки затягнути його в печеру?..

Це ж не розкрадання могили. Трясця, та Веремія найперша сказала б мені забрати двигун. Вона хотіла б, щоб я продовжувала літати і битися. Але як мені затягнути його в таку далечінь? Він же на кілька порядків важчий, ніж я здатна підняти...

Я зиркнула на Йорґена в машині. Чи наважусь я на таке?

А хіба в мене є інший вибір? Врешті бо, я ж сама бачила в нього в багажнику ланцюг...

Злізши з каменів, я попростувала до автомобіля й підійшла якраз у мить, коли він вимкнув передавач.

— Поки все спокійно, — промовив він, — але варто поквапитися.

Повагавшись ще з мить, я нарешті спитала:

— Йорґене, скільки може потягнути ця машина?

— Чимало. А що?

— Ти допоміг би мені зробити одну річ, яка може здатися дещо божевільною?

— Щось типу вильоту в дику пустелю, аби влаштувати похоронне вогнище для загиблої подруги?

— Щось навіть ще скаженіше, — сказала я. — Без твоєї допомоги я не обійдуся, але попрошу тебе не ставити зайвих запитань. Уяви собі, що то я від горя з’їхала з глузду, гаразд?

Він насторожено глипнув на мене:

— І що ж ти таке надумала?