Небовись

28

Смакував той суп краще, ніж кров моїх ворогів. Утім, оскільки я ніколи не куштувала ворожої крові, це, мабуть, такий собі комплімент супу. Але це справді був найкращий на світі суп, що смакував сміхом, любов’ю та дружбою. Його тепло гріло мене зсередини, як ракетне паливо — двигун. Тримаючи миску на колінах, я сиділа на купі ковдр і слухала розмову Кіммалін та ФМ. На очі мені наверталися сльози, але я не наважувалась заплакати. Дивно, але звичайна тарілка супу нагадала мені про домівку.

— Я ж казала тобі, побачивши чорний костюм, вона точно піде за мною, — говорила Кіммалін, сидячи зі схрещеними ногами на своєму ліжку. — Чорний — колір інтриги.

— Ти скажена, — мовила ФМ, змахуючи ложкою. — Пощастило, що вас ніхто не помітив. Нескорені тільки й чекають, щоб їх чимось образили.

— ФМ, ти також нескорена, — сказала я. — Як і всі ми, ти народилася тут. Ти — громадянка Об’єднаних Підземель Нескорених. Чому ти не хочеш бути собою?

ФМ радісно заусміхалася. Схоже, моє запитання їй сподобалося.

— Нескорений — не лише громадянство, — повела вона, — а й певний світогляд: «Справжній нескорений вважає так...», «Нескорені ніколи не здаються!» абощо. За такою логікою виходить, що, роблячи інший особистий вибір, я можу перестати бути нескореною.

— І... ти цього хочеш? — запитала я, смикаючи головою.

Кіммалін передала мені ще шматок хліба:

— Просто вона вважає, що всі ви часом дещо... Галабурдні.

— Знову це слівце, — кинула я. — Хто так взагалі говорить?

— Освічені люди, — сказала Кіммалін, сьорбаючи суп.

— Я відмовляюся жити в полоні автократії й націоналізму, — продовжила ФМ. — Нашому народові довелося піти на такий крок заради виживання, але цим ми загнали себе в рабство. Більшість майже ніколи не ставить під сумнів такого способу життя і слухняно виконує правила. Інші ж підняли рівень агресії до такої межі, що природні почуття зробилися неможливі!

— У мене є природні почуття, — заперечила я. — І я дам відсіч кожному, хто стане це заперечувати.

ФМ пильно подивилась на мене.

— Я викликала б тебе на двобій, — промовила я, жуючи скибку, — але так напхалася хлібом, що не можу встати. І оце так ви їсте щодня?

— А який твій раціон? — спитала Кіммалін.

— Щури й гриби, — відповіла я.

— Щодня?

— Ну, раніше я ще приправляла щурятину перцем, але він у мене закінчився.

Дівчата перезирнулися.

— Те, як повелася з тобою адміралка — ганьба для всього СОНу, — мовила ФМ. — Однак це — природний наслідок тоталітаристського прагнення до абсолютної влади над усіма, хто проти системи, яскравий приклад її лицемірства. Для них непокірність перестає бути ознакою нескореного, якщо людина відмовляється коритися їм.

Я зиркнула на Кіммалін, але та лише знизала:

— Її це страшенно зачіпає.

— На наших плечах тримається влада, яка зловживає своїми повноваженнями в ім’я загальної безпеки, — сказала ФМ. — Народ мусить не мовчати, а виступити проти панівного класу, який його поневолив!

— Панівного класу, з якого походиш ти? — перепитала я.

ФМ опустила погляд на суп і зітхнула:

— Я ходила на збори сперечальників, але мої батьки тільки з розумінням гладили мене по голівці, пояснюючи всім, що я проходжу фазу заперечення. А тоді віддали мене в академію, і я... Одне слово, мені треба стати льотчицею.

Я кивнула. Це було мені зрозуміле.

— Просто я думаю, що як прославлюся в боях, то стану голосом малих людей, розумієш? Мені здається, тут я принесу більше користі, аніж у нижніх підземеллях, де сидітиму величаво у вечірній сукні біля своїх сестер. Хіба ні? Ти як гадаєш?

— Авжеж, — погодилася я. — Ти мислиш слушно. Скажи, Скритна?

— Я це давно їй кажу, — мовила Кіммалін, — але з твоїх уст це звучить переконливіше.

— Чому? — перепитала я. — ФМ, хіба не ти казала, що такі, як я, позбавлені природних почуттів?

— Так, але ти не винна в тому, що стала продуктом свого оточення! — кинула ФМ. — Це не твоя провина, що ти виросла голодним до крові та руйнувань згустком агресії.

— Справді? — насторчилась я. — То це такою ти мене бачиш?

Вона кивнула.

Клас.

Раптом двері до кімнати відчинилися, і я інстинктивно занесла над собою миску, готова пошпурити її прибулому в пику. Підсвічена лампами з коридору, всередину прослизнула Веремія. Трясця. Про неї я зовсім забула. Ці двоє привели мене сюди, поки вона була на вечері. Цікаво, а вона в курсі їхнього задуму?

Зустрівшись зі мною поглядом, вона поспішно зачинила за собою двері.

— Я принесла десерт, — сказала Веремія, показуючи згорток із серветок. — Принда застукав мене, поки я набирала тістечка. Прийшов перевірити нас перед тим як їхати на черговий важливий прийом удома.

— І що ти йому сказала? — запитала Кіммалін.

— Сказала, що хочу перекусити перед сном. Сподіваюся, він нічого не запідозрив. У коридорі нема нікого: ні охорони, ні персоналу. Думаю, ми в безпеці.

Вона розгорнула серветку, явивши нам злегка прим’яті шоколадні тістечка. Я уважно дивилась на неї, поки вона роздавала нам десерт. Скінчивши, запхала в рот останній шматок і плюхнулася на своє ліжко. За останні кілька тижнів ця дівчина перекинулася зі мною заледве кількома словами, а тепер принесла мені тістечко? Мені безперечно полегшало, що вона не збирається мене здавати, однак я досі не знала, чого від неї очікувати.

Сівши назад на ковдри, я спробувала тістечко. Це було набагато — у сто разів — краще, ніж щурятина. Мимохіть я аж легенько застогнала від задоволення, неабияк потішивши Кіммалін. Вона сиділа на краєчку незастеленого ліжка Веремії. Її власна койка була на другому ярусі — найохайніша у цій кімнаті: ретельно заправлена, на подушці — квітчаста наволочка. Ліжко ФМ стояло з іншого боку, під полицею з купою книжок.

— То... — промовила я, облизуючи пальці, — чим ви займаєтеся вечорами?

— Спимо, — мовила Веремія.

— Цілих дванадцять годин?

— Ну, ще займаємося фізкультурою, — сказала ФМ. — Найчастіше плаваємо в басейні, хоча Веремія любить потягати залізяки. Буває стріляємо з напарниками по мішенях або беремо додаткові заняття на центрифузі...

— Я там ще жодного разу не наблювала, — додала Веремія, — і це, на мою думку, якось неправильно.

— А ще Веремія навчила нас грати у волбол, — мовила Кіммалін. — Дуже весело дивитися, як вона грає з хлопцями. Її присутність — завжди виклик для їхнього самолюбства.

— Іншими словами, дуже радісно, як вона взуває Недда, — пояснила ФМ. — Він так смішно біситься щоразу...

Вона затнулася, явно зрозумівши, що вже ніколи не побачить його гри.

У шлунку мені закрутило. Плавання. Стрільба по мішенях. Спорт? Звичайно, я знала, що пропускаю, але чути це було...

— Втім, сьогодні на нас там не чекатимуть, — сказала Кіммалін. — Ми ж похворіли. Але ми знайдемо чим повеселитися, Дзиґо! Можемо теревенити хоч цілу ніч.

— Про що? — спитала я.

— Про нормальні речі, — знизавши, кинула ФМ.

І що воно таке ті нормальні речі?

— Типу... про хлопців?

— Зорі милі, та ні ж бо, — мовила Веремія, дістаючи з полиці якусь річ. Це виявився альбом із замальовками різних маневрів винищувачів. — Про стратегії ведення бою!

— Веремія все ніяк не заспокоїться, поки не вигадає якийсь маневр на свою честь, — кинула ФМ. — Ми гадаємо, що маневр імені Веремії повинен точно складатися з кількох петель. Як-от на п’ятнадцятій сторінці.

— Ненавиджу петлі, — сказала Веремія. — Той маневр треба назвати на честь Скритної. Бо він звивистий, як квіточка.

— Не мели дурниць, — відказала Кіммалін. — Зайди я в таку петлю, то ще сама об себе розіб’юся.

— Невіддільним елементом маневру імені Скритної є засипати ворога не лише щільним вогнем із гармати, а й компліментами, — весело докинула ФМ. — «Ой, ти так гарно вибухаєш! Тобі є чим пишатися. Молодець!»

Моя напруга поступово спала, поки дівчата показували мені маневри, які вигадали самі. Назви були, звичайно, жахливі, зате сама розмова лилася так невимушено, захопливо і... напрочуд дружньо. Врешті дійшла моя черга, і я намалювала в альбомі схему надзвичайно складного маневру — чогось середнього між Альстромівською петлею і подвійним розворотом на крилі.

— І найбожевільніше тут те, що вона таки зможе його виконати, — сказала ФМ.

— Ага, — додала Кіммалін. — Може, краще тоді маневром Скритної назвати зліт, бо це єдине, що я роблю без помилок?

— У тебе все добре виходить, — заспокоїла її Веремія.

— Я найгірша в групі.

— Зате стріляєш найвлучніше.

— Від чого нема ані найменшого толку, бо мене вб’ють ще до того, як я встигну навести гармату.

Не відриваючи руки від альбому, я гмикнула і перегорнула сторінку:

— Скритна — майстерна снайперка, ти, Вереміє, першокласно відловлюєш креллів, а ФМ — неперевершено ухиляється від ворожого вогню.

— Зате навіть у гору влучити не можу, — мовила ФМ. — Оце якби об’єднати б нас усіх, то вийшов би один чудовий пілот.

— То, може, спробуємо якось? — кинула я, продовжуючи малювати. — Кобб каже, що крелли завжди обирають тих, хто виділяється. Визначивши того, хто, на їхню думку, може бути командиром загону, вони зосереджують всі сили на ньому.

— Так, — зацікавилася Веремія, сівши на ліжку, — і до чого ти ведеш?

— До того, що коли вони направду машини, то можуть мати алгоритм знищувати передовсім командирів. Ця настанова настільки застрягла в їхніх механічних мізках, що вони виконуватимуть її, чого б це їм не коштувало.

— Звучить це якось трохи фантастично, — сказала ФМ.

Я зиркнула на свій рюкзак, на якому висів передавач. На ньому блимала лампочка: М-Бот намагався зв’язатися зі мною. Либонь, хотів попросити грибів.

— Так от, — продовжила я, повертаючись до замальовки. — Ану як ми відволічемо креллів на когось одного з нашої команди? Якщо вони зосередяться на ФМ, котра найкраще з нас ухиляється, то не чіпатимуть інших. Тим часом Скритна може знімати їх по одному, а Веремія — стерегти її й відганяти всіх, хто полізе до нашої снайперки.

Дівчат моя ідея зацікавила. Веремія енергійно закивала, але ФМ похитала головою:

— Не думаю, що потягну це, Дзиґо. Так на хвіст мені може впасти кількадесят ворожих кораблів. Мене точно зіб’ють. Але... це може бути до снаги тобі.

— Ти — найкраща серед нас, — погодилася Скритна, — ще й не боїшся нічого.

Я припинила малювати і подивилася на майже завершену схему, на якій винищувач Скритної знімав креллів з периметра поля бою, а за одним з наших винищувачів ганяється десятеро ворожих. Цікаво, як воно — сидіти в кабіні в момент, коли за тобою несеться десяток ворогів? І одразу мене накрили мрії про захопливу, драматичну битву. Вибухи, шал, слава!

Та в ту таки мить всередині мені пролунав голос. Тихенько, серйозно він прошепотів: «Дзиґо, це — не реальність. Насправді тебе охопить справжній жах».

— Я... — Я облизнула губи. — Я не впевнена, що й сама це зможу. Я... — насилу витиснула з себе: — Я інколи дуже лякаюся.

ФМ нахмурилася:

— То й що?

— А те, що частина з того, що я кажу... це... звичайна бравада. Насправді я й далеко не така впевнена.

— Тобто, ти — людина? — уточнила Кіммалін. — Хвала зорям. А то так одразу й не скажеш.

— Ти говориш так, ніби робиш якесь велике зізнання, — погодилася ФМ. — «Слухайте, в мене є емоції. Страшне».

Я засоромилася.

— Мені це важливо. Усе дитинство я мріяла про те, що літатиму і битимусь. А зараз, коли опинилася тут і почала втрачати друзів, я... Коротко кажучи, це боляче. Я виявилась слабша, ніж вважала.

— Коли ти слабачка, — мовила ФМ, — то я — взагалі нікудишня.

— Ага, — вставила Кіммалін. — Дзиґо, це нормально. Ти — жива людина.

— Якій, однак, промила мізки бездушна система, створена для продукування покірних, раболіпних шовіністів, — додала ФМ. — Без образ.

Я не могла не відмітити, що під час цієї розмови Веремія раптово затихла. Вона лежала на ліжку, дивлячись на днище койки Кіммалін над собою.

— Можеш розповідати нам це, — сказала Скритна. — Усе гаразд. Ми ж команда. — Тоді, нахилившись ближче до нас із ФМ: — Як ми вже заговорили відверто... можна і я вам у дечому зізнаюся? Правду кажучи, я сама вигадую більшу частину цитат, які кажу.

Я здивовано закліпала:

— Правда? То Свята нічого такого не казала?

— Ні! — змовницьки шепнула Кіммалін. — Це я все вигадала! А не кажу нікому, бо не хочу нахвалятися розумом. Так не гарно.

— Скритна, тепер мій світ зруйновано, — мовила ФМ. — Це ніби ти оце зізналася мені, що верх — то низ або що у Веремії чудово пахне з рота.

— Гей, — озвалася Веремія. — Більше тістечок не принесу.

— Це серйозно, — сказала я іншим двом дівчатам. — Я лякаюся.

Може, я таємна боягузка?

Та ФМ з Кіммалін звели все на жарт, заспокоївши мене і розказавши про власні страхи. ФМ було страшенно ніяково через те, що хоч і мріяла повалити владу СОНу, вона прагнула служити в ньому. А Кіммалін, попри виховання чемної світської дівчинки, мала душу нахабної зазнайки.

Їхня доброта була мені приємна, але я сумнівалася, щоб сперечальниця-бунтарка і дівчина з Підземель Достатку розуміли, наскільки важливо мені було не боятися. Тому я відпустила розмову на самотік.

Ми теревенили допізна, і це було... це було неперевершено. Дуже щиро і по-товариському. Проте з плином ночі я відчувала дедалі більшу тривогу. З одного боку, це було найкраще, що ставалось зі мною в житті, коли ж з другого — підтвердження того, що я боялась найбільше: всі інші товаришують без мене.

Регочучи із розповідей Кіммалін, я не припиняла гарячково міркувати. Як можна продовжити це? Чи вийде в дівчат частіше вдавати хворих? Коли мені можна буде прийти до них знову?

Зрештою гору взяла природа, і Скритна з ФМ відправилися до вбиральні. Я залишилася сам на сам із Веремією, яка встигла закуняти. Не бажаючи її будити, я чекала на дівчат біля дверей.

— Я знаю, як ти почуваєшся, — раптом промовила вона.

З несподіванки я аж підскочила.

— Ти не спиш?

Веремія кивнула. Навіть сонною не здавалася, хоч я ладна була заприсягнутися, що чула, як вона хропе.

— Страх не робить з нас боягузів, еге ж?

— Не знаю, — відказала я, прямуючи до її ліжка, — але хотілося б уміти його контролювати.

Веремія ще раз кивнула.

— Дякую, що дозволила їм влаштувати мені цей вечір, — сказала я. — Я знаю, якби мала вибір, ти не стала б проводити часу зі мною.

— Я бачила, що ти зробила для Недда, — відповіла вона, — як ти полетіла за ним всередину тої станції.

— Я не могла відпустити його самого.

— Так. — Помовчавши трохи: — Мама розповідала мені про твого батька. Завжди, коли бачила, що я здаюся на полі чи шугаюся м’яча, вона розповідала мені про пілота, який любив нахвалятися, що він сміливий, але виявився боягузом. «Не смій збезчестити ім’я народу нескорених, — повторювала вона, — не будь, як Стрілець...»

Я пересмикнулася.

— Але ми не повинні бути ідеальними, — вела далі Веремія. — Я зрозуміла це з часом. Трошки страху, трохи історії — це все нічого не значить. Важливе тільки те, що ми робимо. — Подивилась на мене: — Вибач, що так до тебе ставилася. Просто, коли я дізналася, це був... шок. Але ти — не він, і я теж, хай як не почувалася б інколи.

— Вереміє, мій батько не був боягузом, — сказала я. — СОН брешуть про нього.

Не схоже було, щоб вона мені повірила, але все одно кивнула. Відтак сіла і простягнула кулак:

— Не боягузки. Ми не відступимося. Хоробрі до кінця, так, Дзиґо? Укладімо угоду.

Я стукнулася з нею кулаками:

— Хоробрі до кінця.