Небовись

21

Кобб дотримав слова: того дня тренувалися ми багато.

Практикували координовані маневри, політ строєм і техніки прикривання напарника. Від напруги пальці мені заніміли, спину ломило так, ніби я тягала вантажі, а в голові була суцільна каша. Інструктор не відпустив нас навіть на обід, наказавши помічникові принести всім бутерброди. Я ж, як завжди, їла копчену щурятину з грибами.

У процесі роботи діоди всередині мого шолома охолонули. Невже адміралка вирішила з допомогою показників визначити, що я боягузка? Чогось безглуздішого вигадати не могла?

Утім, часу замислюватися над цим у мене не було. Кобб ганяв нас через падучі уламки, змушував маневрувати за допомогою гарпунів і перезаряджати щит на ходу. Це приємно виснажувало, і єдиний раз, коли я подумала про Біма, трапився, коли ми не почули чергової скарги на те, що нам не дозволяють користуватися гарматою.

Коли ж Кобб нарешті нас відпустив, я валилася з ніг і була готова заснути там, де впаду.

— Агов, Артуро, — гукнув Недд, потягуючись, — а ці проєктори точно класні. Як гадаєш, вони здатні симулювати світ, у якому ти нарешті навчишся нормально літати?

— Усе, що для цього потрібно, — відповів Артуро, — це вимкнути тобі передавач. Я впевнений, ми прогресували б у рази швидше, якби нам не доводилося слухати твоє буркотіння. А ще, коли не помиляюся, то останнього разу ти взагалі врізався в мене.

— Бо ти вискочив переді мною!

— Хлопці, хлопці! — кинулася заспокоїти їх Веремія. — Як вам таке? Пропоную вам обом погодитися, що ви — нікудишні пілоти.

— Ха! — пхикнув Артуро. — Дивися, Вереміє, бо одного дня я ще нагодую тебе цими словами.

— Я така голодна, що готова зжерти їх просто зараз, — сказала вона. — Звісно, якщо до них буде добрий соус. Сподіваюся, їдальня ще працює. Скритна, можна я заберу твій десерт?

— Що? — перепитала та, піднімаючи голову від пасків, які, як завжди після занять, акуратно згортала і складала на кріслі.

— Я знаю, ти завжди чемна і вихована, — сказала Веремія. — Якщо натиснути на тебе як слід, то ти здасися. То як, віддаси мені свій десерт?

— Хай благословлять тебе зорі, — відказала Кіммалін. — Тільки торкнися мого пирога, і я вирву тобі пальці з м’ясом.

Промовивши ці слова, вона розчервонілась і затулила рота.

— І не сумнівайся, Вереміє, вона це зробить, — пожартувала я. — Завжди слід остерігатися найтихіших.

— Так, саме їх, а не... — почала було Веремія, але раптом зрозуміла, що то сказала я, розвернулася і пішла до дверей.

Я знала, що означав той погляд в її очах. Відколи Йорґен видав усім, що я донька Стрільця, наші з Веремією стосунки змінилися.

Кадети посунули до виходу. Я зітхнула і, готуючись до тяжкої мандрівки у свою печеру, потягнулася за рюкзаком. Закинула його на плече, аж тут помітила, що ФМ залишилася в аудиторії й стоїть під стіною, дивлячись на мене. Вона була висока, вродлива. Від курсантів академії вимагали дотримуватися сонівських стандартів зовнішнього вигляду, тому на заняття дозволяли приходити в комбінезонах або стандартних уніформах СОНу, але в разі виклику кадети завжди мали бути готові перевдягнутися в гермокостюми.

Більшість із нас ходила в комбінезонах, бо це було зручно. Але тільки не ФМ. Окрім блискучих чобіт, вона, як правило, носила уніформу з курткою і завжди примудрялася мати стильніший вигляд за решту. Через цей бездоганний вигляд вона нагадувала швидше статую, аніж живу людину.

— Дякую за твою промову, — промовила вона. — Про Біма, Ранню та зорі.

— І тобі мої слова не здалися надміру агресивними? — запитала я.

ФМ постійно нарікала, що всі ми надміру агресивні, але це мені було незрозумілим. Бо ж хіба не в агресії вся суть війни?

— Ну, переважно ти мелеш усілякі нісенітниці, — погодилася вона. — Бравурні, ура-патріотичні балачки, нав’язані роками пропаганди. Але те, що ти сказала сьогодні, було від щирого серця. Мені... мені треба було це почути. Дякую.

— Дивна ти дівчина, ФМ, — відповіла я, не зрозумівши й половини того, що вона мені сказала.

За столом гигикнув і визирнув з-за документів Кобб. Його погляд немов промовляв: «І це ти ще називаєш дивним когось іншого?»

Ми з ФМ вийшли в пустий коридор. Інші групи завершили заняття ще кілька годин тому.

— Тільки не зрозумій неправильно, — сказала ФМ на ходу, — я ні в якому разі не звинувачую тебе. Ти — типовий продукт нестримного суспільного тиску, який спонукає молодь до агресії. Однак я переконана, що всередині ти дуже мила.

— Хоча це й неправда, — усміхнувшись, відповіла я, — але нестрашно. Я люблю, коли мене недооцінюють. Може, крелли вчинять так само, і я ще насолоджуся подивом в очах, які вириватиму з їхніх черепів.

ФМ сполохано зиркнула на мене.

— Це, звісно, якщо під скафандрами в них є очі. Або черепи. Та хай що там не було б, я його вирву. — Я подивилася на неї і усміхнулася ширше. — ФМ, та я ж жартую. Ну, типу жартую. Я кажу всі ці речі, бо це весело. Це наче у старих легендах.

— Я їх не читала.

— Гадаю, тобі вони не сподобалися б. А чого ти завжди говориш, що ми всі агресивні? Хіба ти не нескорена?

— Мене виховували, як нескорену, — відказала вона, — але себе я вважаю тією, кого внизу кличуть сперечальниками. Я ставлю під сумнів наші способи ведення війни і вважаю, що необхідно скинути ярмо, надіте на нас войовничим режимом.

Я ошелешено зупинилася на місці, бо ще ніколи не чула, щоби хтось таке казав.

— То ти... боягузка?

ФМ зашарілася й вирівняла спину:

— А я гадала, кому, як не тобі, слід добре подумати, перш ніж розкидатися цим слівцем.

— Вибач, — сказала я, також червоніючи.

Попри її безумовну правоту, я ніяк не могла допетрати, до чого вона веде. Розуміла слова, але не їхній сенс. Скинути войовничий режим? Хто ж тоді воюватиме?

— Однак я не відмовляюся воювати, — мовила ФМ, високо піднімаючи голову. — Моє бажання змін не означає, що я дозволю креллам знищувати нас. Та чи розумієш ти, чого вартує нашому суспільству нав’язані з пелюшок ідеалізація та звеличення війни і поклоніння Першим Громадянам, наче вони святі? Дітей слід навчати бути чуйнішими і допитливішими, щоб вони вміли не лише руйнувати, а й будувати.

Я знизала. Казати таке набагато легше, коли живеш на глибині, де твою родину точно не вб’є бомбою. Та навіть так, було добре дізнатися трохи більше про цю жінку — вона була така врівноважена, що мені язик не повертався назвати її дівчиною, хоч ми й були однолітки.

Пройди я з нею коридором занадто далеко, ризикувала б наткнутися на охоронців і вляпатися в халепу. Вони хоч і перестали супроводжувати мене з академії, та навряд це означало, що мені дозволили вечеряти в їдальні. Тому ми з ФМ попрощалися, і вона побігла доганяти решту.

Я рушила до виходу і сягнула в рюкзак узяти воду, але тут таки згадала, що залишила останню повну флягу біля свого тренажера. Клас. Відчувши, як на мене знову накочує хвиля втоми від важкого тренування, я побрьохала до аудиторії.

Кобб стояв посеред приміщення і дивився на запис останнього бою. Перед ним, серед вогню та диму, носилися крихітні, розміром з підшипник, сонівські зорельоти. По них стріляли з променевих гармат креллівські винищувачі, схожі на значки.

Він переглядає вчорашній бій, зрозуміла я. Той, у якому загинули Бім та Рання. А я й не здогадувалася, що бої записують.

Розгледівши на полі бою свій корабель, я відчула, як мене знову накрило відчуття хаосу, бойового шалу. У голові мені знову почулися звуки вибухів, стривожений голос Кіммалін і власне прискорене, хрипке дихання.

Шлунок мені звело, але я не могла примусити себе відвести погляд.

Мій зореліт прошмигнув через поле бою, чіпляючи за собою хвіст. Я облетіла уламок, чітко поціливши в нього з гарпуна, і прошмигнула між двох креллів.

Махнувши рукою, Кобб зупинив симуляцію. Зробив крок наперед, пильно розглядаючи мій винищувач, що застиг у повітрі посеред круговерті гарматних променів, вибухів і вогненних уламків. Відтак відмотав запис і ще раз запустив, уважно стежачи за моїм маневром.

— Я мало не зомліла, — кинула я від дверей. — Не контролювала швидкості й не вийшла з віражу перед вимкненням конденсаторів.

— Та це однаково добрий маневр, — відповів він. — Особливо, як для курсантки. Чудовий, неймовірний маневр.

— Але Принда все одно вправніший.

— У Йорґена першокласна техніка, але йому бракує твого чуття. Ти нагадуєш мені свого батька.

Ці слова він проказав якось ніби... похмуро.

Знітившись ні з того ні з сього, я підійшла до свого тренажера й забрала флягу. Кобб продовжував проглядати бій, і я змусила себе подивитися, як мій та Бімів кораблі переслідують креллівського бомбардувальника. Коли від нього відділилося чотири незнайомі кораблі — котрі врешті й збили Біма, — Кобб ще раз зупинив відтворення.

— Що це за зорельоти? — запитала я.

— Якісь нові. Вже понад десять років крелли не міняли тактики. Що могло примусити їх вдатися до цього? — Він примружився. — Ми виживали завдяки вмінню передбачати їхні подальші дії. Коли знаєш, що збирається зробити ворог, маєш над ним перевагу. Яким небезпечним він не був би, знаючи його наступний крок, йому можна давати відсіч.

Вражена його словами, я кивнула.

Кобб вимкнув голограму і подибав до свого столу.

— Візьми це, — сказав він, беручи звідти коробку і протягуючи мені. — Забув віддати тобі раніше.

Невже це особистий передавач?

— Їх взагалі-то дають повноцінним пілотам, коли вони спускаються на відпочинок до Вогненної. Та оскільки ти живеш не на базі, я подумав, що варто видати один і тобі. Хай він завжди буде з тобою. Так ти отримуватимеш загальне повідомлення в разі навали креллів.

Я узяла в руки пристрій — квадратний, довгастий, розміром з гантелю. Такий передавач був у батька. Махнувши мені забиратися, Кобб усівся за стіл і взявся перечитувати документи. Та я не поспішала йти, бо мала одне незакрите питання.

— Кобб?

— Що?

— Чому ви не літаєте з нами? Інші інструктори вилітають разом зі своїми кадетами.

Я вже наготувалася вислухати догану, але Кобб лише поплескав себе по нозі:

— Старі рани, Дзиґо. Старі рани.

Незабаром після Битви за «Альту» його збили. Катапультуючись, він зачепив ногою шмат розбитого скла купола кабіни.

— Але щоб літати, нога вам не потрібна.

— Деякі рани не такі явні, як скалічена нога, — тихо промовив він. — Тобі було тяжко сідати в кабіну, після того, як ти побачила загибель друзів? Ну то спробуй зробити це потому, як сама зіб’єш одного зі своїх.

Моїм тілом хвилею пробігся холодок, немовби я катапультувалася на великій висоті. Невже він... невже він хоче сказати, що збив мого батька?

Кобб подивився на мене:

— По-твоєму, кому ще наказали зробити це, мала? Я був його напарником, тож мусив догнати його, коли він почав тікати.

— Він не тікав.

— Я був там. Він утік, Спенсо. Він...

— Мій батько — не боягуз!

Я зазирнула Коббові в очі, і вже вдруге за день він відвів погляд.

— Кобб, що там насправді трапилося? — спитала я, заскалюючи очі. — Звідки вони взяли, що з осцилограми мого мозку можуть стверджувати, ніби я поведуся так само? Чого ви мені недоговорюєте?

Офіційної версії я ніколи не приймала, завжди вважаючи, що така репутація склалася в батька внаслідок якоїсь прикрої помилки, через яку всі подумали, що він утікав, коли ж насправді все було інакше. І ось нарешті мені випала нагода поговорити з кимось, хто був з ним тоді. З кимось, хто... натиснув на гачок...

— Що сталося? — перепитала я, роблячи крок уперед. Хотіла промовити ці слова з притиском, як справжня нескорена, та спромоглася лише на благальний шепіт. — Розкажіть мені, що ви бачили?

— Ти читала офіційний звіт, — сказав Кобб, не підіймаючи на мене очей. — Крелли атакували великими силами і везли бомбу. Вона була найбільша з тих, які ми досі бачили, а з їхнього строю було ясно, що вони знайшли «Альту». Ми відбили наступ, але вони перегрупувалися. Перед новою хвилею атаки твій батько запанікував і почав кричати, що ворожі сили переважають нас і всі ми загинемо. Він...

— Кому він це сказав? Усьому вашому загонові?

Кобб затнувся.

— Так. Принаймні тим чотирьом із нас, що вціліли. Він покричав трохи, потім покинув стрій і почав утікати. Важливо розуміти, на яку небезпеку він нас наражав. Ми билися — у прямому сенсі — за виживання свого виду, тож якби й інші почали тікати, сталася б катастрофа. Ми не могли дозволити, щоб...

— І ви полетіли за ним, — перебила його я. — Він розвернувся, кинувся навтьоки, а ви кинулися навздогін і збили його?

— Я майже одразу отримав наказ збити його, аби він не подавав дурного прикладу іншим. Я ішов одразу за ним, а він не відповідав на наші заклики. Тож довелося скористатися ІМІ, щоб вимкнути його щит, а тоді... тоді я вистрілив. Я — солдат і мушу виконувати накази.

Біль у його голосі був такий непідробний, такий особистий, що мені аж стало соромно за те, що я на нього тиснула. Чи не вперше в житті... моя упевненість похитнулася. Невже він казав мені правду?

— Ви можете заприсягнутися, що все було саме так? — запитала я.

Нарешті Кобб подивився на мене. Цього разу затримав погляд, не відвів очей — однак і на запитання моє не відповів. Було видно, як він напружено зціпив зуби. Тієї миті мені стало ясно, що мовчанка — і є відповіддю: він розповів мені офіційну версію.

І це була неправда.

— Тобі давно пора додому, кадетко, — врешті промовив він. — Якщо хочеш, можу дістати тобі копію офіційного звіту.

— Але ж це неправда, хіба ні?

Я зиркнула на нього, і він ледь помітно кивнув.

Ураз весь мій світ перевернувся. Я мала б злитися, лютувати на Кобба за те, що він спустив гачок. Та натомість я відчула величезне полегшення.

Мій батько не втікав. Він — не боягуз.

— Але чому? — перепитала я. — Навіщо казати, ніби один з наших пілотів утік?

— Іди, — сказав Кобб, показуючи на двері. — Кадетко, це наказ.

— То це тому Залізнобока не хоче приймати мене в СОН, — здогадалася я. — Вона знає, що я ставитиму запитання, бо... трясця, це ж вона командувала вашим загоном, чи не так? Вона віддала вам наказ збити батька? У звіті вказали іншого командира, але це була вона.

Я глянула на Кобба, і він спаленів від люті. Чи то від сорому. Він щойно видав мені секрет, ще й настільки важливий... І, здається, пошкодував про це. Більше мені з нього не витягнути.

Схопивши наплічника, я поквапилася до виходу. І так серце розривалося через втрату друзів, а тут ще й довелося дізнатися, що вбивцею мого батька виявився мій же викладач.

Та попри це я почувалася... войовницею, що встромляє своє знамено на високій горі. Усі ці роки я мріяла, вивчала і не покидала віри, що мій батько насправді герой.

І не помилилася.