Небовись

45

За час навчання мені стало звичним ставлення людей з «Альти» до мене. Там було заведено давати дорогу пілотам, навіть кадетам. На довгій вулиці, що вела від бази фермери, усі робітники або усміхалися мені, або піднімали вгору кулак.

Однак ставлення у Вогненній взагалі мене приголомшило. Щойно відчинилися двері ліфта, як люди, що чекали назовні, миттю розступилися, даючи мені дорогу. За спиною я почула перешіптування — тільки були це не кпини й осуд, які я чула раніше. Голоси ці звучали трепетно, із захопленням. Бо я належала до пілотів.

Зростаючи, я привчилася озиратися, коли на мене хтось дивився, тож коли робила так зараз, усі вмить шарілися і відводили очі, мовби їх застукали на крадіжці зайвої порції пайка. Дивно було усвідомлювати такий контраст між старим та новим життям. Крокуючи вулицею, я оглядала склепіння печери. Камені вгорі гнітили, через них я почувалася, наче в пастці. Мені бракувало сонця, до того ж там, унизу, було страшенно спекотно і душно.

Я проминула ливарні, де, випромінюючи світло і жар, стародавній апарат перетоплював породу на метал. Пройшла повз електростанцію, що якимось незбагненним чином перетворювала розплавлене тепло глибинного ядра на енергію. Ступила під величну, незворушну кам’яну руку Гаральда Океанського. Високо над головою він тримав прадавній вікінзький меч, а за спиною в нього здіймався велетенський сталевий прямокутник з різьбленим сонцем, що розкидає косі промені.

Саме завершувалася денна зміна, тож я очікувала десь тут зустріти маму зі своїм крамом. Обігнувши ріг, побачила її: худорляву, гордовиту, у старенькому комбінезоні — зношеному, зате чисто випраному. З волоссям до плечей, вона здавалася дуже тендітною, подаючи пиріг робітникові.

Я застигла на місці, не знаючи, як підійти до неї, бо в ту таки мить усвідомила, що ще ні разу не приходила її навідати. Я неймовірно скучила за мамою. І хоч особливої туги за домівкою не відчувала, бо ще змалечку звикла до довгих мандрівок далеко від дому, мені бракувало її заспокійливого, хай навіть трошки суворого, голосу.

Поки я отак стояла, мама обернулася й помітила мене — і одразу ж кинулася в мій бік. Не встигла я й рота відкрити, як вона скувала мене у міцних обіймах.

Скільки разів бачила я, як інші діти виростають вищими за своїх батьків, але сама залишилася набагато нижчою од неї. Коли ж вона мене обняла, я ніби повернулася в дитинство. У затишок та безпеку. У таких обіймах майбутні подвиги планувати значно легше.

Я дозволила собі знову побути маленькою. Уявила, наче ніяка небезпека мені не загрожує.

Нарешті мама відсахнулася й оглянула мене, взяла пальцями пасмо волосся і здивовано підняла брову: воно добряче відросло і тепер сягало мені далеко за плечі. Першу половину мого навчання в академії мені були недоступні послуги сонівських перукарів, а далі я вже просто звикла до нової зачіски.

Я знизала.

— Ходімо, — мовила мама, — пиріжки самі себе не продадуть.

Це було запрошення в простіші часи — те, що в ту мить було мені так потрібно. Я провела свою, як завше, ділову маму крізь чергу клієнтів: чоловіків та жінок, котрі явно спантеличилися, коли обслуговувати їх стала курсантка льотної академії.

Мама не зазивала покупців, як інші вуличні торговці, але біля її розкладки завжди було повно людей. Коли потік клієнтів улігся, вона взялася змішувати соус і зиркнула на мене:

— Повернулася полювати нам щурів?

Повернулася? Я спантеличилася, аж тут допетрала: вона не знає, що нам дали відгул. Мама подумала, що мене викинули з академії.

— Як бачиш, я все ще в уніформі, — мовила я, показуючи на свій комбінезон, але з її порожнього погляду зрозуміла, що це їй ні про що не говорить. — Мамо, я досі в СОНі. А сьогодні нам дали відгул.

Від цих слів вона несхвально скривилася.

— У мене все добре! — відрізала я. — У моїй групі залишилося тільки троє курсантів, і я — одна з них. За два тижні в мене випуск.

Я розуміла, що вона недолюблює СОН, але хіба їй було так важко порадіти за мене?

Мама продовжувала мовчки змішувати соус. Я присіла на низенький тинок, що тягнувся уздовж хідника:

— Коли мене приймуть в авіацію, ти отримаєш належне піклування. Тобі більше не доведеться пів ночі пекти пиріжки, а тоді цілий день тягати возика. Тобі нададуть велику квартиру. Ти житимеш у достатку.

— Думаєш, воно мені треба? — спитала мама. — Спенсо, я сама обрала таке життя. Мені пропонували простору квартиру і добре оплачувану роботу. Все, що я мала зробити в обмін на це — вторити їхнім брехням про те, що він завжди був боягузом. Але я відмовилася.

Я скинула голову. Такого мені не розповідали.

— Але допоки я стоятиму тут, на розі, торгуючи пиріжками, вони не зможуть ігнорувати нас, — вела далі мама. — Вони не зможуть вдавати, що їхнім словам вірять, бо матимуть перед собою живе нагадування.

Це... Це були слова справжньої нескореної. Але вона помилялася. Бо батько хоч і не був боягузом, але він зрадив. А це — навіть гірше.

Тоді я і зрозуміла, що мої проблеми значно глибші, і балачками з Йорґеном їх не виправиш. Вони були ще більші, ніж моя тривога через побачене, і навіть — ніж батькова зрада.

Моя особистість формувалася навколо неприйняття клейма боягузки. І хай це була реакція на те, що казали про мого батька, вона глибоко вкорінилася в мій характер і стала його визначальною рисою. Однак тепер моя переконаність у тому руйнувалася. Частково — через біль від утрати друзів, однак був тут і страх, що я можу носити в собі дещо жахливе. І це було найгірше.

Той страх руйнував мене. Бо я не знала, чи зможу протистояти йому і сама не розуміла, боягузка я чи ні. Тепер же я навіть не тямила до ладу, що означає бути боягузом. Мати присіла біля мене, як завжди тихо, непомітно:

— Я знаю, ти хотіла б, щоб я за тебе пораділа. І я справді пишаюся тобою, бо знаю, що ти завжди мріяла літати. Просто раз вони вже так повелися з моїм чоловіком, я не впевнена, чи можу довіряти їм життя своєї доньки.

Як їй пояснити все? Чи варто розповідати про своє відкриття? Та й чи наважусь я повідати їй про свої страхи?

— Як ти це робиш? Як справляєшся з тим брудом, який про нього говорять? — спитала я врешті. — Як ти живеш із клеймом дружини боягуза?

— Мені завжди задавалося, що боягуз — це той, кого більше непокоїть те, що скажуть люди, аніж те, як буде правильно, — відповіла вона. — Бачиш, Спенсо, від того, як тебе називають, сміливішим не станеш. Сміливість — це здатність визнати себе тим, ким ти є.

Я струснула головою. У цьому була вся моя біда: я сама не розуміла, хто я така. Якихось чотири місяці тому вважала, що знаю і можу все. Хто сказав би, що, ставши льотчицею, я розгублю всю свою впевненість?

Мама пильно подивилась на мене, поцілувала в лоб і міцно стиснула руку:

— Спенсо, я не проти, щоб ти літала. Просто мені не хочеться, щоб тебе постійно оточували їхні брехні. Я хочу, щоб ти знала, ким він був насправді, а не те, що про нього балакають.

— Що більше я літатиму, то краще розумітиму, хто він, — відказала я.

Мама цікаво зиркнула на мене, мовби сама ніколи над цим не задумувалася.

— Мамо, — озвалася я, — тато колись розповідав тобі, що бачить... дивні речі? Типу очей, які стежать за ним звідусіль?

Вона міцно стиснула губи в тонку лінію:

— Це тобі там розповіли?

Я кивнула.

— Він марив зорями, Спенсо, — мовила вона, — мріяв дивитися на них зблизька, літати серед них, як наші пращури. Ось і все. Нічого більше.

— Гаразд, — кинула я.

— Ти мені не віриш, — зітхнула вона, встаючи. — Але у твоєї бабусі інший погляд. Мабуть, тобі краще побалакати з нею. Але, Спенсо, запам’ятай раз і назавжди: тільки тобі вирішувати ким бути. Наш спадок, спогади з минулого — усе це впливає на нас. Проте не можна дозволяти їм визначати, хто ми такі. Коли минуле, замість натхнення, стає кліткою, це означає, що ти дозволила йому заволодіти собою.

Спантеличена її словами, я спохмурніла. Що означає, у бабусі інший погляд? На що? Та попри те я обійняла маму і подякувала їй. Відтак вона підштовхнула мене в бік нашої квартири, і я, почуваючи дивне сум’яття, залишила її. Коли стояла на тому розі й кожним проданим пиріжком доводила батькову невинуватість, мама по-своєму була войовницею.

Це мене надихнуло, збадьорило. Того дня я зрозуміла її краще, ніж будь-коли доти. Але вона все одно помилялася щодо батька. Стільки всього розуміла, але не знала найголовнішого. Як я колись, доки на власні очі не побачила, як у Битві за «Альту» він став зрадником.

Пройшовши трохи, я зупинилася біля нашого будинку. Ступила у велику арку, що вела у подвір’я. У проході, поступаючись дорогою, переді мною розступилося двоє солдатів, що поверталися зі зміни.

Це ж Алуко та Йоре, збагнула я, проходячи повз них. Вони мене не впізнали. Насправді хлопці навіть не глянули мені в обличчя, а розступилися, щойно завбачили мою форму.

У дворі я махнула старенькій місис Гонґ, яка замість того, щоб, як звичайно, кинути в мій бік щось дошкульне, угнула голову, прошмигнула у квартиру і зачинила за собою двері. З побіжного погляду на вікно нашої однокімнатної квартири мені стало ясно, що Ба там нема, але одразу ж із даху до мене долинуло її тихеньке мугикання. Досі обмірковуючи мамині слова, я полізла драбиною до неї.

Ба сиділа зі схиленою головою перед розстеленою ковдрою, на якій була насипана купка бусинок. Заплющивши свої майже незрячі очі, вона запускала порепані пальці в бусини, вибирала їх на дотик і нанизувала на ниточки: робила прикраси. Сиділа, тихенько мугикаючи під ніс, а борозни на її старечому обличчі нагадували зморшки на м’ятій ковдрі перед нею.

— А, — озвалась вона, коли я нерішуче зупинилася на вершечку драбини. — Сідай, сідай. Мені потрібна допомога.

— Ба, це я, Спенса, — промовила я.

— А хто ж іще? Я відчула, як ти прийшла. Сідай і впорядкуй мені ці бусини за кольором. Ніяк не відрізню зелені від синіх — вони однакового розміру!

Це вперше за довгі місяці я прийшла додому, але вона — так само як і мама — одразу ж приставила мене до роботи. Я хоч і мала до неї деякі запитання, але не могла поставити їх, роблячи те, що вона мене попросила.

— Сині я складу купкою тобі біля правої руки, — сказала я, сідаючи, — зелені — біля лівої.

— Добре, добре. Про кого ти хотіла б послухати сьогодні, серденько? Про Олександра-завойовника світу? Чи про Гервер, яка викрала меча в мертвих? Або, може, — про Беовульфа, як у старі добрі часи?

— Сьогодні я не хочу слухати казок, — відповіла я. — Я говорила з мамою і...

— Зажди, зажди, — мовила Ба. — Не хочеш легенд? Що це з тобою? Не могли ж тебе так зіпсувати там, в академії.

Я зітхнула. А тоді спробувала зайти з іншого боку:

— Ба, а вони справжні — герої, про яких ти мені розповідала? Вони справді жили колись на світі, на Старій Землі?

— Може, й жили. Але хіба це так важливо?

— Звичайно, важливо, — сказала я, сортуючи бусини по чашечках. — Якщо вони несправжні, значить, усе це — побрехеньки.

— Дитино, люди не можуть без легенд. Вони дають нам надію, а надія — це по-справжньому. У такому разі, хіба воно так важливо, чи жили ті всі герої насправді?

— Бо інколи брехня перемагає, — сказала я. — Як те, що про батька кажуть у СОНі, й те, що говоримо про нього ми. Це — дві різні історії, які мають на нас різний вплив.

І обидві вони хибні, подумала я.

Кинувши ще одну бусину в чашечку, я додала:

— Я стомилася гадати, де правда, а де обман; не знати, коли слід битися, а де — скоритися; не розуміти, люблю я його чи ненавиджу, а ще... ще...

Ба покинула роботу і взяла мою руку. Її шкіра була хоч стара, але досі м’яка. Тримаючи мене за руку, вона усміхнулась і навела на мене заскалені очі.

— Ба, — промовила я, нарешті придумавши, як озвучити це, — я дещо бачила. Це — доказ того, що ми помилялися стосовно батька. Він... Він справді виявився боягузом. Навіть гірше...

— А, — м’яко мовила Ба.

— Мама мені не вірить. Але я знаю правду.

— Що тобі вже розповіли в академії?

Відчувши раптову знемогу, я сковтнула і повела:

— Ба, кажуть... Кажуть, у батька був якийсь дефект. Це було щось глибоко всередині нього, через що він перекинувся до креллів. А ще мені розповіли про бунт на «Нескореному» і що дехто з наших пращурів також міг служити ворогові. А зараз кажуть, що це відхилення є й у мене. І я... Мені страшно, що це може виявитися правдою.

— Гм-м-м-м, — протягнула Ба, нанизуючи на нитку чергову бусину. — А зараз, дитино, послухай-но історію про декого з минулого.

— Ба, зараз не час для казок.

— Цього разу це про мене.

Я миттю заткалася.

Про неї? Про себе Ба майже ніколи не говорила.

Відтак вона розпочала свою трохи безладну, але, як завжди, цікаву, оповідь:

— Мій тато був істориком на «Нескореному». Він беріг історію Старої Землі, з часів, що передували нашому польоту в космос. Чи можеш ти уявити, що навіть тоді, з усіма комп’ютерами і бібліотеками — всіма доступними записами — ми легко забували про те, звідки прийшли? Може, це тому, що маючи машини, які були здатні пам’ятати все за нас, ми залишили це завдання їм. Але зараз не про це. Так от, у ті часи ми були зоряними кочівниками. Наш флот складався з п’яти кораблів: «Нескореного» і чотирьох менших, які могли приєднуватись до нього для подорожей на далекі відстані. Ми були суспільством, складеним з дрібніших спільнот, які всі гуртом мандрували серед зірок. Наш флот був частково військовим, частково — торговельним. Таким був наш народ.

— То прадід був істориком? — перепитала я. — А я думала він з інженерів.

— Він працював у машинному відділі, допомагав мамі, — сказала Ба, — але справжньою його роботою було оберігати історію. Пригадую, як я сиділа в машинному відділі й, під гудіння двигунів, слухала його голос, що лунко відбивався від металу. Але розповідь моя не про це, а про те, як ми опинилися на Детриті. Розумієш, не ми почали цю війну, але вона однаково нас настигла. Наш крихітний флот з п’яти кораблів і тридцяти винищувачів не мав іншого вибору і мусив оборонятися. Навіть тоді ми не знали, хто такі крелли, бо спершу не вступали у велику війну, а коли вона дійшла і до нас — зв’язуватися з іншими планетами й космічними станціями зробилося складно і ризиковано. Тож твоя прабабуся — моя мама — була двигуном корабля.

— Тобто обслуговувала двигуни, — поправила я, перебираючи буси.

— Свого роду, так. Але, крім того, вона й була тим самим двигуном. Вона належала до тих небагатьох людей, завдяки яким ми могли мандрувати серед зірок. Без неї, або когось із її здібностями, «Нескорений» не міг би рухатися з великою швидкістю. Бачиш, Спенсо, відстані між зорями неосяжні, а запустити двигун було до снаги лише людині з особливим даром, який передається у спадок в нашому роді, але вважається дуже, дуже небезпечним.

Здивована і водночас налякана, я видихнула:

— То це... дефект?

Ба нахилилась ближче:

— Нас боялися, Спенсо. У ті часи це називали відхиленням, а ми, інженери, були окремим видом людей. Це ми, відважні дослідники, першими потрапили у космос. Звичайні люди завжди заздрили нашій здатності управляти силами, що дозволяють мандрувати у всесвіті. Але я обіцяла, що ця історія буде про мене. Так от, я пам’ятаю день, коли ми прибули на Детрит. Я була з батьком в інженерному відсіку. Це було просторе приміщення з трубами й решітками, що у моїх спогадах закарбувалися значно більшими, ніж були, либонь, насправді. Там пахло мастилом і розжареним металом. Але була в тому відсіку й крихітна віддушина з ілюмінатором, крізь який я бачила зорі. Того дня нас оточив ворог — крелли. Моє маленьке серце було сповнене жаху, бо наш корабель весь трусило від їхнього вогню. На борту творився хаос. Звідкілясь почувся крик, що місток підірвали. Мале налякане дівча, я стояла біля крихітного ілюмінатора, дивлячись на червоні промені пострілів і слухаючи крик зірок. На зв’язок вийшов капітан. Говорив гучно, сердито. Було дуже страшно чути біль і паніку в голосі, який завжди був напрочуд незворушний. Досі пам’ятаю, як він кричав на маму, даючи їй накази, а вона йому заперечувала.

Заціпеніла, я сиділа, забувши про буси, і не дихала. Чому з усіх історій Ба ніколи не розказувала мені цієї?

— Думаю, це можна назвати бунтом, — провадила Ба, — хоча самі ми цього слова не казали. Але незгода таки мала місце. Науковці та інженери виступили проти командування і військових. Але річ у тім, що ніхто з них не міг завести двигуни. А мама могла. Вона сама обрала цю планету і привела нас до неї. Але дорога сюди була занадто далека і складна. Вона її не витримала. Кораблі пошкодилися при посадці, двигуни вийшли з ладу, а разом з ними, Спенсо, ми втратили й її — душу корабля. Я сильно плакала. Пам’ятаю, як батько ніс мене від руїн зорельота, а я кричала й тягнулася до могили матері — груди металу, з якої курився дим. Я вимагала пояснити, чому мама нас покинула. Я почувалася зрадженою, але була занадто маленькою, щоб розуміти вибір, який вона зробила. Вибір воїна.

— Смерть?

— Самопожертва, Спенсо. Гріш ціна воїнові, якому нема за що боротися. Але коли йому є що захищати, то... то це — все, еге ж?

Нанизавши останню бусину на нитку, Ба почала сплітати намисто. Я ж відчула неймовірну знемогу. Неначе її розповідь була тягарем, знести який мені бракувало сил.

— Оце і є їхній так званий «дефект», — сказала Ба. — Люди назвали його так через страх перед нашою здатністю чути зорі. Твоя мама забороняла мені розповідати тобі про неї, бо вважала вигадкою. Однак багато хто з СОНу вірить у це, через що вбачає в нас інших. Того й брешуть, мовляв, моя мати привела нас сюди, бо так їй наказали крелли. Та оскільки ми більше не потрібні їм для обслуговування двигунів — бо нема більше ніяких двигунів — вони ненавидять нас навіть більше.

— А тато? Я сама бачила, як він напав на власну ескадрилью.

— Це неможливо, — мовила Ба. — У СОНі твердять, нібито наш дар робить з нас монстрів, тому й підлаштували все так, щоб це довести. Їм зручно розповідати історію про людину з дефектом, чию волю підкорили крелли, примусивши атакувати своїх.

Я сиділа й не знала, у що вірити. Невже Кобб збрехав би мені? Та й М-Бот казав, що запис не може бути підробкою. То хто тут казав правду?

— Але, Ба, що, як це — правда? — перепитала я. — Ти вже розповідала мені про самопожертву, на яку йде справжній воїн. Що робити, коли розумієш, що в тобі є щось, що може змусити тебе зрадити, нашкодити іншим? Якщо ти знаєш, що можеш злякатися, хіба не найкраще буде... не літати?

Ба заціпеніла, її руки враз зупинилися.

— Яка ти вже доросла, — проказала вона зрештою. — Куди поділася моя маленька дівчинка, яка хотіла з клинком у руках завоювати цілий світ?

— Вона заплуталася, загубилася.

— Наш дар — прекрасна річ. Він дозволяє нам чути зорі. Завдяки йому мама керувала двигуном зорельота. Не треба його боятися.

Я кивнула, але це не полегшило відчуття зради. Про таке треба було розповісти раніше.

— Твій батько був героєм, — мовила Ба. — Спенсо? Ти мене чуєш? Це не дефект. Це — дар. Ти здатна...

— Чути зорі. Так, я це знаю.

Я задерла голову, але на заваді мені стояло склепіння печери. Більше не знала, що мені думати. Прийшовши сюди, я тільки більше заплуталася.

— Спенсо? — гукнула Ба.

Я струснула головою:

— Тато казав прагнути до зірок. Але натомість вони забрали його. Дякую за історію.

Я підвелася і побрела до драбини.

— Спенсо! — повторила Ба, цього разу так різко, аж я заклякла на пів дорозі.

Старенька підняла голову, наставивши свої молочно-білі очі просто на мене, і якимось незбагненним чином я відчула, що вона мене бачить. Коли ж заговорила, її голос більше не тремтів. Натомість у ньому вчувалися владність і командирський тон, як у генерала:

— Якщо ми хочемо колись залишити цю планету і врятуватись від креллів, для цього знадобиться наш дар. Простір між зірками неосяжний, нездоланний навіть для найпотужнішого двигуна. Не можна нидіти в печері лише тому, що боїшся іскри в собі. Її треба не гасити, а вчитися контролювати.

Я нічого не відповіла, бо не знала, що казати. Просто спустилася мовчки з даху, пішла до ліфта і повернулась на базу.