Небовись

36

— Я навіть знати не хочу, звідки ти його взяла, — сказав Рік, зігнувшись над двигуном, якого ми з М-Ботом затягнули в печеру.

— Через це тебе і взяли в інженери, — сказала я. — Бо ти — розумний.

— Але недостатньо, щоб триматись якнайдалі від цієї дурної витівки.

Я вищирилась. У ремонтному комплекті М-Бота було мобільне підйомне кільце, яке нам слугувало домкратом. У порівнянні з основним кільцем воно було крихітне, розміром з мої дві долоні, й мало окреме джерело живлення. Ми з Ріком помістили його під двигун, завдяки чому підняли його на метр над землею й підтягнули до хвоста корабля для установки.

— То як, влізе? — спитала я.

— Я можу зробити так, щоб вліз, — відповів Рік, стукаючи по двигуну ключем. — А от чи вийде його запустити — це вже залежить від ступеня ушкодження. Благаю, скажи, що не знімала його зі справного сонівського винищувача.

— Ти ж казав, що не хочеш знати.

Він продовжив оглядати двигун, крутячи ключ в руці:

— Коли здобудеш аса, хоча б згадай мене у вдячній промові.

— Шість разів.

— І первістка на мою честь назви.

— А я планувала назвати свого первістка Звитяжець-Месник. На твою честь назву другого.

— І напечи коржиків з водоростей, чи що?

— Ти впевнений, що хочеш їсти щось, приготоване мною?

— Тепер, подумавши про це, вже ні. Але наступного разу, коли я щось зготую, попрошу тебе заздалегідь підготувати якийсь гарний комплімент, а не: «Якщо додати щурятини, буде краще».

— Пригостиш мене своїми стравами на церемонії мого нагородження, — мовила я.

Рік нахилився, впершись руками у стегна, і широко усміхнувся:

— Ми це зробимо, піднімемо цю стару бляшанку в повітря.

— Я образився б на такі слова, якби був людиною, — озвався М-Бот крізь бічні динаміки.

Рік закотив очі.

— Може, підеш займеш чимось цю штуку? Не хочу, щоб вона відволікала мене від роботи?

— Я можу одночасно розмовляти з нею і відволікати вас! — гукнув М-Бот. — Багатозадачність — ключова здатність, завдяки якій штучний інтелект досягає вищого рівня ефективності за органічний людський мозок.

Рік глипнув на мене.

— Я не мав на меті образити вас! — додав М-Бот. — У вас дуже гарні черевики!

— Ми активно вивчаємо нові компліменти, — сказала я.

— Вони здаються значно менш недолугими, ніж решта вашого одягу!

— Але йому потрібно трошки більше практики.

— Просто скажи йому, щоб не займав мене, — кинув Рік, ставлячи на землю ящик з інструментами. — Присягаюся, якщо я колись зустріну того, хто вигадав зробити машину, яка розмовлятиме з тобою, поки ти її лагодиш...

Я залізла в кабіну, опустила скло і ввімкнула шумоізоляцію.

— М-Боте, не доймай його, — сказала я, вмощуючись у кріслі. — Будь ласка.

— Як скажете. Крім того, мої процесори однаково зайняті генеруванням підхожого жарту щодо того, що Рік порпається в моїй хвостовій частині. Чип логічного мислення наштовхує на думку, що найвдалішою метафорою для ануса буде віддільник, через який я зливаю спрацьоване мастило.

— Зараз я не хочу обговорювати, як ти спорожняєшся, — мовила я, відкидаючись на спинку і кидаючи погляд угору, де не побачила нічого, крім темряви і темних каменів.

— На мою думку, люди потребують гумору в часи смутку, — промовив М-Бот. — Це допомагає їм розвіяти похмурий настрій і забути про свої печалі.

— Я не хочу забувати своїх печалей.

М-Бот замовк. Аж тут, зовсім тихо — наче беззахисна жива істота — запитав:

— Чому люди так бояться смерті?

Я нахмурилася і поглянула на панель приладів, туди, де була встановлена камера:

— Це черговий невдалий жарт?

— Ні, просто хочу зрозуміти.

— Ти постійно пускаєш довжелезні коментарі про людей, але не розумієш чогось настільки простого, як страх смерті?

— Я знаю лише визначення цього явища, але... не розумію його.

Я знову закинула голову. Ну і як пояснити машині, що таке смертність?

— Ти ж шкодуєш за втраченими знаннями? Аварія знищила твій банк пам’яті, ге? Отже, ти маєш розуміти, що значить втрата.

— Це так. Але за замовчуванням я не здатен шкодувати за власним існуванням. Чому мені боятися смерті?

— Бо... одного дня тебе не стане. Ти розчинишся в небутті. Зникнеш.

— Моє джерело живлення здатне перезаряджатися. Я перезарядився після ста сімдесяти років простою. Чим це відрізняється від можливості знову перезарядитися?

Я провела рукою по кнопках на панелі керування. У мене залишалося ще шість днів відгулу. Які я просиджу без діла, типу відновлюючись. Та від бездіяльності я тільки ятрила рану в душі — як ото малі діти постійно колупають вавку.

— Спенсо? — перепитав М-Бот, витягуючи мене із задуми. — Мені варто боятися смерті?

— Нескорені смерті не бояться, — відказала я. — Не виключено, що тебе навмисне запрограмували не відчувати цього страху. Я ж боюся не власної смерті. Та й взагалі я нічого не боюся. Я не боягузка.

— Звичайно.

— Але втрати інших вселяють у мене... сумнів. Я мала б витримувати таке, бо чудово розуміла, якою ціною стають пілотами. Я тренувалася, готувалася, слухала розповіді Ба, але...

Я глибоко зітхнула.

— Мені бракує мого пілота, — сказав М-Бот. — Але це лише через те, що я втратив банк пам’яті. Через брак інформації я не здатен судити свої майбутні дії, а моя здатність до взаємодії з навколишнім світом, та й загальна ефективність, погіршилась. — Тоді скрушно додав: — Я несправний і не знаю, для чого існую. Ви відчуваєте те саме?

— Десь так. — Я стиснула кулак, щоби не теребити дурно важелі. — Але я впораюся з цим, М-Боте.

— Гарно, мабуть, мати свободу вибору.

— У тебе вона також є. Ми вже це обговорювали.

— Це звичайна симуляція, аби людям було зі мною комфортніше, — сказав він. — Але насправді її в мене нема. Свобода вибору — це здатність ігнорувати програму. Люди свою можуть ігнорувати, тоді ж як я — на основоположному рівні — на таке не спроможний.

— У людей немає програми.

— Є. І не одна. Ваші програми конфліктують між собою, жодна не функціонує як слід, усі викликають одночасно різні функції — або одну й ту саму, але для різних задач. Але ви здатні не зважати на свою програму, і це — зовсім не недолік. Це те, що робить вас тими, ким ви є.

Я замислилася над його словами, але через тривогу не могла всидіти на місці. Врешті підняла скло і вилізла з кабіни за рюкзаком і передавачем.

Рік був з головою в роботі: мугикаючи собі під ніс пісеньку, якої я не знала, зривав з двигуна уламки фюзеляжу. Я підійшла до нього.

— Допомога потрібна? — спитала я в нього.

— Поки що ні, але якщо знадобиться знову міняти проводину, я тебе покличу. Це буде десь за два-три дні. — Відірвавши ще один шматок, засунув викрутку в отвір. — Добре, що вдалося зібрати генератор щита. Буде чим зайнятися.

— До речі, як усе пройшло? — запитала я. — Показав креслення щита?

Рік похитав головою:

— Сталося те, чого я боявся найбільше. Креслення керівництву я то показав, але коли не зміг пояснити, чим мій «винахід» відрізняється від звичайного щита, отримав відмову. Щити й гравітаційні конденсатори М-Бота — це понад мої можливості. Треба, щоб цей корабель оглянули справжні інженери, а не зелений стажер.

Ми швидко перезирнулися, і Рік повернувся до роботи. Жоден з нас не хотів розвивати цю думку далі, хоч і дедалі ясніше усвідомлювали, що М-Бота варто здати в СОН. Я прикривалася тим, що зореліт заборонив мені робити це, пригрозивши самознищенням. Однак правда полягала ще в тому, що ремонтуючи його таємно, ми вчиняли державну зраду.

Рік працював з таким виглядом, ніби його не можна відволікати, тому я залишила його. Погладила Слимачку по «голові», від чого та задоволено присвиснула, вибралася з печери і пішла прогулятися.

— Куди ви? — спитався М-Бот, коли я увімкнула передавач.

— Маю одну справу, — відповіла я. — Це важливіше, ніж стирчати тут без діла, гризучи себе через втрату.

— Коли на мене находить щось подібне, я пишу собі нову програму.

— Люди влаштовані дещо інакше, — промовила я в передавач, — проте твої слова наштовхнули мене на деякі роздуми. Ти казав щось про брак інформації для розрахунку своїх подальших дій.

— Перші комп’ютери були страшенно громіздкі й програмувалися виконувати дії, засновані на чітко передбачених обставинах, — мовив він. — Кожна подальша дія повинна була включати перелік інструкцій, які визначали, як чинити в тих чи інших обставинах. Досконаліші ж машини здатні екстраполювати. Ми досі залежні від базового набору правил і програм, однак можемо адаптувати свої дії, відштовхуючись від попереднього досвіду. Проте не маючи його, ми не знаємо, як діяти в майбутньому. Це — більше інформації, ніж ви в мене запросили, але ви наказали не зачіпати Роджа, тому замість того я вирішив порозмовляти з вами.

— Дякую тобі.

— А ще, коли люди журяться, їм потрібен хтось, хто їх вислухає і підбадьорить. Тому не соромтесь звертатися. Я вас підбадьорю. У вас гарне взуття.

— Це єдине, що ти помічаєш у людях?

— Просто я завжди хотів приміряти взуття. За умови ідеальних кліматичних умов, це — єдиний вид одягу, носити який є хоч якийсь сенс. Взуття не підіграє вашому чудернацькому і безглуздому табу на показ своїх...

— Невже це все, що ти здатен сказати людині, щоб її втішити?

— У моєму списку компліментів це — перша позиція.

Клас.

— Той перелік налічує сім мільйонів записів. Бажаєте почути другий?

— Мабуть, це тиша?

— Вона навіть не потрапила в мій список.

— Ну то впиши його на другу позицію.

— Добре, я... Ой.

Я опустила рацію й закрокувала далі знайомою дорогою. Поки не могла літати, я мусила зайняти себе чимось. Може, вийде знайти відповідь на запитання, яке мене гризло.

Десь у штабі СОНу зберігався запис Битви за «Альту». І я мала намір його розшукати.