Небовись

ІНТЕРЛЮДІЯ

Адміралка Джуді «Залізнобока» Айванс завжди приділяла особливу увагу звітам про свої бойові втрати.

Людей вона втрачала завжди. У кожній битві ухвалювала — інколи помилкові — рішення, від яких хтось неодмінно гинув. Можливо, десь там, серед зірок, стародавні Святі ведуть астральний облік, у якому порівнюють кількість загублених і врятованих нею життів.

Коли так, то після бою сьогодні шальки терезів значно похитнулися. Загинуло двоє кадетів, котрі не провчилися й двох місяців. Читаючи їхні прізвища, вона спробувала запам’ятати їх, хоча і знала, що це даремно. Бо ж скільки таких уже було?

Шанобливо поклала на стіл список імен і коротких біографій. Того дня загинуло ще й два регулярні пілоти, і хоч як боляче не було б їй писати листи їхнім рідним, вона мусить це зробити. Бо біль втрати для тих людей ще більший.

Вона була саме в процесі — листи писала завжди від руки, а не друкувала на машинці, — коли сваритися до неї прийшов Кобб. Вона помітила його відображення в мідній підзорній трубі — реліквії з прадавніх часів — у себе на столі. Чоловік зупинився у дверях, не накидаючись на неї одразу, щоб вона могла дописати лист. Закінчивши, Джуді поставила під текстом розмашистий підпис — який у такому листі був водночас необхідністю і зайвими хвастощами.

— Джуді, ти задоволена? — нарешті заговорив Кобб. — Тепер, коли ми втратили двох курсантів, ти, трясця твоїй матері, нарешті рада?

— Кобб, уже багатті років я не знаю, що таке радість.

Вона крутнулася в кріслі, відкинулась па спинку і заглянула йому в очі. Давно очікувала, навіть сподівалася, що він прийде. Добре було мати когось, хто не соромився їй перечити. Бо більшість із тих, хто міг дозволити собі це, давно загинули.

Він прошкутильгав у невеликий кабінет, завалений паперами, сувенірами і книгами, що утворювали там страшний гармидер. Та попри це, тут було єдине місце, де вона відчувала затишок.

— Так далі не можна, — сказав Кобб. — Спершу ти знижуєш вік для набору, тепер відправляєш кадетів у бій, коли вони заледве вміють літати. Не можна вести безперервний вогонь, викрадаючи набої зі складу, бо з часом не залишиться чим стріляти.

— То хай краще «Альта» впаде?

Він кинув погляд убік, на стару мапу, яка висіла в неї на стіні. Скло, що захищало її, вкривала пилюка, папір під ним від старості скрутився по краях. Це був план «Альти», ухвалений майже десятиліття тому. Тоді її уявляли великим містом, оточеним селами і розкидистими угіддями.

Фантазія. Відбудова загиблого світу виявилася складнішим завданням, ніж вважалося. Джуді піднялася на ноги, скрипнувши старим кріслом:

— Кобб, втрат не уникнути. І я не припиню наражати на небезпеку хоч усі СОН, якщо це буде необхідно для захисту «Альти».

— Джуді, в якийсь момент це перестане вартувати цих втрат.

— Згодна, але так вже склалося, що я знаю, коли настане та мить. — Не відриваючи погляду, вона підступила до нього. — Станеться це тоді, коли останній з нескорених зробить свій останній подих. А до того часу ми триматимемо оборону бази.

Якщо вони втратять «Альту», Вогненна відкриється для бомбардувань, які знищать апарат, а разом з ним — потужності для виробництва зорельотів. Якщо це станеться, нескореним знову доведеться жити різними кланами у підземеллях, як щури.

Тож їм залишається або тримати оборону, або ж забути про повноцінну відбудову цивілізації.

Кобб нарешті пом’якшився і наготувався йти. Джуді вже звикла, що коли він не нарікає, це означає згоду.

— Я помітила, — сказала вона, — що твоя мала боягузка явилася майже під самий кінець бою.

Різко обернувшись до неї, він випалив:

— Вона живе у закинутій печері, Джуді. Сама. І тобі це прекрасно відомо. Один з твоїх пілотів живе в дірі у землі поза межами міста, бо тобі шкода для неї койки в гуртожитку.

Було надзвичайно приємно бачити, як Кобб скипає. Джуді вже починала хвилюватися, що він вигорів. Після Битви за «Альту» він зробився зовсім інший.

— Знаєш, на що вказують показники її мозку? — запитала Джуді. — Лікарі переконані, що це можливо відстежити. Мені б варто подякувати тобі, бо вивчення поведінки Стрільцевої доньки в польоті може нарешті дати нам тверді докази, що в неї дефект.

Він не одразу знайшов на це відповідь.

— Ми заледве розуміємо, що це означає, — повів він нарешті. — Та й лікарі твої упереджені. Кілька довільних показників укупі зі старими казками не є підставою судити про дівчину, особливо таку талановиту.

— У цьому то й вся біда, — мовила Джуді.

Вона не очікувала, що Кобб стане сперечатися. Авжеж, багато політиків заперечували існування дефекту, але Кобб? Він же на власні очі бачив, до чого той призводить.

— Виходячи з цих даних, я не можу ризикувати. Допускати її до СОНу не можна. Вона лише завдаватиме нам клопотів і підриватиме моральний дух.

— Клопотів від неї наберешся хіба що ти. І лише твій моральний дух вона підриває. Твоя поведінка — ганьба для офіцера СОНу.

— В усіх проявах я і є СОН. Хай помагають нам зорі. Більше не залишилось нікого.

Він оглянув її:

— Я видам їй особистий передавач. Мені треба мати постійний зв’язок з усіма своїми курсантами. Хіба що ти передумаєш і поселиш її в гуртожитку.

— Якщо потуратиму їй, вона вирішить залишитися, замість того, щоб ухвалити правильне рішення й піти.

Кобб пошкандибав до дверей. Скільки років спливло, а він досі відмовлявся ходити з ціпком. Перед самим виходом чоловік зупинився, поклавши руку на одвірок.

— Ти хоч колись хотіла, щоб хтось з них вижив? — запитав він. — Соза, Соловей, Герць, адмірал Гаймлайн?

— Тобто, хтось, окрім мене? — уточнила Джуді.

— Так.

— Такої відповідальності я нікому з них не побажала б, — сказала вона, — навіть тим, кого відверто недолюблювала.

Важко зітхнувши, Кобб подибав геть у коридор.