Небовись

47

Прожогом ми кинулись донизу.

— У нас на хвості крелли! — передав Йорґен старшим. — Повторюю: нас переслідує група креллів, а то й дві.

— Кадети, що ви вже накоїли? — спитався Ніс.

Йорґен не став захищати нас, як зробила б це я.

— Вибачте, сер, — сказав він натомість. — Які будуть накази?

— Кожен станьте в пару до досвідченого пілота. Зараз я викличу...

— Сер, — урвав його Йорґен, — якщо дозволите, я хотів би залишитися зі своєю командою.

— Добре, добре, — буркнув Ніс, а тоді вилаявся, побачивши, як із верхніх шарів атмосфери до них наближаються крелли. — Тільки постарайтеся не загинути. «Кошмар», усім кораблям, починаємо відволікальні маневри. Тільки не попадіть під вогонь. «Бистрина» всього за кілька кілометрів від нас, тому підкріплення буде скоро.

— Дзиґо, ти в голові, — сказав Йорґен через приватний канал нашої групи. — Командо, ви чули наказ: ніяких викрутасів і переслідувань. Тримаємо оборону до прибуття підкріплення.

— Так точно, — підтвердила я, за мною — ФМ.

Не встигли ми закінчити шикуватись трикутником, як на нас налетіло п’ять креллів.

Я повела нас донизу, звідки ми різко виринули, обігнувши великий повільний уламок, і прошмигнули крізь гущу ворожих кораблів, що переслідували нас. Їхній стрій розсипався.

— Дзиґо, це, по-твоєму, оборонна тактика? — спитався Йорґен.

— А я хіба хоч раз вистрелила?

— Ні, але збиралася.

Я прибрала палець з гачка. Кайфолом.

Ліхтар над нами вимкнувся, почалася ніч. У моїй кабіні був непоганий нічний режим, який дозволяв бачити поле бою, однак навколо запала незвична темрява, яку прорізали спалахи пострілів і світіння двигунів.

Не розбиваючи стрій, наша трійця гарячково носилася полем бою в очікуванні підкріплення.

— Неподалік чекає ще два наших загони, — оголосив Йорґен, — на випадок, якщо серед уламків зачаїлися ворожі кораблі. Підкріплення буде чимале. А поки що нам наказано тримати оборону.

Ми підтвердили його команду, і ФМ стала в голові нашого строю. Та щойно вона зайняла позицію, як нас накрила вогнем ворожа група. Вдавшись до оборонного маневру, ми розділилися: я та Йорґен полетіли в один бік, ФМ — в інший.

Зціпивши зуби, я вирівнялась за Йорґеном, ми обкрутилися довкола великого уламка і погналися за двома креллами, які переслідували ФМ, поливаючи її вогнем. Вона відчайдушно ухилялася, уникаючи пострілів, але два однаково влучили їй у щит.

— ФМ, зрізай праворуч! — скомандував Йорґен. — Дзиґо, готуйся стріляти!

Ми виконали його наказ, діючи як єдиний злагоджений механізм. ФМ обкрутилася довкола уламка, а ми з Йорґеном розлетілися в боки, відрізаючи її від переслідувачів. Коли я зупинилася, Йорґен запустив ІМІ, а я вистрілила, збивши одного крелла. Інший кинувся навтьоки.

Я загарпунила Йорґена, і ми разом повернулись до ФМ, яка пригальмувала, щоб возз’єднатися з нами. Відтак ми обидві зайняли оборону навколо Йорґена, поки він перезаряджав щит.

І тільки тоді я збагнула, що ми зробили. Довгі години тренувань зробили свою справу. Як казав Сунь-дзи: «Успішна армія вступає в бій тільки після того, як забезпечить собі умови для тріумфу»[3]. Нарешті я почала розуміти, що це означає.

З того, що я бачила на полі бою, наші сили були приблизно рівні з креллівськими, до яких надійшло підкріплення. Мені хотілося йти в наступ, але я не розбивала строю і відтягувала на вогонь, плутаючи ворога.

Я була поглинута боєм, аж доки краєм ока не помітила дещо. Великий корабель за повільним уламком. Я не шукала його навмисне, але мій мозок — навчений довгими тренуваннями — сам вичислив його.

— Схоже на бомбардувальник! — оголосила я решті.

— Трясця! — лайнувся Йорґен. — Центр, ми засікли бомбардувальник на 53.1-689-12000. Він іде за довгастим уламком, який я позначаю маячком.

— Прийнято, — промовив холодний голос з передавача. Це була сама Залізнобока. Вона рідко говорила із нами, хоча майже завжди прослуховувала лінію. — Покинути позицію. Поводьтеся, ніби не бачили його.

— Адміралко, я можу його збити! — сказала я. — На такій відстані вибух не становитиме небезпеки для «Альти». Дайте добро.

— Відмовлено, — мовила Залізнобока. — Відступайте.

Спогади мої повернули в день загибелі Біма. Зусиллям зрушивши вбік заціпенілу руку, яка твердо лежала на сфері керування, разом із Йорґеном та ФМ я відступала від бомбардувальника.

— Дзиґо, молодець, — сказав мені по приватній лінії Кобб. — Окрім пристрасті, тепер у тебе з’явилася й витримка. Буде з тебе добра льотчиця.

— Дякую, сер, — відповіла я. — Але ж бомбардувальник...

— Залізнобока знає, що робить.

Ми відступили, коли ж інші загони піднялися вище. Поле бою розтягнулося, коли бомбардувальник — на якого досі не звертали уваги — опустився нижче і взяв курс на «Альту». Я тривожно слідкувала за ним, аж тут навздогін йому кинулося чотири аси з «Бистрини». Їхнім завданням було дати йому бій на безпечній відстані, аби нас не зачепило вибуховою хвилею в разі детонації бомби. Коли ж їм не вдасться його збити, ним займуться сили підкріплення, котрі перебували на підльоті.

За нашою трійцею вчепилося кілька хвостів, тож нам доводилося постійно маневрувати, уникаючи вогню. За мною погналася зграя креллів, та вже наступної секунди налетіли Йорґен з ФМ і відігнали їх. ФМ навіть спромоглася збити одного, простреливши йому щит навіть без ІМІ.

— Круто, — похвалила я її, відходячи від перевантаження. — І дякую.

Вдалині наші аси вступили в бій з бомбардувальником. Як і в день, коли загинув Бім, на захист великого корабля стала група дрібніших з його супроводу.

— Кобб, — мовила я, — вам вдалося дізнатися щось про ці кораблі, що супроводжують бомбардувальник?

— Небагато, — відказав він. — Літають вони за новим шаблоном і віднедавна завжди супроводжують бомбардувальник. Але аси дадуть їм раду, а ти, Дзиґо, пильнуй краще свою команду.

— Так, сер.

Та я не могла відвести очей від сутички з бомбардувальником. Якщо він вибухне, ми повинні бути готовими тікати, доки нас не накрило вибуховою хвилею. Тому мені відлягло, коли бомбардувальник разом зі своїм ескортом почав набирати висоту для відступу. Аси кинулися навперейми, але врешті дозволили йому піти. Я усміхнулася.

— Сос! — почувся в загальній лінії голос. — Говорить Мочар. Мого напарника збили, я без щита. Допоможіть хто-небудь!

— 55.5-699-4000! — прокричала координати ФМ.

Я повернула голову в той бік і побачила підбитого «Поко», що, тягнучи за собою слід чорного диму, відступав з поля бою. За ним неслися чотири крелли. Дати їм відрізати себе від команди означає неминучу загибель, але Мочар не мав іншого виходу.

— Мочаре, говорить «Небовись», — сказав Йорґен, стаючи в голові нашої формації. — Ідемо на підпомогу. Тримайся і спробуй відійти ліворуч.

Ми полетіли до нього, за Йорґеновою командою, ведучи хаотичний вогонь по ворогу. Жоден з наших пострілів не збив ворожих щитів, зате змусив більшу частину креллів відступити. Троє з них взяли ліворуч, щоб відрізати Мочара. Йорґен з ФМ кинулися в погоню за ними.

— Один залишився у нього на хвості, — сказала я. — Я ним займуся.

— Добро, — відповів Йорґен по короткій паузі. Йому явно не хотілося розбивати стрій.

Я полетіла за кораблем. Поперед мене Мочар виробляв божевільні, необережні маневри, намагаючись уникнути ворожого вогню.

— Стріляй! — крикнув він мені. — Стріляй же. Збий його!

Розпач, паніка — такого від регулярного пілота я зовсім не очікувала. Проте й на вигляд він був молодий. Аж тут до мене все дійшло. Хоч раніше про це я не замислювалась, та він, ймовірно, належить до останнього випуску й літає лише пів року, щонайбільше — рік. Тож хоч і регулярний пілот, він був досі вісімнадцятирічним хлопчиною.

Вчепившись ззаду, по мені відкрили вогонь двоє креллів. Трясця. Мочар настільки віддалився від основного бою, що підмоги тут не дочекаєшся. Я не наважувалася активувати ІМІ, перебуваючи під обстрілом з усіх сторін, однак з ворожого корабля попереду треба було якось збити щит.

Зціпивши зуби, я додала прискорення, і перевантаження миттю втиснуло мене у крісло, зате так я швидко дісталась до крелла і впала йому на хвіст. Щоправда, маневрувати було практично неможливо, бо на маґ-3 дуже легко втратити керування.

Ще секунда...

Підійшовши майже впритул, я загарпунила ворожий зореліт і різко розвернулася, відтягуючи його від Мочара.

Мій корабель задвигтів, тягнучи крелла, котрий намагався летіти в іншому напрямі, через що ми обоє закрутились на місці.

Мої переслідувачі також звернули і знову відкрили вогонь по мені. Їм було абсолютно байдуже, що вони можуть влучити у свого. Крелли не дбали один про одного.

Трощачи мій щит, на мене обрушився шквал пострілів. Під натиском вогню від своїх же креллівський винищувач, який я загарпунила, вибухнув, і мені довелося рятуватися різким підйомом.

Це був ризикований маневр. Вимкнулися мої конденсатори, і сила перевантаження прибила мене донизу важким ударом. Кров відлинула мені в ноги, гермокостюм роздувся, впившись у шкіру, і я взялася проробляти дихальні вправи.

Поле зору почало темніти по краях.

На панелі приладів шалено миготіли вогники.

Щит вирубився.

Я вимкнула підйомне кільце, обернулася навколо власної осі й на повному прискоренні різко шугнула вниз. Частину перевантаження встигли поглинути конденсатори, однак людське тіло все одно не призначене для настільки різких перепадів. Мене занудило, і, пролітаючи крізь гущу креллів, я мало не виблювала.

Руки шалено тремтіли, в очах почало червоніти. Крелли не встигли за мною, проте один з них таки спромігся вчасно розвернутися.

Навівши ціль, він вистрілив.

Спалах на крилі: вибух.

Мене підбили.

Завив сигнал тривоги, засвітилися аварійні вогні. Сфера керування враз перестала відповідати, і я більше не могла маневрувати. Корабель затрусило, світ навколо завертівся. Я остаточно втратила управління, і мій зореліт ввійшов у штопор.

— Дзиґо! — почула я Йорґенів голос серед цього пекельного ревища. — Катапультуйся! Ти падаєш!

Катапультуйся.

Я й не знала, що в такі моменти ще можеш щось думати — настільки швидко все відбувалося. Однак у ту мить усе навколо мене мовби завмерло.

Рука потягнулася до важеля катапульти між ногами.

Усе навкруги розмилося. Охоплений полум’ям, мій корабель падав. Одне крило відірвало, підйомне кільце вимкнулося.

Я балансувала на межі життя і смерті, однак навіть у той момент згадала про Веремію. Хоробрі до кінця. Не боягузки. Наша угода.

Я не катапультуватимусь. Я здатна посадити корабель! Я НЕ БОЯГУЗКА! Смерть мені не страшна.

Але що буде з іншими? Внутрішній голос озвався до мене. Що буде, коли твоя група втратить тебе? А як же Кобб, мама?

Закричавши, я вхопилася за важіль і щосили потягнула. Купол кабіни відлетів убік, і крісло зі мною вистрелило в повітря.

Коли я отямилася, навколо мене панувала тиша.

А ще... вітер лоскотав мені обличчя. Крісло валялося на землі, сама я лежала горілиць, Позаду мене тріпотів на вітрі парашут.

Я знепритомніла при падінні.

Я лежала і дивилася в небо. Спалахи червоних променів у височині. Помаранчеві суцвіття вибухів, що з такої відстані звучали, як глухі ляски.

Перевернулась набік. Оддалік від мене догорали рештки мого «Поко».

Разом з ним горіло моє майбутнє, все життя.

Я пролежала там, доки завершився бій, і крелли відступили. Наді мною, перевіряючи, чи я в нормі, пролетів Йорґен, і я помахала йому рукою.

До того часу як, тихенько опустившись біля мене, прибув евакуаційний корабель, я встигла відстебнутися. Причеплені до крісла, вціліли мої рація і фляга, завдяки яким я змогла викликати допомогу і попити води. Завівши в корабель, санітар всадив мене у крісло й оглянув, поки команда порятунку оглядала мій потрощений винищувач.

Зрештою до мене підійшла жінка з планшетом.

— Ну що? — спроквола спитала я.

— Гравітаційні конденсатори врятували твій хребет від перелому, — сказав санітар. — Ти відбулася легким забоєм. Звичайно, це якщо не приховуєш нічого.

— Я не про себе, — уточнила я, переводячи погляд спочатку на жінку з планшетом, тоді — на свій «Поко».

— Підйомне кільце знищене, — відповіла вона. — Майже нічого не вціліло.

Цього я боялась найбільше. Застібнувши ремені на кріслі, виглянула в ілюмінатор. Ми піднялися в повітря, і згарище від мого зорельота помаліло, а тоді зовсім щезло з виду.

За якийсь час ми приземлились на «Альті». Попри біль у всьому тілі, я самотужки вийшла з корабля і подибала через майданчик. Завбачивши темні фігури край майданчика ще до того, як роздивилася обличчя людей, я знала, що одна з них — адміралка Залізнобока.

Звичайно, вона теж була тут. У неї ж нарешті з’явилася законна причина здихатися мене. Але хіба могла я винуватити її тепер — після того, що сама утнула?

Зупинившись перед нею, я козирнула. Дивно, але, до того як зняти з мене значок, вона відповіла тим же жестом.

Від перевтоми я не плакала. Ще й голова страшенно боліла.

Залізнобока покрутила мій значок у руці.

— Сер? — мовила я.

Вона повернула його мені:

— Кадетко Спенсо Найтшейд, вас виключено з льотної академії. За традицією, курсанта, якого збивають до випуску, включають у резервний список пілотів, яких викликають за наявності вільних кораблів.

Вона була єдина, хто мала повноваження викликати пілотів з резервного списку. Тобто можна було покинути навіть мріяти, що колись це станеться зі мною.

— Ви можете залишити собі значок, — продовжила Залізнобока. — Носіть його з гордістю, але решту казенного майна ви зобов’язані повернути завтра до полудня.

На тому вона розвернулася і пішла геть.

Стиснувши значок вільною рукою, я тримала руку біля скроні, аж доки адміралка не зникла з виду. Це був кінець. Моє життя завершилось.

Із загону «Небовись» випуститься тільки двоє курсантів.