Небовись

41

Уже за два тижні, несучись понад самою поверхнею планети над численними долинами, я почувалася дещо стабільніше.

— Нічого не бачу, — промовила я в загальний канал.

— Я теж, — відказала ФМ, яка летіла поруч зі мною.

— Головне ваше завдання — не втрачати пильності під час затяжного патрулювання, — пролунав у наших шоломах жіночий голос. — Хороший розвідник — не той, у кого добрий зір, а той, хто здатен не втрачати концентрації, виконуючи монотонну роботу — хто не спить наяву.

У такому разі, у мене проблема, подумала я.

— Якщо ви потрапите в команду розвідників, — провадила наша наставниця, позивний «Пожежа», — то літатимете на «Валах», які замість пари 138-х гармат обладнані однією 131-ю. Попри меншу вогневу міць ці кораблі мають точніші радари з дальшим спектром дії. І хоч виявити креллів, які летять нижче досяжності датчиків, складно, на щастя, вони застосовують одну й ту ж тактику, щоб зайти під радіус ураження зеніток. Розуміючи цю стратегію, ви зможете прогнозувати їхні подальші дії.

Стара-добра історія про перевагу над ворогом завдяки вмінню передбачити його дії. Цю тактику я випробувала в бою, в якому загинула Веремія. Тоді я врятувала Кіммалін, але покинула свою напарницю саму.

За це мене ніхто не винуватив. Зрештою, я вчинила правильно, прийшовши на поміч Кіммалін. Але мене однаково не переставала гризти провина.

Та я вже навчилася не звертати уваги. Перемкнула фокус на пошук креллів, хоч і розуміла, що ця робота не для мене. Бо я потребувала чогось, що поглинуло б мене з головою. Як-от добрий бій.

Пожежа продовжувала нас наставляти. Розповідала, як за рухом пилюки над поверхнею визначити креллівський корабель, який іде на надмалій висоті. Як, намагаючись обдурити радари, крелли рухаються поміж гір. Як визначити, чи об’єкт вдалині не обман зору, а справжній корабель. Усе це було цікаво й корисно. І хай навіть це було явно не моє, я раділа, що Кобб вирішив випробувати наші вміння в іншій ролі. Таке тренування додавало досвіду й дозволяло краще зрозуміти ці абстрактні поняття: «фланговий обліт», «резервні сили» і «розвідгрупа».

Я почула гуркіт угорі. Наше тренування відбувалося під час бою.

— Як ви справляєтеся з... емоціями? — запитав Артуро. — Як зберігаєте спокій, коли... ну, самі знаєте...

— Коли всі решта б’ються й гинуть? — уточнила Пожежа.

— Так, — відказав Артуро. — Душа кричить мені летіти туди, в бій. Бо тут я почуваюсь... боягузом.

— Ми не боягузи! — різко заперечила Пожежа. — Озброєння наших зорельотів слабше, ніж на «Поко». А коли нам вдається перехопити крелла, доводиться самотужки відволікати його, до того часу як...

— Вибачте! — перебив її Артуро. — Я не це мав на увазі!

Пожежа видихнула:

— Ми не боягузи. СОН мав би чітко вам це пояснити. Однак інколи нам доводиться ловити... криві погляди у свій бік. Але ми готові йти на таку жертву заради безпеки Підземель Нескорених.

Тим часом я, вирішивши скористатися вільним часом, проробила серію маловисотних маневрів. Коли уламкопад припинився, Кобб наказав нам повертатися.

Ми вишикувалися строєм, провели переклик і повернулись на базу. Поки чекали на наземну команду, я кинула погляд на корпус їдальні й мимовільно усміхнулася на згадку про те, як у перший же день навчання врізалася в її голографічну версію.

Нараз усмішку з мого обличчя стер болючий докір сумління. Від загибелі Веремії минуло всього три тижні. Ще рано веселитися.

До моєї кабіни по драбині вилізла Сів. Я підняла скло, зняла шолом і передала його їй.

— Чітке приземлення, — похвалила мене вона. — Треба щось перевірити на кораблі?

— Сфера керування ходить тугувато, — мовила я. — Доводиться докладати зусиль.

— Змастимо, — сказала вона. — А кнопка прийому як? Не западає? Ми...

Вона затнулася, бо в ту мить біля нас приземлився один з винищувачів класу «Камдон», з лівого борту якого валував дим. Лайнувшись, Сів хутенько злізла з драбини й побігла до нього разом з іншими техніками.

Неспроможна спокійно дивитися на підбитий винищувач, я вилізла з кабіни самотужки і приєдналась до Йорґена на краю майданчика. Він дивився понад вогнем на кілька інших зорельотів, що приземлились неподалік і були в ще гіршому стані. Трясця. Якщо це всі вцілілі, скільки тоді бійців ми втратили сьогодні?

— Ти слухав їхній канал? — спитала я.

— Так, — кивнув Йорґен. — їх оточили і накрили подвійним вогнем. Крелли ніби навмисне цілили в ці кораблі, не чіпаючи решти.

Я тяжко видихнула, до нас підійшли Артуро й ФМ, і всі разом ми спостерігали, як з охопленого вогнем винищувача дістали напівпритомну льотчицю. Інша група техніків гасила вогонь зі шлангів.

— Дзиґо, ти слушно казала, що СОН програють, — сказав Артуро.

— Ми не програємо, — заперечив Йорґен. — Не кажи так.

— У ворога велика чисельна перевага, — мовив Артуро. — Наші справи йдуть дедалі гірше. Я бачив статистику. Крелли нарощують сили, і нам все важче стримувати їхній натиск.

— Ми тримаємося вже багато років, — відрізав Йорґен. — Від самого початку складалося враження, ніби ми на межі. І тепер нічого не змінилося.

Ми з Артуро перезирнулися. Ні він, ані я в це не вірили.

Нарешті Йорґен повів нас на розбір польоту з Коббом. Ми рушили до навчального корпусу, де побачили інструктора. Він стояв біля входу, розмовляючи з якимись людьми.

Артуро застиг на місці.

— Що таке? — спитала я в нього.

— То моя мати, — промовив він, показуючи на жінку в уніформі, яка саме казала щось Коббу. — Трясця.

Він рвучко пішов, насправді — мало не побіг, до Кобба і матері. Я кинулася за ним, але Йорґен перехопив мене.

— Що таке? — повернулась я до нього. — Що відбувається?

Коли Артуро підійшов до Кобба, інструктор козирнув. По-справжньому козирнув! Я зиркнула на Йорґена, що стояв, стиснувши губи в тонку лінію. Ступила крок уперед, але він знову мене затримав.

— Не заважай їм, — сказав він.

Біля нас мовчки стояла ФМ. Здавалося, вона також знає, що відбувається.

Кобб вручив Артуро якусь річ. Невже це значок?

Глянувши на значок, Артуро замахнувся, щоб викинути його, але мати перехопила йому руку. Хлопець запручався, але врешті вгамувався і неохоче козирнув Коббу. Відтак повернувся до нас і також віддав честь.

Його мати почала іти, Артуро повернувся і понуро поплентався за нею в супроводі двох чоловіків у строгих костюмах.

Кобб подибав до нас.

— Хтось пояснить мені, що це було щойно? — запитала я. — Може, хоч натякнете? Мені слід хвилюватись за Артуро?

— Ні, — відказав Йорґен. — Батьки забрали його з СОНу. Історія тягнеться вже декілька тижнів. Коли його мало не збили, вони налякалися. Звичайно, про це нікому не казали, бо ж ніхто зі службовців СОНу ніколи не зізнається, що боїться за власних дітей.

— Вони скористалися своїм впливом, — додав Кобб. — Адміралка погодилася. Артуро хоч і не закінчив курсу, але отримав значок пілота.

— Як таке можливо? — поцікавилася ФМ.

— Це нелогічно, — погодилася я. — Як це він став повноцінним пілотом, не закінчивши навчання?

— Його з почестями звільнили зі служби, — пояснив Кобб. — Офіційна причина: він потрібен для супроводу вантажних кораблів, які належать його родині. Якщо нам потрібні запчастини, хтось мусить возити їх з інших підземель. А зараз годі розмов, гайда за мною на розбір.

Кобб пішов геть, і Йорґен з ФМ посунули за ним. Здавалося, ніби вони змирилися з цим фактом, немовби давно очікували, що так буде.

Я залишилась на місці. Тепер мені боліло й за Артуро. Як сміли батьки ось так взяти і забрати його з академії?

Йорген знає, що на нього чекає така сама доля, згадала я. Мабуть, усі вони були до цього готові. Принаймні ті, хто походять з вищого класу.

І саме там, перед академією, я вперше збагнула, що, крім мене, в нашій групі не залишилося нікого з простого люду. Це страшенно мене розсердило. Як сміли батьки Артуро забирати його зараз, коли над нами зависла така небезпека? Ще й проти його волі?

Усі пройшли у двері, але Йорґен затримався біля входу.

— Гей, ти йдеш? — гукнув він.

Я попрямувала до нього.

— Однаково батьки не дозволили б Артуро довго літати, — сказав він. — Я навіть здивований, що він провчився так довго.

— Така ж доля чекає й на тебе? Батько може прийти і забрати тебе хоч завтра?

— Поки ні. На відміну від мене, Артуро не готують до політики. Перед тим як батьки заберуть мене, я повинен здобути хоч якийсь бойовий досвід.

— Тобто трохи ризику, аби решту життя прожити в спокої, безпеці й захисті?

Він скривився.

— Ти хоч розумієш, що всі загиблі наші одногрупники були з народу? — гаркнула я. — Бім, Рання, Веремія — ніхто з них не був з нижніх підземель!

— Дзиґо, це були й мої друзі.

— Ти, Артуро, ФМ, — промовляючи кожне ім’я, я штрикала його пальцем у груди, — ви розпочали тренування з дитинства. Вас спеціально готували, щоб ви вціліли, а ваші боягузливі батьки могли почепити на вас медальки й показувати всім, які ви молодці й кращі за інших!

Він схопив мене за руку, щоб я перестала штурхати його. Дивно, але я зовсім не злилася на нього. По його очах бачила, що він не менш розчарований, ніж я, і йому самому гидко бути в таких умовах.

Обіруч я вхопила його за барки, стиснувши з усієї сили. Однак у ту таки мить тихенько опустила голову йому на груди. Я була розгнівана, але водночас — мушу визнати — налякана. Я боялася втрачати більше друзів.

Йорґен напружився, але відпустив мої плечі і — немовби до кінця не знаючи, що робити — обійняв мене. Мені мало б стати ніяково, але натомість цей жест дуже мене втішив. Він усе розумів і відчував втрату не менш гостро.

— Тільки я відчула себе частиною команди, — прошепотіла я, — аж ось усе знову руйнується. Частина мене радіє, що він тепер буде в безпеці, але інша клекотить від люті. Чому такої безпеки не було для Веремії або Біма?

Йорґен змовчав.

— Ще в перший день Кобб сказав нам, що до кінця дійде лише один-двоє, — вела я далі. — Хто загине наступним? Я? Ти? Чому після стількох років ми досі не розуміємо, з ким і за що воюємо?

— Ми знаємо, за що ми воюємо, Спенсо, — тихо промовив він. — Ми воюємо за майбутнє Вогненної та «Альти». В ім’я цивілізації. Але ти маєш рацію, це несправедливо. Але такі вже тут правила. Інших нема. Я знаю.

— Чому ви всі зобов’язані жити за правилами? — запитала я, не відриваючи голови від його грудей. — А як же емоції, почуття?

— Я... Я не знаю...

Я міцніше заплющила очі й подумала про СОН, «Альту» та Вогненну; про те, що мені більше нема за що боротися. Усе своє життя я протистояла тому, що казали про мого батька.

Що мені робити тепер?

— Дзиґо, я маю почуття, — зрештою озвався Йорґен. — Як-от зараз. Я збентежений. Нізащо не подумав би, що ти вмієш обійматися.

Я відпустила його комбінезон, скинувши з себе його руки.

— Ти перший мене схопив! — сказала я.

— Ти на мене напала.

— Всього кілька разів штрикнула пальцем у груди.

Він закотив очі, й мить закінчилася. Дивно, але бредучи до класу разом з ним та ФМ, я дещо збагнула. Хоч і зовсім трошки, але мені полегшало. А зважаючи на події останніх днів, я знову відчула бажання брати від життя усе, що зможу.