Небовись

19

Я побігла.

З гуркотом уламків удалині в мені наростала тривога. Чуття підказувало, що сьогодні Залізнобока підніме в повітря саме нашу групу. Вона полюбляла перевіряти кадетів в умовах реального бою, а ми пройшли вже достатньо матеріалу, тому Кобб попередив, що незабаром нас почнуть відправляти на бойові вильоти. Це була наша черга. Час настав. Тому то й бігла я курним пустирищем, спершу підтюпцем, далі — учвал.

Обливаючись потом, наближаючись дедалі ближче до бази, на якій гуділи сирени тривоги, я відчувала жахливу неминучість. Це був навіть не страх, а справдешній жах. Ану ж я запізнилася? Що, як усі полетіли на бій без мене?

Зайшла на базу, обігнула мур і вийшла на злітний майданчик. На ньому самотньо стояв зореліт. Я вгадала.

Чимдуж побігла до нього і, обливаючись потом, самотужки підштовхала під нього драбину. Техніки помітили мене і почали кричати. Від їхнього гурту відділилася жінка, яка підбігла і перехопила в мене драбину:

— Кадетко, де ти була? — крикнула вона. — Твоя група вилетіла цілих двадцять хвилин тому!

Я похитала головою й залізла в кабіну, занадто стомлена, щоби пояснювати.

— Без гермокостюма? — прокричала жінка.

— Нема часу.

— Як знаєш. Тоді не злітай різко. Даю добро на зліт. Зв’яжися з командиром і можеш летіти.

Я кивнула і наділа на голову шолом. У ньому, як і в моєму навчальному, всередині були ті самі пухирці, якими щось там вимірювали. Опускаючи купол, я натиснула на кнопку зв’язку.

— ...не дозволяйте нервам брати гору, — почувся в приймачі голос Принди. — Пильнуйте і не випускайте з виду напарників. Ви чули Кобба. Сьогодні ми не стріляємо. Тож бережіться, щоб вас не перетворили на пюре.

— Що? — перепитала я. — Що коїться?

— Дзиґо? — озвався Принда. — Де ти була?

— У печері, де ж іще?

Я запустила кільце і почала підйом. Мене прибило силою перевантаження, і шлунок спробував вирватися крізь п’ятки. Сповільнила підйом.

— Повтори, що ти казав. Ви вступаєте в бій, а не просто спостерігаєте?

— Адміралка наказала вступати в бій! — збуджено крикнув Бім.

— Біме, вгамуйся, — прикрикнув Принда. — Дзиґо, наші координати: 11.3-302.7-21000. Залізнобока наказала долучатися до бою разом з іншими пілотами. Наше завдання: відволікати і плутати ворога.

Інакше кажучи, ми будемо креллам мішенями, подумала я, витираючи об себе руки і відчуваючи, як колотиться моє серце, а мокре від поту волосся налипає на очі. Чи то пак, вони, без мене.

Але це ненадовго.

Я щосили натиснула на штурвал, запускаючи двигун на повну потужність. Гравітаційні конденсатори ввімкнулися рівно на три секунди, після чого мене втиснуло в сидіння. З таким перевантаженням, яке діяло спереду, ще можна було впоратися. Було це не дуже приємно, але і знепритомніти я не ризикувала. Головне — розігнатись як слід, після чого вже можна запустити підйомне кільце і набирати висоту.

Я швидко розігналася до маґ-10 — верхнього краю безпечної швидкості для старенького «Поко». Та навіть так мій зореліт уже летів на межі своїх можливостей. Атмосферні ковші, що розганяли повітря навколо корабля, щоб під час маневрів йому не відірвало крила, перевантажилися до краю, й мій винищувач задвигтів. Зазвичай невидимий, мій щит засвітився від сили тертя.

Я почала набирати висоту, але обережно, помалу, щоб не знепритомніти від дії низхідного перевантаження, яке гнало кров з голови до ніг. Я почала проробляти вправу животом, якої нас навчили на заняттях на центрифузі, але по краях зір мені однаково почав темніти. Я трималася, хоч на мене діяла сила, ушестеро потужніша від нормальної ваги мого тіла. Попри те, що політ мій був нетривалий, я усе одно мала весь час слухати розмови своїх одногрупників, котрі вже перебували на полі бою.

— Вереміє, обережніше. Не гарячкуй.

— Один з них мене переслідує! За мною хвіст!

— ФМ, пірнай!

— Пірнаю! Пірнаю! Трясця, що це було?!

— «Шторм» шість. Це мій брат, щоб ви знали! Позивний «Клапан». ФМ, з тебе порція картоплі.

— Артуро, праворуч від тебе! Вгорі!

— Бачу! Зорі милі, оце так безлад!

Нарешті замигала лампочка, що позначала наближення до заданих координат. Я відпустила штурвал і почала швидкісне гальмування. У старому «Поко», обладнаному атмосферними ковшами, це виконувалося розворотом корабля — з попередньо ввімкненими гравітаційними конденсаторами — і різким увімкненням прискорювача.

Я вийшла з розгону, скинувши швидкість до маґ-1 — стандартної бойової. Відтак розвернула корабель до поля бою, де в темному ранковому небі зблискували спалахи і червоними метеорами неслися уламки.

— Я тут, — оголосила я решті.

— Іди на підмогу Ранній! — наказав Йорґен. — Бачиш її?

— Шукаю! — відповіла я, гарячково оглядаючи екран радара. Знайшовши Ранню, увімкнула прискорювач і погнала до неї. — Командо, в Ранньої хвіст, — сказала я.

— Бачу, — мовив Принда. — Рання, чуєш?

— Пробую. Пробую пірнати.

Я наближалася до поля бою. Тепер мені вже було видно окремі кораблі, що хаотично носилися серед спалахів гармат і пострілів гарпунів. Рятуючись від аж трьох креллів, Рання зайшла в петлю.

Ще трохи, ще трохи!

Залп гармати. Одне влучання. Інше. А тоді...

Яскравий вибух. Розсип іскор.

Корабель Ранньої вибухнув велетенською кулею вогню. Вона не мала ані найменшого шансу катапультуватися.

Скрикнула Кіммалін — високо, панічно, болісно.

— Ні! — вигукнув Принда. — Ні, ні, ні!

І тільки зараз, ідучи на маґ-3, я поспіла туди. Попри зависоку швидкість для нормального маневрування в бою, я однаково змогла загарпунити одного з креллівських винищувачів. Та було вже запізно.

Опадаючи додолу, поступово згасали вогненні іскри, на які розсипався корабель Ранньої.

Я крутнулася і ввімкнула зворотну тягу, одночасно вимкнувши гарпун і кидаючи крелла боком. До нього підлетів наш винищувач і збив його.

Щосили тримаючись, щоб не закричати, я підлетіла до Принди. Він втратив напарника. А де був Артуро?

Ніякої тактики в нашому хаотичному бою я не прослідковувала. Моя група шугала, як навіжена, безладно стріляючи й тільки додаючи сум’яття. Понад усім цим безладом, женучи з десяток хвостатих креллівських кораблів, ширяло декілька більших сонівських винищувачів.

З очей мені котилися сльози, але я зціпила зуби і трималася ближче до Йорґена. Він влучно загарпунив одного крелла, той спробував вирватися, і я також випустила гарпун.

— Йорґене, уламок на другу годину від тебе, — гукнула я. — Бачиш, летить так повільно?

— Так.

Ми обоє натиснули на штурвали, як навчав нас Кобб, і потягнули ворожий корабель до уламка. В останню мить відчепили гарпуни і розлетілися по боках, кидаючи крелла на брилу.

— Що ви творите? — насварився на нас Кобб по радіо. — Вам було сказано тримати оборонні позиції!

— Кобб! — сказала я. — Рання...

— Не втрачай голови, доню! — гримнув він. — Виплачешся, коли все скінчиться. А поки що виконуй наказ тримати оборону.

Я скрипнула зубами і не стала сперечатися, летячи за Йорґеном крізь димовий слід, залишений падучим уламком. Праворуч від мене неслися Артуро з Неддом, почергово вилітаючи один перед одного, щоби ворог не міг зосередитися на комусь одному з них. Така тактика, разом із закиданням їх рухомими цілями, добряче плутала креллів.

Рання...

— Скритна! — погукав Йорґен. — Що ти робиш?

Збагнувши, що досі чую тихенький болісний плач у радіо, я подивилась на радар і помітила самотній винищувач. Без напарника, він висів сам на краю поля бою.

— Скритна, рухайся! — наказав Йорґен. — Ти — легка мішень. Хутчіш до нас.

— Я... — озвалася Кіммалін, — я намагалася навести ціль. Хотіла врятувати її...

— Назад у бій! — гаркнув Йорґен. — Кадетко, тисни на штурвал і шуруй до нас!

— Я її прикрию, — сказала я, відриваючись від нього і прошмигуючи повз двох креллів, які летіли нам назустріч.

Від такої кількості іскор і яскравих спалахів променевих гармат мені на мить здалося, ніби я у Вогненній під час навали.

— Ні, — гукнув мені Йорґен. — Бачиш Біма? Прикрий його. А я заберу Кіммалін.

— Слухаюсь.

Я вильнула ліворуч, і гравітаційні конденсатори пом’якшили перевантаження від різкого маневру. Щоправда, я помітила, як на панелі приладів, біля датчика наближення, замигала яскраво-фіолетова лампочка.

На хвіст мені впав переслідувач.

І хоч ми тільки почали розглядати техніки ближнього бою, мені чітко пригадалися Коббові настанови: «Довіртеся датчику. Не марнуйте часу на візуальний пошук переслідувача. Зосередьтеся на польоті».

— Дзиґо! — покликала мене ФМ. — За тобою хвіст!

Я вже почала заходити в петлю, покладаючись на те, що гравітаційні конденсатори візьмуть на себе перевантаження, аж раптом в голові моїй щось ніби клацнуло. Я згадала все, чого нас навчали, обличчя моє похололо, і мозок, попри слабкість, стрес і горе, шалено запрацював. Мені стало майже байдуже, що на хвості в мене крелл. У ту мить, доповнюючи одне одного. Існували тільки я і мій корабель.

Вийшовши з петлі, я пішла на рівне піке, вильнула вбік і бездоганним пострілом загарпунила уламок, який неспішно падав. Хоча швидкість моя була невелика, та коли вимкнулися конденсатори, перевантаження втиснуло мене у крісло, і зір мій знову потемнішав по краях. Але я трималася.

Обкрутившись навколо брили, я поцілила в інший уламок, орієнтуючись на його димний слід, і проскочила між двох креллів, що мчали просто на мене. Переслідувач мій відстав на віражі, і я побачила позаду себе яскравий вибух, коли один з наших регулярних пілотів упіймав його на протиході.

— Гарний віраж, Дзиґо, — лагідно похвалив мене Кобб. — Я навіть сказав би, відмінний. Тільки трохи менше крутих розворотів. Пригадай симуляцію: вони можуть тебе вбити.

Я кивнула, забувши, що він мене не бачить.

— Бім на десяту годину від тебе, на сто п’ятдесят футів вище. Приглянь за ним. Той хлопець занадто гарячкує.

Немовби по команді, у навушнику почувся Бімів голос:

— Народе, ви це бачите? Просто переді мною!

Основний бій точився оддалік, а нам було наказано вступати в дрібні сутички по його краях. Я бачила там вибухи і промені пострілів, але Бім звернув нашу увагу на дещо більше.

Щойно я приєдналася до нього, як побачила те, про що він казав: креллівський корабель, але іншої моделі, не винищувач. Цей був повністю круглий, наче великий фрукт з крилами вгорі. Або ж... Ні, той зореліт віз щось велике, причеплене до його днища.

Бомбардувальник, зрозуміла я, пригадуючи заняття. Це бомбардувальник зі стирачкою.

— Стирачка, — вигукнув Йорґен. — Кобб, ми засікли бомбардувальник зі смертоносною бомбою.

— Про це доповідає ще один загін, — відповів Кобб. — Спокійно, кадети. Адміралка вже займається цим питанням.

— Кобб, я можу його зняти, — сказав Бім.

Я думала, Кобб одразу відкине цю ідею, але сталося дещо зовсім інакше:

— Зараз запитаю в центру. Скажу їм, що ви його засікли.

Бім сприйняв його слова, як підтвердження.

— Дзиґо, ти зі мною?

— Атож, — відказала я. — Гайда.

— Кадети, заждіть, — вклинився Кобб. — Ваш опис якийсь дивний. Можете повторити ще раз? Судячи з ваших слів, бомба більша, ніж зазвичай.

Але Бім його вже не слухав. Зі своєї кабіни я спостерігала, як він помчав до бомбардувальника, який летів за стандартним креллівським протоколом: опускався якомога нижче, намагаючись оминути наші зенітки.

— Щось не так, — сказав Кобб.

Обабіч від бомбардувальника відділилося кілька чорних тіней — винищувачі, майже невидимі в темряві. Їх було четверо.

Вони освітили простір навколо себе червоними променями зі своїх гармат. Один з них чиркнув мені по кабіні, через що мій щит зблиснув. Нерви мої напружилися, і я інстинктивно накренила свого винищувача.

— Кобб, — гукнула я. — Від бомбардувальника щойно відірвалося чотири кораблі супроводу!

Крелли відкрили по нас вогонь. Впрілими руками я вхопилася за штурвал і в останню мить пірнула.

— Вони швидші, ніж звичайні винищувачі!

— Це щось новеньке, — сказав Кобб. — Відступайте обоє.

— Кобб, я можу його підбити! — наполіг Бім, і з носа його корабля вилетів потужний дальній промінь.

Стріляючи з усіх гармат, на нас знову понеслися чотири ворожі кораблі.

— Біме! — крикнула я.

Я побачила, як він повертає голову до мене, зблиснувши козирком шолома, і в той таки момент у його корабель, пробивши щит, влучив один з променів. Бімів винищувач розірвало на кілька великих шматків, один з яких врізався мені в борт корабля. Мого «Поко» закрутило, я зайшла на піке і стрімко понеслася донизу. У навушнику почувся крик Кіммалін, яка вигукнула моє ім’я. Лампочки на панелі приладів шалено замиготіли, засвітилося повідомлення про те, що мій щит вирубився.

Вимкнулися конденсатори, і мене накрило перевантаженням. Страшенно занудило, усе перед очима попливло, але я пригадала тренування. З останніх сил дотягнулася до сфери керування і запустила регулятор спуску, який повернув підйомне кільце на пазах, ніби кришку люка. Таким чином воно спрямувалося до носа мого корабля, і я вийшла з піке. Світ навколо перестав обертатися, і я зависла в повітрі, носом направлена точно на землю.

Панель приладів знову засвітилася, і я побачила, як із серією невеликих вибухів упали на землю рештки Бімового корабля.

Він так і не... так і не обрав собі позивного.

— Ворог відступає! — крикнув Недд. — Схоже, вони отримали доброго прочухана!

Я слухала їхні розмови, але слів не чула. На бомбардувальник понеслася наша ударна група, і боячись втратити дорогоцінну зброю, крелли відступили.

Бомбардувальник утік, за ним відступила більша частина ворожих винищувачів, навздогін за якими нас не пустили.

Я продовжувала висіти на місці, дивлячись на холодне синє світіння на носі свого винищувача.

— Дзиґо? — озвався Йорґен. — Відповідай. Ти в порядку?

— Ні, — шепнула я, але таки спромоглася повернути підйомне кільце у вихідне положення і вирівняти свій корабель.

Відтак увімкнула перезарядження щита, дочекалася, поки набереться достатньо енергії, схопила і потягнула за важіль. Навколо мого «Поко» засвітився, а тоді став невидимим, новий щит, і я повернулася до решти своєї групи.

— Переклик, — оголосив Йорґен.

Ми перерахувалися, і виявилося, що всі решта вціліли. Однак, коли ми поверталися на базу, у нашому строю на місці Біма і Ранньої залишився порожній простір.

Так з дев’яти кораблів загін «Небовись» скоротився до семи.