Небовись

16

На другий ранок я прокинулася розбита, знесилена, з ватною головою. Застогнала і перекинулася на інший бік, відчуваючи, як ниє все тіло. Чого ж воно все так болить? Я що...

Виструнчилась у кріслі й, увімкнувши браслет, оглянула кабіну. Світло вихопило мою кухоньку, купку грибів, які чекали, коли я їх наріжу, камінці, що слугували мені за стільці та стіл і...

...автомобільну енергетичну матрицю, розміром з невелику тумбу.

Вона лежала там, де я її й покинула, приперши аж ген з академії. Так замучилася тягнути її сюди, що навіть не стала підключати й одразу завалилася спати. Зітхнувши, я плюхнулася назад на лежанку і потерла очі. Вчора мене так розривало від гніву, що... розум мені затьмарився. Вкрасти матрицю здавалося тоді такою чудовою ідеєю, проте зараз я чітко побачила всі прогалини у своєму «геніальному» плані.

От халепа, Приндо, хто це твою машину так? Може, той єдиний з нас, кого не було на вечері й хто мав цілком вагомі причини помститись тобі?

Коли стане відомо, що це я понівечила власність іншого кадета, мене витурять з академії, не встигну я й оком змигнути. Я знову застогнала, і мене зовсім не підбадьорливо перекривила Слимачка, що вилізла на панель приладів.

Чому? Чому я не стрималася? Чому дозволила їм вивести себе? Беовульф і Сюнь Гуань не дозволили б собі втратити самоконтроль і утнути таку дурість!

Чалапаючи на «Альту» того ранку, я почувалася страшенно зле. Навіть не наважилася випробувати матрицю. Після такої витівки мені точно гаплик. Чому «раціональна Спенса» і «цілеспрямована Спенса» хоча б інколи не радилися перед тим як діяти?

Я очікувала, що на воротах на мене чекатиме охорона, однак поліціянти просто махнули мені проходити далі. Не зупиняли мене і дорогою до аудиторії. Поки я вмощувалася в крісло, зайшов Принда, але навіть не глянув на мене. Тоді пришкутильгав Кобб і, як звичайно, почав заняття.

У якийсь момент на перерві мені вдалося зустрітися з Приндою очима. Він зустрів мій погляд і не відвернувся, а продовжував дивитися з викликом. Тільки я не знала, з чим це було пов’язано. Може, то він вичікував особливої нагоди, щоби здати мене керівництву?

Трохи пізніше того дня, під час тренування зі світловими гарпунами на рухомих цілях, я почала думати, що він, може, й не збирається влаштовувати мені неприємності. Може... може, він вирішив обрати шлях воїна і замість того, щоб здавати мене адміралці, планує помститися особисто?

Коли це правда, то... Трясця, слід віддати йому належне.

Але не варто захоплюватися занадто сильно. Бо він нахабно і підступно привселюдно обізвав мене боягузкою. Артуро, Недд, ФМ і навіть Бім — усі відтоді сторонилися мене, кидали обережні погляди краєм ока. І якщо під час занять усе було ще більш-менш нормально, то на перервах усі тільки те й робили, що кружляли навколо цієї теми. Питали в мене ніби про щось інше, а тоді різко уривали розмову.

Єдиною, хто не поводився дивно, була Кіммалін. Щоправда, це зовсім не означало, що їй було байдуже те, що сталося.

— То як, — кинула вона, підійшовши до мене, поки я відпочивала, попиваючи воду із фляги, — це тому ти така галабурдна?

— Галабурдна? — не зрозуміла я про що вона.

— Ну, знаєш, ладна одною рукою зачерпнути й запхати до кишені всі зорі на небі, — пояснила Кіммалін, а тоді нахилилася ближче, мовби збиралася сказати якусь непристойність: — Типу, запальна.

— Запальна.

— Чи навіть... але інколи... навіжена.

— Чи це я через батька така агресивна, войовнича і нестримана? Чи через те, що його називають боягузом, я змушена ходити всюди, не випускаючи з рук меча, яким рубаю голови недоброзичливцям, а тоді стаю на купу їхніх черепів, щоби було зручніше відрубувати макітри всім, хто вищий за мене?

Кіммалін тепло всміхнулася.

— Хай благословлять мене зорі? — спитала я в неї.

— Кожнісінька з них, Спенсо. Кожнісінька зірочка на небі.

Я зітхнула і відпила з фляги:

— Не знаю. Я пригадую, як заслухувалася бабусиними розповідями ще до його загибелі, але це мені не допомогло. Коли кожен має тебе за доньку боягуза — і не якогось там боягуза, а того самого Боягуза! — починаєш дивитися на світ по-іншому.

— Благословенна будь за те, що маєш сили стояти рівно, — сказала вона й підняла кулаки: — Гординя — це чеснота тих, хто зважився на неї.

— Так казала Свята?

— Вона була дуже мудрою.

— Ти хоч розумієш, що ніхто й гадки не має, про яку Святу ти весь час торочиш?

Кіммалін погладила мене по голові:

— Нічого, люба, ти не винна, що говориш єресь. Свята тебе прощає.

Якби це хтось інший дозволив собі погладити мене по голові й розмовляти так зі мною, я сприйняла б це за смертельну образу. Але якимсь чином Кіммалін... заспокоїла мене.

Наприкінці дня мені значно покращало. Настільки, що, коли всі пішли на вечерю, мене вже майже не нудило. Ось як добре мені було.

Надворі я побачила Принду, що сідав у довгу чорну автівку, за кермом якої сидів водій у білих рукавичках. Біднесенький. Тепер додому доводиться добиратися не власним транспортом.

До печери я поверталася бадьорим кроком, дожовуючи шматок копченої щурятини. Зрештою, колись мені таки доведеться звести рахунками з Йорґеном, але я розуміла, що мені це до снаги. Не страшно. А поки що, схоже, мені зійшов з рук досить таки серйозний злочин, і я отримала справну енергетичну матрицю для свого винищувача.

Усміхаючись, я дійшла до печери і спустилася вниз по світловому тросу. Так безглуздо було ризикувати своїм майбутнім через якусь розвалюху. Цей корабель був настільки старим, що, здавалося, навіть лампочки полагодити в ньому не вийде. Однак це була й моя таємниця, моє відкриття.

Мій власний зореліт.

Поламаний, древній, з погнутим крилом... але мій.

Я прилаштувала матрицю на місце. Штекери корабля підійшли до неї, тож гратися з дротами не довелося. Поглянула на Слимачку, яка по крилу підповзла ближче до мене, усміхнулась до неї і пустила живлення.

На панелі діагностики — а судячи зі світіння попереду, ще й на панелі приладів у кабіні — спалахнули лампочки. Знову почулося низьке гудіння, яке почало швидко прискорюватися, вирівнюватися, аж доки... доки не перетворилося на слова.

— ...ЩЕНО ПРОЦЕС АВАРІЙНОГО ЗАВАНТАЖЕННЯ, — пролунав у кабіні чоловічий голос.

Розмовляв він із чудернацьким, старомодним акцентом. Такий я чула в записах промов із давніх часів, ще до заснування «Альти».

— ВИЯВЛЕНО СЕРЙОЗНІ ПОШКОДЖЕННЯ КОРПУСУ І БАЗИ ДАНИХ.

Це що, запис? Я підлізла ближче до кабіни.

— Вітаю! — звернувся до мене голос, уже менш... механічний. — З огляду на ваш зовнішній вигляд та поведінку я роблю висновок, що ви — місцева мешканка. Прошу представитися — назвати свою національність та імена пращурів — для пошуку вас у базі даних.

— Я... — Почухала я макітру. — Що, в ім’я зірок?..

— Ага, — промовив голос. — Чудово. Мінімальні лінгвістичні відмінності від стандартної земної англійської. Даруйте повільність моєї обробки даних, яка сильно не дотягує до нормальних показників, але дозвольте уточнити: ви — людина? Коли так, то не підкажете, де я?

Але ті слова пройшли повз мене. Я сиділа на крилі біля кабіни, намагаючись збагнути, що відбувається.

Бо зі мною розмовляв мій корабель.