Небовись

42

Кілька днів потому ми з ФМ вечеряли із загонами «Каламар» і «Буря», котрі почали навчання одночасно з нами. На двох у них залишилося шестеро курсантів — себто, усіх разом нас було однаково недостатньо для формування повноцінного загону з десяти зорельотів.

Розмова наша якраз точилася довкола питання, чи об’єднають нас усіх в одну групу. Якщо це таки станеться, то яку назву ми залишимо? ФМ наполягала на новій, проте я вважала, що оскільки в нашого загону залишився командир — тоді як два інші своїх встигли втратити, — нова група повинна взяти нашу назву.

Однак говорити я не наважувалась, натомість мовчки уплітаючи вечерю. Мене досі не покидало відчуття, що в будь-яку мить у приміщення може зайти адміралка і викинути мене геть. Годували в їдальні шикарно, а замість мого латаного-перелатаного комбінезона в академії мені видали цілих три новеньких, які ідеально сиділи на мені.

Кадети ділилися планами на життя після навчання.

— Я буду розвідником, — сказав Ремарк, галасливий парубійко, стрижений під горщик. — У мене вже є запрошення на службу.

— Нудно, — кинула ФМ.

— Та невже? — перепитала одна з дівчат. — А я з твоїх розмов про невиправдану агресивність нескорених вже була подумала, що ця робота найкраще тобі підходить.

— Це було б занадто передбачувано, — пхикнула ФМ. — Навіть якщо мені це добре дається.

Слухаючи їхню розмову, я не переставала думати, чи не заберуть батьки й ФМ, хоча вона була не настільки важлива, як Йорґен, якого готували до політичної кар’єри. Подумалося, що б сталося, якби я потрапила на один з прийомів у нього вдома. Оце скандал учинився б! Я ж бо донька сумнозвісного боягуза.

Авжеж, усі гості були б занадто чемні, щоби щось мені казати, тому нарікати на мене будуть потім. Я ж — примітивна варварка — тим часом сьорбала б суп, голосно відригувала і брала все руками, а бідний Йорґен сидів би, не знаючи, куди подітися з сорому.

Я замріяно усміхнулася, але тут же знову спохмурніла. І чого б то з-поміж усіх я подумала про Йорґена?

Компанія за столом зареготіла, коли хтось із них пригадав невимовний позивний Артуро.

— Мабуть, відколи він пішов, у вас в аудиторії тепер тихо, — промовила Драма, дівчина, що розмовляла з таким, як у Кіммалін, акцентом.

— Якось ми це переживемо, — відповіла ФМ. — Хоча я ніяк не звикну, що більше ніхто не пояснює мені речі, які я й так розумію.

— Дивна у вас команда, — сказала Драма. — Я знаю Йорґена і закладаюся, він розтуляє рота тільки, коли треба віддати наказ або відчитати вас. Я вгадала? Так й Дзиґа ваша дуже тихенька. У вас на заняттях, мабуть, завжди спокійно. Бо в нас, навіть учотирьох, лінія не замовкає ніколи.

Її одногрупники взялися жартома заперечувати, однак мене зачепили її слова. Тихенька? Вона справді вважає мене тихонею? Гаразд, останнім часом я поводилася вельми стримано. Але щоб тихенько? Ще зроду я не чула, щоб хтось мене так обзивав. Гм.

Вечеря закінчилася, і коли ми віднесли тарілки, ФМ кивнула в бік житлового корпусу:

— Відпочивати чи у спортзал?

— Ні те, ні інше, — відказала я. — Мені треба прогулятися.

Насправді мені треба було навідатися до М-Бота і Слимачки, яких я не бачила вже кілька днів.

— Як забажаєш, — відказала вона і, повагавшись, додала: — Бачу, ти досі переживаєш через Артуро. Але не бійся, він усе одно літатиме. Просто це будуть не бойові вильоти.

— Аякже, — кинула я. — Я знаю.

Зорі милі. Скільки часу минуло, а вона досі думає, що мене треба втішати?

Я вийшла за межі бази. Варто було б сходити потренуватися трохи в залі, але мені було соромно за те, що я залишила М-Бота самого так надовго. Кілька разів забігала допомогти Ріку з двигуном, але відколи оселилась на базі, знайти час на це було складно. Мені хотілося насолодитися всіма привілеями, яких мене так довго позбавляли.

Поки я йшла знайомою курною дорогою, потьмяніли небесні ліхтарі, показуючи, що настала ніч, і повітря сповнилося прохолодою. Було добре піти подалі від краєвидів та запахів «Альти» і знову побути сам на сам із небом.

Я дійшла до печери і спустилася в неї на тросі, морально готуючись вислухати низку скарг. М-Бот зовсім не зрадів моєму переїзду на базу, нарікаючи, що фюзеляж його тепер поіржавіє, а програма імітації особистості вийде з ладу через брак практики.

Скочивши на дно, я гукнула в лунку темряву:

— Привіт!

— Привіт, — повторила Слимачка, що сиділа на камені неподалік.

Підсвітивши перед собою, я підійшла і почухала їй голову.

— Маніяк-Бот? — погукала я у чорноту.

— Пропоную підібрати якийсь кращий варіант, — почувся його голос. — На цей позивний я згоди не давав.

— Якщо не можеш обрати собі гарний позивний самотужки, це роблять за тебе.

Я з усмішкою підійшла до зорельота, очікуючи, що він зараз видасть черговий потік якоїсь маячні. Проте він мовчав. Невже щось сталося?

— То що скажете? — запитав він.

— Що?

Що вже знову не так?

— Ви раді? — продовжив він. — Не тямитеся з радості? Хіба вам не подобається?

Що подобається?

Точно, двигун, сяйнуло мені.

Рік таки його встановив. Ці останні тижні я була настільки зайнята, що зовсім забула про роботу. Тільки тепер помітила, що ніде не валяються інструменти, на долівці навколо корабля чисто, а на фюзеляжі М-Бота висить прикріплена записка. Біля неї на крилі сиділа Слимачка.

— Дурна порожня бляшанка, що видає себе за живу істоту, — промовила Слимачка, імітуючи голос Ріка. — Трясця твоїй матері! Клятий шмат металолому!

— Пильнуй за словами, — сказала я Слимачці, — бо за такі розмови, дивись, ще загребуть у техніки.

У відповідь слимак почав бухкати й бахкати, перекривлюючи стукіт молотка по металу, якого за останні тижні наслухався вдосталь.

Я зняла записку і перечитала:

«Готово. Я хотів підняти його в повітря на тестовий заліт, але подумав, що це право належить тобі. Та й до того ж я майже переконаний, що мене зіб’є найперша зенітка.

Робота над кораблем була найкращим досвідом мого життя (тільки М-Боту не кажи). Схеми, які я перемалював, купа цікавих речей, які дізнався — усе це, Дзиго, змінить СОН. Тепер я можу докорінно поміняти всю нашу систему польотів та ведення бою. Мене не просто взяли в інженерний корпус, а й одразу призначили конструктором. Роботу починаю від завтра.

Тож дякую тобі за шанс здійснити свою мрію. Приємних тобі польотів на новому зорельоті. Думаю, твоя мрія також збулася».

Опустивши аркуш, я оглянула гострі, схожі на бритви, крила М-Бота. Спалахнули бічні лампи на фюзеляжі, освічуючи його на всю довжину. Переді мною стояв мій корабель.

Мій власний зореліт.

— То як? — спитався М-Бот. — Політаємо?

— Трясця, авжеж!