Небовись

31

Наскільки б нетривалий і прямолінійний не був, перший політ на М-Боті займав мої думки наступні два тижні тренувань. Петляючи серед уламків у супроводі Веремії, я доганяла креллівський корабель, але замріялася, і ворог утік.

— Агов! — гукнула Кіммалін під час перегрупування. — Ви це бачили? Я не розбилася!

Задумана, я одним вухом слухала їхню розмову.

— А от я розбилася, — буркнула ФМ. — Врізалася в уламок і вибухнула.

— Це не твоя провина! — підбадьорила її Кіммалін. — Свята казала: «Провал — це завжди наш власний вибір».

— До того ж, ФМ, — додав Артуро, — за весь час тренувань ти розбивалася найменше з-поміж нас.

— Якщо й надалі чудитиму так, цей рекорд довго не протримається, — кинула дівчина.

— Сьогодні ти розбилася навмисно, — озвалася Веремія, — бо від тебе цього ніхто не очікував. Просто ти — бунтарка.

ФМ тихенько гмикнула.

— Усі ви здатні на те, чого від вас не очікують, — оголосив по груповій лінії Йорґен. — Наприклад, хоч раз вишикуватися рівно. Амфі, це я тобі.

— Зараз, зараз, — бовкнув Артуро, рівняючи корабель. — Хоча, ФМ, суто технічно, Йорґен розбився менше разів за тебе. Щоправда, й літає він в половину менше. Складно розбитися, коли висиш на місці, покрикуючи на групу і роздаючи накази.

— Як казала Свята, — урочисто додала Кіммалін, — «Провал — це завжди наш власний вибір».

Йорґен не став захищатися, але я, почувши, як він тихенько зітхнув, насупилася. Це була правда, що коли ми тренувалися, він переважно висів на краю поля бою, роздаючи нам поради й накази. Проте інші, напевно, поводилися б інакше, аби знали, що він до ночі засиджується тут, тренуючись окремо.

Мені враз зробилося соромно. Позивний Йорґена і ставлення до нього одногрупників — усе це було частково моєю провиною. Він на таке не заслужив. І хоч направду бував нестерпним, але дуже старався.

Кобб дав нам нову вправу, і в голові мені забриніли слова Ріка: «А я що? По-твоєму, я — боягуз?»

Я була переконана, що це не так. Але в дитинстві завела собі тверде правило, яке вигадала, наслухавшись казок Ба. Хороші люди — хоробрі, погані — боягузи. Я знала, що мій батько був хорошою людиною, тому мені було очевидно, що він не міг утекти з поля бою. Крапка. Кінець історії.

Однак мені ставало чимраз тяжче дотримуватися настільки спрощених поглядів. Ми з Веремією заприсягнулися не бути боягузками. Та чи хоч один боягуз утікав колись навмисне? Ще жодного разу я не хотіла дременути з поля бою, але відчуття від справжньої битви досі мене гнітили. Пригнічення це було нічим не меншим від болю, який завдавала мені втрата Біма і Ранньої.

Невже подібне відчуття — виникнувши на одну коротку мить — змусило батька втекти? А коли так, то чи могла я вірити власній обіцянці не робити цього?

Я обминула великий уламок, але при цьому мало не зачепила крило Веремії.

— Дзиґо, зберися, — гукнула вона. — Зосередься на грі, очі на м’ячі.

— На м’ячі?

— Вибач, спортивний жаргон.

— Я нечасто бувала на матчах.

Робітникам квитки видавали за видатні заслуги. Однак мені хотілося потеревенити бодай про щось, аби хоч трохи відволіктися від своїх переживань.

— Я навіть не знаю, як у ту гру грають. На говербайках? Ви там літаєте на них?

— Не зовсім, — відповіла Веремія, виляючи туди й сюди, щоб відірватися від креллівського корабля, від якого в цій вправі ми повинні були втікати. — Підйомні кільця для діґбольних мотоциклів набагато менші, ніж на зорельотах. Максимальна швидкість наших мотоциклів була три Д, однак на кожну машину виділявся обмежений час перебування в повітрі, тому головне завдання гравця — чітко розрахувати слушний момент.

Проказала вона це ностальгійним тоном.

— Скучаєш за грою? — спитала я.

— Трошки. Більше — за своєю командою. Але тут цікавіше. — Переслідувач накрив нас вогнем із гармати. — Тут більше ризику, більше руху.

Ухиляючись від ворожого обстрілу, ми одночасно пірнули і розділилися. Веремія продовжила гнатися за нашою ціллю, поки я залетіла ззаду за переслідувачем, щоб відігнати його і прикрити її.

Відтак догнала Веремію і прилаштувалася позаду неї. Наша ціль просувалася на надмалій висоті, всього за сотню футів над землею. Ми опустилися нижче і, піднімаючи куряву, помчали за ворогом попри величезний давній уламок. Розібраний на важливі запчастини, він лежав там, ніби скелет на розкопаній могилі.

— А ти що? — запитала Веремія, поки ми неслися над долинами в погоні за ціллю. — Ти ніколи не розповідала, чим займалася до СОНу.

— Хіба ми не маємо тримати очі на м’ячі?

— Так, але не тоді, коли я хочу про це знати.

— Ну, я... Я ловила щурів.

— Для харчової фабрики?

— Ні. Для себе. Фабричні щуролови працюють у нижніх підземеллях, а я зробила собі власний арбалет і ходила по дальніх печерах, полюючи на здобич. Мама продавала м’ясо робітникам за талони.

— Ого. Злам системи.

— Ти справді так думаєш?

— Точно.

Від її слів мені потепліло на душі, і я усміхнулася.

Крелл крутнувся і шуснув у небо.

— Він мій, — крикнула я, додала прискорення і кинулася за ним, спостерігаючи, як датчик перевантаження сягає максимальної позначки.

Сьогодні, подумки звернулась я до крелла, твої обвуглені останки змішають з курявою, що вкриває цю планету, а вітер розноситиме луну твоїх передсмертних стогонів! Я майже нагнала корабель і була вже на достатній відстані для активації ІМІ, щоб зруйнувати його щит.

Прошмигнувши повз мене, вистрілила Веремія, і в моїй кабіні залунав сигнал, сповіщаючи про відімкнення щита. Креллівський корабель вибухнув і розсипався на вогненні уламки.

Веремія захоплено звискнула, а я зашарілася, пригадавши свої думки. Обвуглені останки, змішані з пилом? Вітер, що розносить відлуння передсмертних криків? Колись настільки милі мені, тепер ці речі здавалися... словами, достойними не стільки героїні, скільки людини, що видає себе за неї. Батько ніколи так не говорив.

Поки я перезапускала щит, на моїй панелі приладів засвітилася лампочка: на зв’язок вийшов Кобб.

— Гарна робота, — похвалив нас він. — З вас виходить непогана команда.

— Дякую, Кобб, — сказала я.

— Було б краще, якби Дзиґа могла бути з нами постійно, а не ночувала в печері, — додала Веремія.

— Скажеш, коли вирішиш нагадати про це адміралці, — відповів Кобб, — щоб я встиг сховатися десь подалі й не чути її вереску. Кінець зв’язку.

Лампочка згасла, і Веремія підлетіла до мене.

— Вона несправедлива до тебе, Дзиґо. Ти ж крута. А те, що ти завжди кажеш — це просто фантастика!

— Дякую, — відказала я, відчуваючи, як спаленіють мої щоки. — Але зараз мені через це трохи ніяково.

— Не дай їм заклювати себе, Дзиґо. Будь собою.

Але хто я?

Я подивилася вгору, гадаючи, чи здатна симуляція відтворити прогалини в уламках, крізь які видно справжню височінь.

Прогнали ще пару вправ, коли Йорґен нарешті покликав нас на шикування. Ми стали рядком, і я перевірила свій годинник. Лише шістнадцята? До кінця заняття було ще кілька годин. Може, Кобб вирішив закінчити трохи раніше, щоб відправити нас на додаткове заняття на центрифузі, як напередодні?

— Що ж, ви готові до наступного уроку, — оголосив Кобб по радіо.

— Будемо вчитися користуватись гарматами? — вигукнула Кіммалін.

Я подалася трохи вперед і зиркнула на неї крізь вікно кабіни. З гарматами ми вправлялися вже кілька тижнів.

— Вибачте, — додала вона. — Це я перезбудилася.

Перед нами з’явився креллівський бомбардувальник. Будову він мав міцнішу, ніж звичайні винищувачі, а хоч форми був такої ж, по центру корпусу, між крилами, в нього висіла величезна бомба, більша навіть за сам зореліт. Я здригнулася, пригадавши, як на власні очі бачила той, за яким ми з Бімом вирішили полетіти.

Трохи далі завирував бій: креллівські кораблі проти наших.

— Наші зенітні гармати покривають відстань до ста двадцяти кілометрів від «Альти», — сказав Кобб. — Гармати повинні бути достатнього розміру, щоб пробивати креллівські щити і знищувати великі уламки. Однак великі розміри накладають обмеження на їхню функціональність, тож вони влучно стріляють на великі відстані, але майже безсилі впритул. Якщо креллам вдасться опуститися достатньо низько — приблизно на шістсот футів від поверхні — вони безперешкодно пройдуть під зоною ураження великих гармат. Менші установки, як такі, за якими працювала Скритна, недостатньо потужні, щоб пробивати щити, тому вони недієві без допомоги винищувачів, які зніматимуть ворожий захист за допомогою ІМІ.

На симуляції підсвітився один з дальніх кораблів. Ще один бомбардувальник.

— Крелли часто намагаються протягнути бомбу, відволікаючи нас ближнім боєм і падучими уламками, — продовжив Кобб. — Тож вам слід завжди пильнувати і доповідати про найменші ознаки бомбардувальника. Мушу, однак, застерегти, що ворог нерідко вдається до хитрощів.

— Ми мусимо повідомити, що засікли бомбардувальник, — сказала Веремія, — а тоді відкривати вогонь, так? Чи спершу стріляти, а доповідати вже потім?

— Зробите так, і катастрофи не уникнути, — відказав Кобб. — Нерідко бомби налаштовані вибухати від найменшого ушкодження. Збийте одну неправильно, і вб’єте десятки пілотів.

— О, — кинула Веремія.

— Наказ відкривати вогонь по бомбардувальнику може віддати тільки адміралка або тимчасовий головнокомандувач, — повів далі Кобб. — Часто вдається відігнати його, створивши для нього загрозу: бомбардувальники для креллів напрочуд цінні і, наскільки нам відомо, складні у виробництві. Коли ж відлякувальний маневр не спрацює, адміралка підніме спеціальний ударний загін, який зіб’є бомбардувальник. Але будьте надзвичайно обережні. Вогненна розташована на достатньо великій глибині, тому зруйнувати її можна лише прямим попаданням точно по центру склепіння. Однак, збивши бомбардувальник занадто близько від «Альти» — навіть за сорок кілометрів, — ви ризикуєте знищити її ударною хвилею від вибуху. Тому як засічете бомбардувальник, одразу рапортуєте про це, щоб наступні ваші кроки вирішували ті, хто має необхідні досвід, знання та повноваження. Всім ясно?

Прозвучало кілька безладних «ясно», і Йорґен наказав усім відповідати по черзі. Може, ми й справді трохи перегинали щодо нього, але, трясця його матері, він таки вмів довести до сказу.

— Чудово, — оголосив Кобб. — Командире, відправляйте загін у битву. Будемо відпрацьовувати сценарії з визначенням бомбардувальників і повідомленням про них. Ну й нарешті повчимося правильно їх збивати. Закладемося, хто скільки разів вибухне?

Вибухали ми часто.

Тренування з бомбардувальниками були одні з найскладніших на курсі. У перші дні ми навчалися «сканувати» місцевість — робити швидкий аналіз усього, що необхідно тримати в голові під час польоту: показники двигунів та навігатора, висоту, канали зв’язку, дистанцію з напарниками та іншими членами ескадрильї, рельєф місцевості під нами та цілу купу інших речей.

Вступ у бій додавав ще купу різних факторів, за якими треба було стежити. Накази від командира і диспетчерів з «Альти», тактика, ворожі винищувачі. Орієнтувати пілота в ситуації було однією з найскладніших частин роботи.

Проробляти все це, одночасно зосереджуючи увагу на бомбардувальникові, було... словом, було важко. Несказанно важко.

Часом за всю годину симуляції бою Кобб не запускав жодного бомбардувальника, коли ж в інші рази — цілих сім: шість приманок і один справжній. Бомбардувальники просувалися напрочуд повільно, розганяючись щонайбільше до маґ-2, однак і несли на собі смертоносний вантаж.

Падіння бомби супроводжували три вибухи. Перший пробивав кам’яну породу, відкриваючи доступ до печер. Наступний за ним спалахував дивним зеленувато-чорним світінням і був спрямований знищити життя, оскільки спричиняв ланцюгову реакцію в органічній матерії. Третій вибух створював ударну хвилю, яка розганяла це страшне зелене світіння округою.

Ми проганяли симуляцію за симуляцією, і кожного разу хтось один з нас підривав бомбу занадто рано, забуваючи попередити інших, щоб вони встигли втекли, через що гинула вся наша команда. Раз за разом ми неправильно оцінювали відстань до «Альти», тож, коли бомбардувальник падав і заряд детонував, Кобб відправляв нам похмурий звіт:

— Ви тільки що знищили все населення «Альти». Тепер я мертвий. Вітаю.

Після одного особливо невдалого зальоту вся наша шістка збилася докупи і дивилася, як розходиться навкруги страшне зелене світло.

— Я... — почав був Кобб.

— Ви мертві, — урвала його ФМ. — Кобб, ми це вже знаємо. Але що нам робити? Якщо бомбардувальник наблизиться до міста занадто близько, хіба нам лишається якийсь вибір?

— Ні, — м’яко відказав Кобб, — вибору у вас нема.

— Але ж...

— Коли доходить до того, що без знищення «Альти» не врятувати Вогненної, у пріоритеті — Вогненна, — пояснив він. — Ми не просто так відправляємо третину своїх кораблів, пілотів і командування на ротацію в нижні підземелля. Бо так у разі знищення «Альти», вціліє бодай частина СОНу — принаймні ми так вважаємо. Однак без потужностей апарату нам кінець. Тому якщо адміралка накаже, ви зіб’єте і детонуєте бомбу, навіть якщо її вибух знищить «Альту».

Ми спостерігали, як зелене світіння розповзається все далі. Нарешті воно згасло.

Кобб продовжував ганяти нас, допоки я не перестала відчувати власне тіло і почала відверто гальмувати. Однак він не зупинявся, прагнучи загнати нам на підкірку необхідність завжди пильнувати бомбардувальник, якими б утомленими ми не були.

Виконуючи останній заліт, я відчувала таку ненависть до Кобба, якої в мене ще не бувало ні до кого. Я ненавиділа його навіть більше, ніж адміралку.

Бомбу не зупинили і цього разу. Я на автоматі полетіла займати місце в строю, готуючись до чергового зальоту, та голограма моя вимкнулась. Я аж закліпала від такого несподіваного повернення в реальність. Усі навколо знімали шоломи і вставали, потягуючись. Я навіть не знала, котра зараз година.

— Кобб, це мені здалося, чи я упізнав останній бій? — встаючи, запитав Артуро. — Це була битва при Трахерто?

— З деякими модифікаціями, — підтвердив Кобб.

Трахерто, подумала я. Цей бій стався п’ять років тому, й тоді ми мало не втратили «Альту». Загін креллів підібрався майже впритул і знищив менші зенітки. Пощастило, що кілька наших розвідників устигли збити бомбу, доки вона не підібралася достатньо близько до бази.

— То наші симуляції побудовані на реальних історичних боях? — ошелешено перепитала я.

— Ну аякже, — сказав Кобб. — Чи думаєте, у мене є час моделювати їх самостійно?

Щось у його словах мене приголомшило, але я настільки втомилася, що не могла до ладу зрозуміти що саме. Я виповзла з кабіни, кинула шолом на крісло і потягнулася. Страшенно хотілося їсти, але в мене нічого з собою не було — свіжа партія щурятини коптилася в печері.

На мене очікувала довга, голодна мандрівка додому. Я підняла рюкзак, закинула його на плече і почвалала на вихід.

У коридорі мене перехопила Веремія і кивнула головою на крило гуртожитку. З її виразу я одразу розуміла, в чім річ. Посилаючись на втому, дівчата планували забрати вечерю в кімнату...

Я похитала головою. Витівка не вартувала ризику спровокувати адміралку.

Піднявши кулак, Веремія шепнула:

— Поганці.

Знайшовши сили на усмішку, я також підняла кулак, і на тому ми розпрощалися.

Відтак я подибала далі до виходу. У решті аудиторій було вже темно — у всіх, крім одної, де іншій групі курсантів продовжувала читати нотації інструкторка.

— Найкращі пілоти здатні вивести корабель з неконтрольованого падіння, — відлунював у порожньому коридорі її голос. — Вашою першою реакцією може бути бажання катапультуватися, але справжній герой зробить усе від нього залежне задля збереження підйомного кільця. Істинний нескорений піклується про захист інших, а не себе.

Це було прямо протилежне тому, чого навчав нас Кобб.

Ідучи через сад до воріт бази, я помітила, що лампочка на моєму передавачу блимає. Це зі мною хотів поговорити М-Бот. Нещодавно після тривалих умовлянь мені таки вдалося переконати його не врізатися в мою лінію зв’язку під час занять. Попри всі його запевнення, мені однаково здавалося, що нас можуть почути.

— Привіт, — сказала я у передавач. — Скучив?

— Я не вмію скучати.

Помовчавши, він додав:

— Але хочу нагадати вам, що моя швидкість мислення в тисячу разів перевищує людську, через що ваші дванадцять годин тягнуться для мене довго. Страшенно довго.

Я усміхнулася.

— Нескінченно довго, — додав він.

— Що скажеш про сьогоднішнє тренування?

— Я занотував усе для детального аналізу, — відказав він.

Вечорами ми з М-Ботом розбирали всі мої помилки. Його програмне забезпечення надавало чудовий аналіз моїх польотів. І хоч коментарі робота часом бували далеко не улесливі, робота над помилками неабияк допомагала мені покращувати свої вміння, і я справді відчувала, що з кожним разом літаю краще.

Більше в повітря ми не підіймалися. Рік зняв з корабля гравітаційні конденсатори та щити, щоб проаналізувати і замалювати їхні схеми. Неспроможна допомогти йому з цією роботою, я зовсім не заперечувала — однаково була з головою зайнята тренуваннями.

— Вам конче необхідна допомога в роботі з бомбардувальниками, — сказав мені М-Бот. — Сьогодні ви сімнадцять разів або загинули самі, або ж знищили місто, тоді як успіхом увінчалося тільки два бої.

— Дякую, що нагадав.

— Я намагаюся бути корисним, бо розумію, що люди неідеальні та непослідовні.

Я зітхнула і вийшла з саду, починаючи найнуднішу частину шляху.

— Ті битви були дуже цікаві, — продовжив М-Бот. — Я... радий, що в деяких із них вам вдалося вціліти.

Крок, тоді інший. Хто міг би подумати, що сидіння в коробці, коли єдине, чим ти рухаєш — це руки, може так виснажувати? Почувалася я так, ніби мій мозок вирвали з голови, побили ломакою, а тоді запхали назад.

— Ви дуже приваблива й інтелектуальна, — промовив М-Бот. — Спенсо, чи правильно функціонує моя програма моральної підтримки? Е-е-е, ви досить двонога і напрочуд ефективно перетворюєте кисень на двоокис вуглецю, надзвичайно важливого газу для життєдіяльності рослин і...

— Я просто стомилася, М-Боте. Сьогодні був важкий день.

— Дев’ятнадцять боїв! Щоправда, чотири з них було одним і тим же боєм, просто інвертованим і поданим з дещо видозміненими схемами льоту ворога.

— Так, бо все це — відтворення історичних битв, — мовила я. — Як сказав Кобб...

Я зупинилася.

— Спенсо? — перепитав М-Бот. — Я не чую ваших кроків. Ви вирішили тимчасово зупинити свою двоногість?

— Відтворення історичних боїв, — повторила я, усвідомлюючи щось, до чого мала б допетрати вже давно. — То в них є записи історичних боїв?

— Вони відстежують рух усіх своїх кораблів, — сказав він, — і мають записи кожнісінького маневру. Припускаю, це їм необхідно для тривимірного моделювання і подальшого аналізу битв.

— То думаєш... у них може бути запис Битви за «Альту»? У якій...

У якій батько дезертирував.

— Я в цьому переконаний, — мовив М-Бот. — Це ж найвизначніша битва в історії вашого народу! Вона заклала основу... Ой! Ваш батько!

— Ти здатен мислити в тисячу разів швидше від людини, — сказала я, — але так довго складав докупи настільки прості факти?

— Для розмови я навмисне сповільнююся. Бо якщо запущу процес на повну потужність, мені наша розмова сприйматиметься так, ніби один склад вимовляєте по кілька хвилин відносного часу.

Це здалося мені логічним.

— Запис того бою. Ти можеш... викрасти його? Щоб показати мені?

— Я можу перехоплювати лише ті сигнали, які транслюються активно, — відказав він. — Здається, СОН намагається звести бездротову комунікацію до мінімуму, щоб не привертати уваги очей.

— Чого? — перепитала я.

— Очей. Я... Я не знаю, що це означає. Цей сегмент даних втрачено з мого банку пам’яті. Гм. — Корабель говорив дуже щирим тоном. — Пригадую тільки цитату: «Для передачі даних використовувати дроти, уникати трансляції в ефір, а швидші процесори оточувати захисним щитом. Інакше існує ризик привернути увагу очей». Цікаво, що б це означало? Дуже цікаво...

— То може, наша система комунікації не настільки примітивна, як ти кажеш? Що, як вони просто пильнують?

Я знову рушила. Рюкзак здавався важелезним, наче напханий гільзами з відстріляних снарядів.

— Хай там як, — промовив М-Бот, — а я припускаю, що десь на базі повинен бути архів. Якщо в них справді є запис Битви за «Альту», це — найперше місце, де його зберігали б.

Я кивнула. Не розуміла, зраділа я чи лише більше засмутилася від усвідомлення того, що — хай навіть суто гіпотетично — можу переглянути останній бій батька і на власні очі побачити, чи справді він дезертирував. Тоді в мене будуть... Що в мене буде? Докази?

Чалапаючи далі, я намагалася добрати, чи достатньо голодна, щоб повечеряти одразу по приходу, а чи просто звалитися спати. Уже підходячи до печери, помітила, що радіо знову блимає.

Піднесла передавач до голови.

— М-Боте, я майже вдома, можеш не...

— ...загальній тривозі, — озвався голос оператора. — Адміралка викликає всіх пілотів, включно з кадетами, на базу для негайного вильоту. Повторюю: група з сімдесяти п’яти креллівських кораблів прорвалася через поле уламків на 104.2-803-64000. Усіх активних пілотів підняли по загальній тривозі. Адміралка викликає всіх пілотів...

Я застигла на місці. Уже майже забула, для чого Кобб дав мені передавач. Але чому сьогодні? Чому не в інший день?

Сімдесят п’ять кораблів? Це ж дві третини максимальної кількості сил для одної навали. Трясця!

Я крутнулася, окинула оком довгий шлях, що пролягав назад до «Альти», але зрештою таки змусила себе ворушитися і побігла.