Небовись

11

Пульс мій прискорився, обличчя похололо. Однак я розуміла, що не боюся.

Мене завжди непокоїло, що я злякаюся в справжній битві, бо що б не говорила, якою б крутою себе не виставляла, у скількох боях була насправді, як не рахувати шкільних бійок та спарингів на секції з дзюдо? Глибоко в душі я боялася, що запанікую, потрапивши у справжній бій. Мені було страшно виставити себе боягузкою, як усі мене називали. Це було б ніби... Ніби про батька казали правду.

Однак спокійно, твердою рукою я натиснула на штурвал і пішла на розворот, намагаючись зайти позаду ворога. Мені були відомі техніки бою — наступального і оборонного. Ці схеми я завжди малювала на полях зошитів з усіх предметів.

Та пори те, я налажала. Гак зробила заширокий, і через це в мене мало не врізалася Веремія, бо на віраж ми зайшли не одночасно.

— Ого, — сказала вона, оговтавшись, — а це важче, ніж здавалося, еге ж?

Обравши собі за мішень Йорґена, крелл відкрив по ньому вогонь з променевих гармат. Я хотіла допомогти, але розвернулася занадто різко. Шалено крутячись, Йорґен, Недд та креллівський зореліт прошмигнули позаду мене.

Я зашарілася, почуваючись безтолковою. Я ж бо завжди вважала себе... Звісно, не все зразу, але ж я навіть корабель спрямувати у правильному напрямку не могла.

Крелл зайшов на позицію для атаки позаду Принди, який тихенько лайнувся і виконав майже бездоганний S-подібний ухильний маневр. Зненацька я усвідомила реальність усього, що відбувається. Це ж переді мною один з моїх побратимів, і ворог намагався його вбити.

— Молодець, Йорґене, — похвалив його Кобб. — Але на майбутнє: обережніше з такими маневрами. Якщо ти літаєш спритніше від своєї команди, одразу станеш мішенню для креллів. Визначивши командира ескадрильї, вони нападають на нього першим.

— Хіба не доцільніше було б атакувати найслабших? — запитала ФМ. — Їх же легше збити.

Але крелли вважали інакше. Вони завжди нападали на найкращих, прагнучи тим самим знищити порядок у наших рядах.

— Поясню пізніше, — напружено сказав Кобб. — Недде, якщо можеш — тримайся ближче до Йорґена. Нехай крелл думає, що зайшовши йому ззаду, ти можеш зробити з ним те саме.

Нам пощастило, що крелли першими нападали на сильних пілотів, інакше ми з Веремією стали б легкою здобиччю, адже насилу трималися в повітрі рівно. А от Принда... Він виконав ідеальну Альстромівську петлю, майже відірвавшись від крелла.

Проте наступний Приндовий віраж вийшов не настільки вдало. Виконав він його непогано, але вийшов із нього лицем до решти нашого загону. Я почула в приймачі, як він лається, намагаючись розвернути свого винищувача, але через це промені з ворожої гармати полетіли в наші кораблі.

Загін кинувся врозтіч. Бім підрізав Ранню — мовчазну дівчину з татуйованим обличчям. Їхні винищувачі зрештою розлетілися, не зачепивши решти. Кілька пострілів влучило в Ріка. Його щит витримав, але корабель струсонуло, і він закричав.

Я зціпила зуби, відчуваючи, як гупає моє серце, коли ми з Веремією — нарешті — змогли спрямувати свої кораблі в правильному напрямку. Проте це означало, що нам доведеться промайнути крізь саму гущу наших кораблів, через що я мало не врізалася в Біма.

Трясця. Я ще могла сяк-так зрозуміти мотиви адміралки, але ж у бій вступати нам було ще рано. З такими темпами, поховальні вогнища сьогодні розведуть для нас. Сердешна Кіммалін налягла на важелі управління і шугнула на п’ятсот футів униз.

Залишивши Недда далеко позаду, Принда насилу відривався від крелла. Я натиснула на штурвал, і мій корабель на кілька миттєвостей уникнув сили перевантаження, яка, однак, нагнала зовсім скоро, втиснувши мене у крісло і змушуючи відчути, як зросла моя вага.

— Де підкріплення?! — крикнув Принда, коли ворог вистрілив у нього, влучивши у силове поле.

— Ще зовсім трохи, — відповів Кобб.

— У мене немає стільки часу! — промовив Йорґен. — Спробую вивести його на достатню висоту, щоб його зняло ППО. Передайте їм.

— Готово, — сказав Кобб. — Тільки в нього активований щит, тому доведеться довгенько потримати його там, перш ніж наші сили завдадуть йому достатньо ушкоджень.

— Зрозумів... Я спробую... Що означає, коли на панелі приладів мигає червона лампочка?

— Твій щит вирубився, — тихо промовив Кобб.

Я здатна його врятувати, розпачливо подумала я. Треба будь-що це зробити!

Обидва винищувачі набрали велику висоту. Моєю єдиною надією було швидко туди дістатися, впасти на хвіст креллу і збити його. Спрямувавши свій зореліт угору, я натиснула на штурвал і ввімкнула прискорення.

Перевантаження щосили втиснуло мене у крісло, тіло поважчало. Відчуття було дивне, зовсім не схоже на те, як я його собі уявляла. Я в буквальному сенсі відчула, як шкіру тягне донизу так сильно, що здається ще трохи, і вона злізе з обличчя. Руки зробилися настільки важкі, що було складно керувати зорельотом.

Та що куди гірше, мене накрила хвиля страшної нудоти. За кілька секунд я відчула, що починаю відключатися.

Ні...

З останніх сил я примусила себе вхопитися потягнути на себе штурвал, щоб сповільнити хід винищувача, заледве тримаючись у свідомості. Знизу почали стріляти велетенські гармати, які обороняли «Альту», проте у порівнянні зі спритними винищувачами поверталися вони страшенно повільно, незграбно. У повітрі за Йорґеновим «Поко» і чудернацьким креллівським зорельотом гримнув вибух. У спалаху світла гармата підбила крелла, зламавши його щит, але він продовжував летіти, тримаючись у Йорґена на хвості.

Я не мала сумніву, що наступним пострілом він у нього поцілить.

Ні!

Тієї самої миті десь ізнизу, прохромивши ворожий винищувач рівно посередині, вистрілив промінь чистого світла. Яскраво спалахнувши, крелл розвалився на уламки.

Йорґен полегшено зітхнув.

— Кобб, подякуйте від мене підкріпленню, — сказав він.

— Синку, це були не вони, — відповів Кобб.

— Ого! — вигукнула Кіммалін. — Це я його поцілила? Я поцілила! Приндо, ти як, у нормі?

Я насупилася і зиркнула донизу. Не могла повірити, що то стріляла Кіммалін. Виявилось, вона пірнула і відлетіла вбік, не втікаючи, а щоби краще прицілитись у ворога, не зачепивши нікого з нас.

Правду кажучи, я була приголомшена. Озвався Йорґен, говорячи таким тоном, неначе відчував те саме:

— Трясця! Скритна, то це ти тільки що прошила ворожий винищувач з такої відстані?

У передавачі почувся смішок Кобба:

— Здається, Скритна, правду у твоїй особовій справі написали.

— Я не... — почала було вона, а тоді зітхнула. — Не зважайте. Скритна — також непогано. Так, сер, це правда.

— Про що ви? — спитався Йорґен.

— Вона донька зенітників з Підземелля Достатку, — промовив Кобб. — Історично склалося так, що з метких стрільців із малих гармат виходять непогані пілоти. Обертові крісла на малих зенітках привчають людину стріляти на ходу, і завдяки цьому наша Скритна демонструє дивовижну влучність.

— Якщо чесно, я навіть не збиралася складати іспит, — промовила вона по-змовницькому. — Але до мене прийшли вербувальники СОНу і попросили показати їм свої вміння, тож я не мала іншого вибору, крім як продемонструвати все, що знаю. Як казала Свята, найбільша скромність проявляється у хвастощах. Ну й вони мені сказали, що в мене все вийде... І так, визнаю, мене їхня пропозиція зацікавила.

Нарешті всім стало ясно, що вона робить в академії.

— Годі базікати, — промовив Йорґен, усе ще приголомшений. — До переклику, починаючи з поранених.

— Я... — озвався Рік. — Мене підбили.

— Ти поранений?

— Просто струсонуло сильно, — сказав він. — Але здається, я... Наблював у кабіні.

Веремія зареготала.

— Просторіко, повертайся на базу, — наказав йому Йорґен. — Рання, супроводь його. Всі решта, шикуйсь.

Ми виконали наказ, цього разу — набагато дисциплінованіше. Від вигляду битви вдалині нам стало не до жартів. Невдовзі прибула наша підміна, і ми могли повертатися. Кобб віддав наказ, і ми полетіли в супроводі іншої кадетської групи, яку також підняли в небо для створення видимості підкріплення.

Приземлилися ми біля винищувачів Ріка і Ранньої. Самих їх уже не було — мабуть, пішли всадовити десь Ріка і заспокоїти. Він легко втрачав самовладання, тому я подумала, що треба буде відшукати його і побалакати з ним.

Коли ми вилізли з кораблів, Веремія, радісно скрикнувши, кинулася до Кіммалін.

— У тебе перший збитий винищувач! Щоб мені пусто було, коли ти не здобудеш аса ще до випуску!

Тримаючи шоломи в руках, ми обступили Кіммалін, а вона явно не знала, як реагувати на похвалу. Навіть Принда схвально кивнув їй і підняв кулак.

Я попрямувала до нього. Ми так кльово політали.

— Агов, Приндо... — звернулася до нього я.

Він різко крутнувся і просичав:

— Ти. Кадетко, нам треба поговорити. Тобі терміново необхідна корекція поведінки.

Що? Я ж хотіла його похвалити!

— Так вже склалося, — почала я, — що тобі також терміново необхідна корекція — пики.

— То ти продовжуватимеш цю клоунаду? Створюватимеш проблеми? Звідки в тебе цей комбінезон? Я думав, знімати одяг з убитих — незаконно.

Трясця. Яким вправним пілотом він не був би, але ця пика... Так і хотілося по ній зацідити.

— Пильнуй, — продовжила я, жалкуючи, що мені нема на що стати, щоб заглянути йому прямо в очі, — бо коли ти впадеш і оплакуватимеш свою гірку участь, моя тінь поглине твою, і я насміюся з твоєї жалюгідності.

— Дзиґо, ти мале дивакувате дівчисько.

Дівчисько?

Дівчисько?!

— Я...

— Увага! — гукнув Кобб, шкутильгаючи до нашого гурту.

Дівчисько?!

Я скипіла, але, пригадавши, який наганяй отримала минулого разу, миттю вгамувалася і зайняла місце в шерензі, підкреслено не дивлячись на Принду.

— Це був, — промовив Кобб, — найнедолугіший, але водночас найблискучіший виступ кадетів, який я колись бачив! Вам мало б бути соромно. Але й пишатися є чим. Ідіть візьміть свої речі й чекайте на мене в корпусі «Епсилон». Будемо селити вас у гуртожиток. А ще вас усіх слід добряче викупати.

Усі кадети пішли, але я затрималася. Хотіла запитати за Ріка, але Кобб наказав мені йти. Мабуть, не любив, щоб на нього чекали, поки він шкутильгає за всіма.

Я пленталася у хвості групи, почуваючись... Власне, так, як і сказав нам Кобб. Мені було соромно, але я однаково пишалася.

Бо я літала, була у битві. Я...

Я була частиною Сил Оборони Нескорених.

З іншого боку — я не впоралася із завданням. Як би не нахвалялася і скільки б не готувалася, та була я лише тягарем, а не цінним кадром. Попереду на мене чекало багато роботи.

І я буду старатися. Я навчатимуся. Бо я — войовниця, як навчала мене Ба. А шлях воїна — не втікати від проблем, а приймати і долати їх.

Поки ми йшли коридором, затріскотіли динаміки.

— Сьогодні битва ознаменувалася великою перемогою, — пролунав голос адміралки. — Це доказ сили і завзятості нескорених. Не забувайте, за що ви боретеся. Пам’ятайте: якщо ворогу вдасться скинути смертоносну бомбу, вона зруйнує не лише нашу базу, а й усіх, хто живе внизу, і все, що ми любимо. Ви — заслін, що оберігає цивілізацію від безуму. Зокрема, я хочу відзначити нових кадетів поки що неназваних загонів Б і В. Першим же вильотом вони, за невеликими винятками, показали всім, що варті захоплення.

«За невеликими винятками»? Трясця. Як може адміралка всіх СОН бути такою дріб’язковою?

Ми повернулися в аудиторію, де залишили свої рюкзаки. Закидаючи свій на плече, я ненароком стукнула ним Веремію. Атлетична дівчина засміялася і пожартувала про те, як ми мало не зіткнулися з нею в небі. Я також усміхнулася. Здавалося, наш політ її тільки зарядив, а не засмутив.

Дорогою до житлового корпусу біля мене йшла Веремія, тому я була не сама. Попереду нас кадети засміялися з жарту Недда, і я вирішила, що не дозволю Залізнобокій заклювати себе. На моєму боці була моя група, що складалася з чудових людей — окрім Принди. Може бути, що вперше в житті я знайду товариство, яке мене прийме.

Ми дійшли до житлового корпусу. Складався він із двох блоків: один для хлопців, другий — для дівчат. Усі ми знали, що кадетам заборонені романтичні стосунки під час навчання, фіґлі-міґлі дозволялися аж опісля випуску. Та й хто мав на них час? Щоправда, про себе я відмітила, що Біму страшенно пасує форма, та й його синє волосся мені теж подобалося.

Разом із хлопцями ми пішли навідатись до Ріка. Їхня кімната була майже така ж маленька, як і та, в якій я жила з мамою й бабусею у Вогненній. Під кожною стіною кімнати стояло по двоярусному ліжку. На койках Артуро, Недда і Принди лежали таблички з іменами, в четвертій лежав Рік. Біму, бідоласі, поставили там розкладачку.

Рік спав, чи то пак удавав, ніби спить, що означало, що він хоче побути на самоті. Відтак ми з дівчатами пішли в наш блок. Відшукали свою кімнату, таку ж крихітну і тісну. Як і в хлопчачій кімнаті, там також стояло чотири койки з іменними табличками. Кіммалін, Веремія, ФМ і Рання — усі вони були підписані справжніми іменами, але мені було зручніше називати їх позивними. Окрім, хіба що, Кіммалін. Невже їй справді подобалося, щоб її називали Скритною? Треба буде побалакати з нею якось.

Однак у той момент мою увагу прикувало дещо інше. У кімнаті не було ліжка для мене. Навіть розкладачки не поставили.

— От не пощастило, — сказала Кіммалін. — Мабуть, Дзиґо, тобі буде розкладачка. Коли її принесуть. Якщо хочеш, можемо мінятися через день.

Для служби у війську ця дівчина була аж занадто люб’язна.

Ну і де ж моя розкладачка? Виглянувши в коридор, я побачила, як ним дибає Кобб. Позаду нього зупинилися двоє чоловіків у формі військової поліції і стали чекати, але до нас не підходили.

Покинувши дівчат, я попрямувала назустріч Коббу.

— Сер?

— Я намагався переконати їх, але мене не слухають, — сумовито мовив він. — Для тебе не знайшлося ліжка. Харчування в їдальні також не буде.

— Що?

Мені, мабуть, це почулося.

— Тобі дозволено відвідувати мої заняття — щодо цього останнє слово за мною, — проте решта СОНу не згодні з моїм рішенням. Я не маю повноважень розпоряджатися тутешніми порядками, а вони вирішили не витрачати ресурсів на тебе. Ти можеш навчатися і, на щастя, літати на «Поко». Але не більше. Мені шкода.

Я відчула, як холоне моє лице, а всередині скипає лють.

— Але як я літатиму, якщо не можу навіть поїсти?

— Харчуватися доведеться у Вогненній, — промовив він, — разом із родиною. На ніч повертатимешся туди ліфтом, а зранку приїжджатимеш сюди.

— Але ж ліфт може підніматися кілька годин! — обурилась я. — Це ж увесь мій вільний час ітиме на дорогу! Як мені служити в СОНі, коли я навіть не можу жити зі своєю командою? Це... Це...

— Неприпустимо, — погодився Кобб, дивлячись мені у вічі. — Я згоден. То ти здасися?

Я глибоко вдихнула і похитала головою.

— Молодчинка. Іншим я скажу, що ліжка тобі не видали через бюрократичну тяганину. — Кивнувши на полісменів: — Ці люб’язні панове виведуть тебе із комплексу і наглянуть, щоб ти не ночувала на вулиці. — Кобб нахилився ближче до мене: — Дзиґо, це просто ще один бій. Я тебе попереджав. Вони не влаштують нам прогулянки, але я спробую все владнати. А тим часом наберися сил.

На тому він пошкандибав геть.

Ноги мені підкосилися, і я плюхнулась на стінку. Мені не стати льотчицею, подумала я. Адміралка про це подбає.

Відхід Кобба поліціянти сприйняли за сигнал наблизитися до мене.

— Я сама, — кинула їм я, надіваючи рюкзак і плентаючись до виходу.

Вони пішли слідом. Я подумала, що добре було б попрощатися з рештою, але... не хотілося нічого їм пояснювати. Тому я просто пішла. А на запитання відповідатиму вранці.

Зненацька відчула страшенну знемогу.

Не показуй їм, що ти втомилася, подумала я, щосили тримаючи спину рівно.

Поліціянти вивели мене з корпусу, і поки ми прямували коридором, мені здалося, ніби я побачила Залізнобоку, яка вийшла особисто перевірити, чи напевне я покинула базу.

Одразу на виході з академії охорона залишила мене саму. Оце так вони слідкують, щоб я не ночувала надворі? Мабуть, цього і домагається Залізнобока: арештувати мене за бродяжництво, щоб мати всі підстави виключити мене з СОНу.

Не бажаючи йти, я почала безцільно тинятися попід корпусом. Мені не хотілося покидати своїх нових друзів і те відчуття товариства, якого так прагнула. Сама. Я знову була сама.

— Кобб, я так не можу! — почувся голос неподалік.

Невже то... Принда?

Я підійшла до будівлі й зазирнула за ріг. Діялося все біля чорного ходу. Там стояв Принда, розмовляючи з Коббом, який був усередині.

Принда скинув руки вгору:

— Як я можу командувати загоном, коли бійці мене не поважають? Як віддавати їм накази, якщо вони кличуть мене так? Треба вибити з них цю дурість. Забороніть це. Накажіть їм слухатися.

— Синку, — сказав Кобб, — ти, я бачу, нічого не тямиш у військовій справі.

— Я готувався до цього все своє життя.

— Тоді мав би розуміти, що нашивка або значок не гарантують тобі поваги. Вона приходить із часом та досвідом. А щодо прізвиська, то воно почало приживатися. Тому в тебе є два варіанти: ігнорувати його — закрити вуха і сподіватися, що це минеться — або прийняти, і цим зменшити напругу.

— Ні в якому разі. Це суперечить уставу.

Я похитала головою. Чортзна-що, а не командир.

— Синку... — почав був Кобб.

Принда склав руки:

— Мені час додому. О дев’ятнадцятій мушу бути на вечері з послом Магістрального Підземелля.

Принда пішов до напрочуд гарної машини, що чекала на вулиці. Це був приватний говеркар з підйомним кільцем. Такі я бачила внизу.

Принда сів у авто і завів його. Заревів двигун — кострубатіше, не так розмірено, як мотор зорельота.

Трясця, подумала я. Скільки ж у нього грошви?

Либонь, у його родини ціла купа преференцій, раз вони можуть дозволити собі таку річ. Через це він занадто багатий, щоб ночувати в казармі з іншими. Авто м’яко полетіло геть. Мені здавалося несправедливим, що те, у чому мені відмовляли, він відкидав, наче шмат гнилої щурятини.

Поправивши рюкзак, я подалася геть. Вийшла через браму біля гуртожитку, й інша пара полісменів зробили позначку в блокноті. Далі широкою вулицею рушила до ліфтів. Жила я в дальньому кінці Вогненної, тому на дорогу сюди я точно гаятиму кілька годин. Може, зможу винайняти кімнату десь ближче до ліфтів?

Мене досі вернуло з огиди. Я підійшла до ліфтової станції, але там була довжелезна черга — мабуть, через проблеми, які виникли вдень. Уже наготувалася стати у хвості, аж тут повернула голову ліворуч — понад будівлями й полями. «Альта» хоч і мала власні захисний щит і мур, але імпровізоване місто довкруг неї, населене фермерами, що по-своєму проявляли нескореність, не було обнесене парканом. Та й нащо він там здався? Там же немає нічого, крім пилюки, камінців і... печер.

Мені сяйнула думка: «Це ж зовсім недалеко».

Я вийшла з черги до ліфтів і попростувала попри будівлі та поля. Фермери, які працювали на них, дивились, як я іду за місто, але не казали нічого. Печери, камені й відкрите небо — ось це справжній дім для мене. Відколи загинув батько, тут я проводила більше часу, ніж у Вогненній.

До печери з зорельотом було пів години ходу, але дорогу я відшукала без зайвих проблем. Вхід туди був вужчий, ніж мені запам’ятався, та я спустилася туди на світловому тросі.

Старий зореліт здавався ще більш понівеченим, ніж до того. Напевно, це було тому, що я вже встигла політати на новому винищувачі. Однак у кабіні було досить зручно, і в мене вийшло розкласти крісло.

Це була божевільна ідея. Якщо почнеться уламкопад, мене завалить. Але я була занадто ображена, сердита і зморена, щоби думати про такі речі.

Так, лежачи в імпровізованому ліжку всередині покинутого зорельота, я поступово заснула.