Небовись

8

Посеред аудиторії півколом стояли десять тренажерів — моделі кабін зорельотів. Кожен являв собою крісло і панель управління, оточену частиною фюзеляжу. Попри відсутність скла в куполах кабін, на вигляд вони були, ніби зняті зі справжніх винищувачів.

Щоправда, замість конічного носа до кожного тренажера на кінці кріпилася велика коробка десь метр заввишки і пів метра завширшки. Ми з Кіммалін прийшли першими, і я одразу звернула увагу на кабіну під стіною. Була вона від моделі 0615. Уперше в житті я прийшла не просто завчасно, а найпершою.

Ну гаразд, другою, бо Кіммалін випхалася поперед мене й сама заходилася розглядати кабіни.

— О, то ми перші! Як казала Свята: «Коли не можеш прийти першим, постарайся хоча б не спізнитися.»

Увійшовши, я скинула наплічник і пішла розглядати тренажери. За будовою панелей упізнала винищувачі класу «Поко» — базова, але й найшвидша, модель на озброєнні СОН. Відчинилися двері, зайшло ще двоє курсантів. Хлопчина попереду був нижчий, мав темно-синє волосся і зовні скидався на йонґіанця. Команда зорельота старого флоту «Йонґ-Ґван» складалася переважно з китайців і корейців — ще одних народів старої Землі.

Усміхнено розглядаючи аудиторію, синьоволосий хлопчина поставив свій рюкзак біля мого.

— Ого. То це — наша аудиторія!

Дівчина позаду нього зайшла сюди, наче до себе додому. Була вона худорлява, атлетична і мала біляве волосся, зібране у хвостик. На комбінезон у неї недбало, мов на прогулянку, була накинута куртка від форми СОН.

Майже одразу за ними зайшла дівчина з татуюванням уздовж нижньої щелепи. Мабуть, вічійка — з печери Вічі. Про той клан я знала небагато, тільки, що вони були нащадками піхотинців старого космічного флоту. Вічійці мали власну культуру й трималися окремо від інших — зате мали репутацію відмінних воїнів.

Я усміхнулася до неї, та вона швидко відвела погляд і не відповіла, навіть коли Кіммалін зичливо привіталася. Як собі хочеш, подумала я.

Зате Кіммалін дізналася як звуть і звідки прибули решта двоє. Синьоволосого хлопця звали Бім, і він справді був йонґіанцем. Його клан належав до команди гідропоніків на старому кораблі й оселився в печері, у якій збереглася велика кількість підземних ферм, світло та енергію яким надавали прадавні машини. Я ніколи не куштувала їжі звідтіля, бо призначалася вона лише для тих, хто мав визначні заслуги в обороні та праці.

Атлетичну дівчину звали Гудія, вона була з Вогненної. Її я не знала, проте й печера наша була велика і мала чимале населення. Ближче до початку заняття в аудиторію зайшла висока дівчина, яка представилася Фрейєю. Гарне древнє ім’я з норманської міфології, і я це оцінила. Та й вигляд вона мала нічогенький: худа, зате височенна — десь метр вісімдесят п’ять, — з білявим, коротко підстриженим волоссям. Черевики на ній були новесенькі, натерті до блиску, затягнуті золотими застібками.

Отож, нас було шестеро. Значить, мало приєднатися ще кілька людей. Приблизно за десять хвилин до початку заняття прийшла трійця хлопців. Вони явно були друзями, бо йшли, тихенько перемовляючись і жартуючи. Двох із них я не знала, проте той, що був посередині — темношкірий, з коротким кучерявим волоссям — чітко виділявся миловидним личком.

Я бачила його на іспиті, усвідомила я. Це був син одного з Перших Громадян, котрого прийняли в академію автоматом.

Клас. До нас призначили безтолкового аристократа, мешканця найглибших — і найбезпечніших — підземель Ліги Нескорених.

Навчатися сюди він пішов не тому, що мав талант, а щоб хизуватися кадетським значком і почуватися важливим. З тону, яким його супутники промовляли до нього, я припустила, що це його поплічники. Я була ладна закластися на все, що маю, що всіх їх узяли без іспиту — тобто в нашій групі було аж троє людей, які не заслужили бути тут.

Високий красунчик вийшов на середину кола тренажерів. І як може хлопець мати таке лице, щоб його так хотілося розквасити? Прокашлявшись, він різко сплеснув у долоні:

— Кадети, струнко! Невже ми ось так привітаємо інструктора — дурнуватими балачками? Рівняйсь!

Кіммалін, хай благословлять її зорі, підскочила і виструнчилась. Двоє посіпак хлопчини також вирівнялися, справляючи значно краще враження справжніх солдатів. Усі решта запитально зиркнули на хлопця.

— Хто тобі дозволив нами командувати? — спитала Гудія, атлетична дівчина з мого підземелля.

Вона стояла, спершись на стіну і схрестивши руки на грудях.

— Хочу справити добре враження на інструктора, кадетко, — відказав Принда. — Тільки уяви собі, як радісно йому буде побачити нас напоготові, коли він сюди зайде.

Гудія пхикнула:

— Радісно? По-моєму, це відстій.

Принда проігнорував її слова, замість того перейшов до огляду шеренги зі своїх трьох бійців. Похитав головою, глянувши на Кіммалін, чия версія стійки «струнко» була в тому, щоб стояти навшпиньки і козиряти обома руками одночасно. Посміховисько.

— Ти — посміховисько, — сказав їй Принда.

Дівчина похнюпилася, опустилася. Мене миттю захлеснуло праведною люттю. Він ніби й слушно сказав, але ж не можна ось так просто ображати людину.

— Де ти бачила, щоб струнко ставали так? — запитав Принда. — Ти виставиш нас на посміховисько. Не можна цього допустити.

— Ага, — озвалася я, — у такому разі вона відбере роботу в тебе, бо справжнє посміховисько тут — ти, Приндо.

Він оглянув мене згори донизу, явно зауважуючи мій пошарпаний комбінезон. Колись він належав батькові, тому довелося добряче його перешити, щоб він підійшов мені.

— Кадетко, ми знайомі? — запитав він. — Мені здається, я тебе десь бачив.

— Я сиділа за першою партою на іспиті, — відказала я, — на якому ти склав свій тест, не відповівши на жодне запитання. Можливо, ти бачив мене, коли глянув на решту аудиторії, бажаючи подивитися, що значить працювати.

Він міцно стиснув губи. Схоже, я зачепила його за живе. Прекрасно. Перша кров.

— Я вирішив не марнувати ресурсів, — промовив він, — щоб ніхто не витрачав часу на перевірку мого тесту, коли мені й так гарантоване місце.

— Якого ти не заслужив.

Оглянувшись на решту кадетів, які зацікавлено стежили за перепалкою, він заговорив тихіше:

— Послухай, тобі не потрібні неприємності. Просто виконуй накази і...

— Виконувати накази? — перепитала я. — Чиї? Твої?

— Очевидно, що я буду вашим командиром. Тому краще роби, як я кажу.

От же бундючний суперновий син.

— Лише тому, що ти шахраював і...

— Я не шахраював!

— Лише те, що ти купив собі місце в академії, ще не робить тебе командиром. Тож пильнуй і не наживай собі ворога.

— А то що?

Трясця, він мене вже добряче бісить. Я заскочила на стілець, щоб мати перевагу в зрості. Це його здивувало.

— Що... — струснувши головою, почав був казати він.

— Удару завжди слід завдавати з вигідного положення! — крикнула я. — Коли все закінчиться, Приндо, я заберу твій оплавлений, обвуглений значок як свій трофей і дивитимуся, як у потрощеному зорельоті догорятиме твій понівечений труп!

Аудиторія принишкла.

— Ну гаразд... — сказав Принда. — Це було... дуже красномовно.

— Хай благословлять тебе зорі, — промовила Кіммалін, а Гудія усміхнулася й показала мені великий палець, тоді як решта присутніх явно не знали, як на таке реагувати.

І... мушу визнати, що, можливо, я дещо перегнула з реакцією. Ніхто з них мене не знав. Вони не зростали в моєму районі, не ходили зі мною до школи. Може хіба, чули про мого батька, але від будь-якого іншого кадета навряд би відрізнили.

Тут я була не мисливицею на щурів і не донькою боягуза.

Тут я була вільна.

І треба ж, щоб так сталося, що в ту мить відчинилися двері й увійшов наш інструктор, Гончак, в одній руці тримаючи чашку кави, у другій — планшет. При світлі я одразу впізнала його лице, яке бачила на зображеннях Перших Громадян, хоча в житті волосся в нього було сивіше, а вуса неабияк його старили.

Справляли ми, мабуть, не найкраще враження. Я стояла на кріслі тренажера, нависаючи над Приндою. Кілька інших курсантів стежили за нашою перепалкою, тоді як Кіммалін спробувала правильно козирнути.

Гончак зиркнув на годинник, на якому вибило рівно 07:00:

— Сподіваюся, я вас не перебив.

— Е... — квакнула я, зіскочила з крісла і злегка гигикнула.

— Це не смішно! — гаркнув Гончак. — Я тут не для смішків! Курсанти, шикуйсь під дальньою стіною!

Ми побігли виконувати його наказ. Як вишикувались нарешті, Принда козирнув і так і залишився стояти, не віднімаючи руки від скроні.

Подивившись на нього, Гончак сказав:

— Синку, не виставляй себе на посміховисько. Це не базова підготовка, та й ви не лантухи з сухопутних військ.

Знітившись, Принда опустив руку, але продовжив стояти струнко.

— Даруйте, сер!

Гончак закотив очі:

— Я — капітан Кобб, Гончак — мій позивний, але ви звіть мене просто Кобб, а як уже хочете — то й сер. — Прошкутильгав уздовж шеренги, на ходу відсьорбуючи каву. — Правила в мене тут прості. Я вас навчаю, а ви навчаєтесь. Коли відволікатиметеся, це може мати фатальні для вас наслідки. — Зупинився навпроти нас із Приндою. — Це стосується і флірту.

Моє обличчя похололо:

— Сер! Я не...

— А ще — сперечань! Ви в льотній академії, борони вас зірки. Тривалість курсу — чотири місяці. Якщо вас не випруть за цей час, ви пройшли. Іспитів тут немає. Тільки ви, кабіна і ваші старання довести мені, що ви гідні бути тут. Віднині я — єдиний представник влади, який впливає на ваше життя.

Він зупинився, чекаючи, чи не відповімо ми нічого. Усім вистачило клепки промовчати.

— Більшість із вас не пройде, — провадив він. — Чотири місяці — це, може, й недовго, але вам це здасться вічністю. Одні не витримають напруги і покинуть навчання самі, інших уб’ють крелли. Зазвичай із групи десять кадетів пілотом стає один, щонайбільше — два.

Він зупинився скраю шеренги, біля Кіммалін, яка стояла, нервово покусуючи губи.

— Але дивлячись на ваше збіговисько, — додав Кобб, — я сумніваюся, що хоч одне з вас випуститься. — Він подибав від нас до столу перед аудиторією, поставив на нього чашку і пошурхотів аркушами на планшеті. — Котрий з вас Йорґен Вейт?

— Я, сер! — ще більше виструнчившись, озвався Принда.

— Добре. Ти будеш командиром групи.

Мене аж заціпило. Кобб огледів мене, але нічого не сказав.

— Йорґене, тобі знадобиться двоє помічників. Щоб імена були в мене до вечора.

— Можу назвати їх просто зараз, сер, — відповів він, киваючи на двох своїх друзяк, вищого і нижчого. — Артуро і Недд.

Кобб зробив відмітку в журналі.

— Добре. А зараз усі займіть свої місця. Зараз ми...

— Стривайте, — гукнула я. — І це все? Отак ви обираєте командира? Навіть не оцінивши решту з нас?

— Кадети, по місцях, — повторив Кобб, ігноруючи мене.

— Але ж... — вихопилося в мене.

— Окрім кадетки Спенси, — додав він, — яка замість того вийде зі мною в коридор.

Прикусивши язика, я попленталась за ним. Слід було б стриматися, але... Серйозно? Отак ні сіло ні впало призначати командиром того Принду? Чим він заслужив?

Кобб вийшов за мною і причинив двері. Я вже зібралася вибухнути тирадою, але він одразу прицитькнув мене:

— Спенсо, ти хочеш зруйнувати все?

Вражена його раптовим гнівом, я затнулася.

— Ти знаєш, що мені довелося зробити, аби тебе прийняли? — продовжив він. — Я розповідав їм, як ти кілька годин просиділа в порожній аудиторії й майже бездоганно розв’язала тест. Щоб протягнути тебе, мені знадобилася кожнісінька йота репутації, яку я заслужив за всі ці роки. І тут, за першої ж нагоди, ти шлеш усе шкереберть?

— Я... Але ж ви не бачили, що він утнув перед заняттям! Ходив такий весь пихатий, нахваляючись, що буде нашим командиром.

— Значить, мав на те підстави!

— Але ж...

— Що «але»? — гаркнув Кобб.

Я проковтнула слова, які збиралася сказати, і змовчала. Він глибоко вдихнув:

— Гаразд. Бачу, ти таки вмієш хоч трохи тримати себе в руках. — Потер очі великим і вказівним пальцями. — Ти така ж, як твій батько. Часом мені хотілося придушити його. Шкода, що ти не він і тобі доводиться жити з тим, що він утнув. Спенсо, треба вміти тримати себе в руках. Якщо комусь здасться, що я поблажливий до тебе, підуть неприємні чутки, і тебе попруть з академії, не встигнеш і оком змигнути.

— То ви не можете ставитися поблажливо до мене? — спитала я. — Зате до сина аристократа, котрий навіть тесту не склав, треба бути поблажливим?

Кобб зітхнув.

— Вибачте, — сказала я.

— Ні, я сам почав цю тему, — мовив він. — Знаєш, чий він син?

— Когось із Перших Громадян?

— Він син Єшуї Вейт, героїні Битви за «Альту». Вона служила в СОНі сім років і має на своєму ліку понад сотню збитих ворожих зорельотів. А чоловік її, Елджернон Вейт, — один з Лідерів Національної Асамблеї і вищий керівник міжпідземної транспортної компанії. Ця родина — одна з найбільш шанованих у нижніх підземеллях.

— Тому їхній син та його посіпаки командують нами за здобутки своїх батьків?

— В родини Йорґена три приватні винищувачі, на яких він тренувався відколи йому виповнилося чотирнадцять. Він налітав уже майже тисячу годин. А ти скільки?

Я зашарілася.

— А його, як ти кажеш, «посіпаки», — вів далі Кобб, — це Недд Стронґ, чиї двоє братів служать у СОНі, та Артуро Мендес, син пілота вантажника, що відслужив у СОНі шістнадцять років. Артуро служив помічником свого батька і офіційно має двісті годин льотного досвіду. Знову ж таки, який досвід маєш ти?

— Я... — перевела подих. — Я перепрошую за зайві запитання, сер. Припускаю, за це я заслужила на додаткові підтягування або мушу драїти туалет зубною щіткою?

— Я вже казав, це не муштра для піхоти. Покарання в нас — не якісь дурощі. — Кобб відчинив двері в аудиторію. — Але продовжиш мене доводити, покарання буде просте: ніяких польотів.