Небовись

46

— Переклик у порядку спадання, — оголосив Ніс, командир загону «Кошмар». — Почнімо з новачків.

— «Небовись» один, — промовив Йорґен, затнувся, а тоді, зітхнувши, додав: — Позивний «Принда».

Ніс гигикнув:

— Розумію тебе, кадете.

Після нього відрапортувала ФМ, за нею — я. Того дня загін «Небовись» — чи то пак, те, що від нього залишилось — призначили в патруль до «Кошмару».

Я так і не вирішила, що робити з інформацією від Ба. Мене досі мучили сумніви й тривога. Однак я подумала вчинити, як сказав мені Йорґен — продовжити літати. Врешті-бо, зовсім не обов’язково повторювати батькову долю. Я буду обережна.

Я проробила серію маневрів, заданих командиром, і виконання знайомих дій трохи мене відволікло. Після кількох тижнів польотів на кораблях інших класів було добре повернутися за штурвал «Поко». Я почувалася, ніби сіла в старе родинне крісло, зі знайомим відбитком власної спини.

Ми летіли широким строєм на висоті десять тисяч метрів, Йорґен ішов у парі з пілотом «Кошмару». Вишукували на землі уламки, сліди кораблів у пилу та й узагалі будь-що, що могло здатися підозрілим. Ця практика нагадувала розвідувальний виліт під час бою, але була — якщо таке взагалі можливо — ще нуднішим завданням.

— Невпізнаний слід на 53-1-8008! — промовив один з пілотів «Кошмару». — Треба...

— Кобб застерігав нас про жарт 8008, — спокійно кинув Йорґен. — І про «налякай новачка загрозою катапультації» й «підготовку до огляду» також.

— Трясця, — озвався інший пілот. — Старий Кобб зовсім не розуміє веселощів.

— Бо не хоче, щоб його кадетам морочили голови дурницями? — спитав Йорґен. — Нам наказали пильнувати за креллами, а не марнувати час на дурні обряди посвяти. Від вас, шановні, я очікував більшого.

Через вікно я кинула погляд на ФМ. Вона лише похитала головою, мовби кажучи: «Ой, Йорґене».

— То твій позивний правда «Принда»? — спитав у нього один зі старших пілотів. — Хто ж то міг дати тобі таке прізвисько?

— Годі базікати, — гримнув Ніс і заблокував особисті канали. — Усім взяти курс на 53.8-702-45000. Радари зафіксували пожвавлення серед уламків над тими координатами.

У відповідь на це почулися нарікання. Це мене здивувало. Я ж бо уявляла регулярних пілотів... дисциплінованішими. Мабуть, забагато часу провела з Йорґеном.

Ми вирушили в заданому напрямку, де з поясу падали чималі уламки. З неба градом сипалися шматки металу: одні неслися яскравими метеорами вогню і диму, інші опускалися повільніше завдяки вцілілим підйомним кільцям. Ми обережно підлетіли до краю поля, яке посипало брухтом.

— Ну що ж, — озвався Ніс. — Час показати курсантам наші маневри. Поганяймо серед уламків. Якщо помітите придатне кільце, позначте його маячком. Мочаре, Руно, ви підете вперед. Локальна координата 83. Візьміть із собою двох кадеток. Суші, Норде, ваш напрямок — 17, з вами полетить Принда. Може, хоч він покаже вам, що таке дисципліна. Бачать зорі, вам, бовдурам, її бракує.

Ми з ФМ полетіли за пілотами, котрі почали обережно — і зовсім нецікаво — маневрувати між уламками. Нам навіть гарпунами користуватися не довелось. Мочар — той чолов’яга, що досі кепкував із Йорґена — розставив маячки на кілька брил.

— А ваш командир завжди такий: злий, наче в дупу йому встромили дрючка? — спитався він.

— Йорґен — чудовий командир, — відрізала я. — Неправильно бурчати на людину лише тому, що вона очікує від тебе більшого.

— Так, — підтакнула ФМ. — Коли вже став на службу державі, скільки б недоліків вона не мала, мусиш відповідати своєму покликанню.

— Трясця, — озвався Мочар. — Руно, ти це чула?

— Я чула тільки щенячий дзявкіт, — відказала Руна дзвінким поблажливим голосом. — На жаль, наших кадетів не припиняють добряче обтесувати в академії.

— Вам краще пильнувати, — сердито огризнулася я. — Ще тиждень, і ми будемо регулярними пілотами і потягаємося з вами за звання аса. Спробуйте тільки перевершити мене.

Це насмішило Мочара:

— Без кількох днів регулярні пілоти, кажеш? Дорослі — страшне!

На тому він додав прискорення і разом з Руною шугнув назад у поле уламків. Ми з ФМ полетіли за ними, спостерігаючи, як Мочар наблизився до великої брили і обкрутнувся навколо неї на гарпуні.

Маневр був майстерний, хоч і не вирізнявся особливістю. Після того Мочар облетів інший уламок, який на ходу позначив маячком. Руна летіла за ним назирці, але не влучила в другий шмат металу, зайшовши на його обліт із занадто гострого кута.

Ми трималися від них на поважній відстані, доки ФМ не викликала мене по приватному каналу:

— Дзиґо, мені здається, вони випендрюються перед нами.

— Та ні, — заперечила я. — Це стандартні маневри. Не думаю, що вони очікують вразити нас цими викрутасами...

Я затнулася, коли на моїй панелі замигала лампочка каналу з Мочарем:

— Мала, це зветься майстерність. Ви хоч і випускаєтеся, але вчитися вам ще і вчитися.

Не вірячи власним вухам, я зиркнула на ФМ. Знала, що більшість кадетів навчають переважно стріляти та давати ближній бій. Кобб казав нам, що це — найбільша проблема СОНу, який прагне від своїх пілотів якомога більшої кількості збитих ворогів, а не вищої майстерності. Та навіть так мене вразили слова Мочара. Невже ці пілоти справді думали, що нас здивують трюки, яких Кобб нас навчив ще в перші тижні курсу?

— Два-чотирнадцять з низьким виходом і V-подібним розльотом? — кинула я ФМ.

— Запросто, — відказала вона і ввімкнула прискорювач.

Залетівши в поле уламків, ми обкрутилися в протилежних напрямках навколо великого шматка. Відтак я обігнула знизу другий уламок, вогненний, і шуснула в небо, спрямувавши підйомне кільце назад. Там прошмигнула між двох великих брил, відмітивши обидві, крутнулася довкола третьої, що летіла над ними, і спрямувала свій корабель донизу.

ФМ летіла просто на мене. Я загарпунила її зореліт, розвернулася і додала прискорення. Ми перекрутили одна одну на силі інерції. Рівно в момент мого виходу з маневру загорілися лампочки моїх конденсаторів.

ФМ ракетою понеслася на схід, я — на захід. Позначивши ще по уламку, ми врешті знову об’єдналися і разом повернулися до Мочара та Руни.

Вони не сказали нічого. Летячи в тиші, я тихенько усміхалася до себе, аж тут на панелі приладів блимнула лампочка виклику.

— Дівчата, ви ще не визначилися, в якому загоні служитимете після випуску? — запитав Ніс. — У нас є кілька вакантних місць.

— Побачимо, — сказала ФМ. — Я подумую піти в розвідники, бо з вами якось аж геть нудно.

— Ви знову хизувалися? — озвався в приватному каналі голос Йорґена, який підлетів до нас зі своїм напарником.

— Для чого нам робити б таке? — спитала я.

— Дзиґо, — почав він, — навіть якщо ти лежатимеш прив’язана до столу з вісьмома зламаними ребрами і в гарячці, то однаково придумаєш, як виставити всіх навколо нездарами.

— Та ну тебе, — усміхнулася я на його комплімент. — Більшість людей сама виставляє себе нездарами, а я їм просто не заважаю.

Йорґен засміявся.

— Дорогою назад я помітив, як у небі щось зблиснуло, — сказав він. — То можуть бути крелли. Зараз запитаю в Носа, чи дозволить він нам перевірити.

— Ну от, знову, — вклинилася до нас ФМ, — як справжній Принда, він ніколи не забуває інструкцій.

— Страшне, — кинула я.

Отримавши добро від Носа, Йорґен почав набирати висоту.

— Дзиґо, ФМ, ви летите зі мною. Нам дозволили піднятися на сімсот тисяч. Тільки обережно: ми не практикували маневри в умовах мінімальної атмосфери.

Природно зорельоти здатні літати поза атмосферою, однак у такому разі й поводяться вони інакше. Набираючи висоту, я відчувала дедалі більшу тривогу. Так високо я не залітала навіть на М-Боті, й мене не покидала думка про те, що сталося, коли батько підійшов майже впритул до поясу уламків. Я не знала, що з побаченого там змусило його атакувати власну команду.

Трясця. Треба було лишатися внизу. Та було вже запізно, і я чітко побачила уламки, які з землі здавалися невиразними формами. У нижньому шарі поясу літали велетенські ліхтарі, розміри яких було напрочуд складно осягнути розумом. Навіть з відстані в цілу сотню кілометрів вони здавалися неосяжними. Якого ж вони насправді розміру?

Я принишкла, перевіряючи, чи не почую на такій висоті зірок. Зосередилася і... здалося, таки почула слабенькі звуки, що линули згори. Але були вони дуже нечіткі, мовби їх щось глушило.

Пояс уламків, подумала я. Він стоїть їм на заваді.

Батько зрадив лише, коли шари поясу стали у правильній послідовності, утворивши прогалину в небі, через яку йому відкрився космос. Може, він вилетів аж туди, за межі поясу?

— Бачу, — гукнула ФМ, вирвавши мене із задуми. — На сьому годину від мене. Щось велике.

Змінилося світло, і серед уламків я помітила обриси гігантського об’єкта. Велике, квадратне, це було щось дуже знайоме...

— Схоже на стару корабельню, у яку ми літали з Неддом, — сказала я.

— А це означає... — почала ФМ.

— Сотні підйомних кілець, — закінчив Йорґен. — Якщо ця штука впаде, ми зможемо познімати їх із неї й кардинально змінити СОН. Зараз доповім про знахідку.

На одному з боків станції зблиснув вогник.

— Гарматний постріл, — мовила я. — По ній ведеться вогонь. Не наближайтеся до неї.

Заглушивши канал, я взяла свій особистий передавач:

— М-Боте, ти це бачиш? Є якісь здогадки, хто може стріляти по тій верфі?

Тиша.

Точно. М-Бот же помер.

— Благаю, — прошепотіла я в рацію. — Ти мені потрібен.

Тиша. Я почервоніла, почуваючись дурепою, і почепила рацію назад на тримач біля крісла.

— Дуже цікаво, Йорґене, — почула я слова Кобба, ввімкнувши назад зв’язок. — Напевно, то стріляють автоматичні гармати на станції. Ми знайшли такі на тій, що впала раніше, але вони були розряджені. Передай цю інформацію Носу, а я поки зв’яжуся з центром. Якщо ця штука впаде, треба буде швидко обчистити її, доки не налетіли крелли.

— Кобб, — мовила я. — Вона продовжує стріляти.

— Так, — відказав він. — Йорґен мені вже розповів.

— От тільки по чому? — додала я.

Чорні цятки над нами виросли у креллівські кораблі, котрі, ймовірно, охороняли периметр верфі.

Але зараз помітили нас.