Небовись

6

Спливло кілька годин.

Гнів, що клекотів у мені киплячою магмою, встиг охолонути. Я не відчувала зовсім нічого.

З іншого кінця будівлі долинали звуки вечірки.

Я почувалася сплюндрованою, дурною та найбільше... спустошеною. Чому я не ламала олівців й не перевертала парт? Чого не лементувала про помсту своїм ворогам, їхнім дітям, а тоді — онукам? Чому не поводилася, як Спенса?

Замість того я сиділа і тупо дивилася перед собою. Почав затихати гамір вечірки. В аудиторію зазирнула асистентка:

— Тобі варто було б піти.

Я не ворухнулася.

— Ти точно не хочеш піти?

Звідси мене витягнуть хіба силою. Я вже жваво уявила собі, як героїчно — як справжня нескорена — чинитиму опір, але асистентка не збиралася мене витягувати. Просто вимкнула світло і залишила мене саму в темряві, яку освічувало лише тьмяне жовтогаряче світіння протипожежної сигналізації.

Зрештою я встала і підійшла до столу, на якому Залізнобока — ймовірно, випадково — залишила тести, які здали їй діти Перших Громадян. Проглянула весь стос: усюди — саме ім’я вгорі й жодної відповіді на запитання.

Узяла тест, який здали першим. Зверху було виведене ім’я: Йорґен Вейт. Далі йшло запитання:

1. Назвіть головні чотири битви, які забезпечили незалежність Підземель Нескорених як першого державного утворення на Детриті.

Запитання підступне, бо тут легко випустити Бій при Унікарні, про який нині згадують нечасто. Але саме тоді СОН застосували винищувачі другого покоління, таємно розроблені у Вогненній. Я повернулася за свою парту і відповіла на запитання.

Відтак перейшла до наступного, далі — до іншого. Усі запитання були чудові й потребували від учнів дечого більшого, аніж банального переліку дат і фактів. Були серед них і математичні задачки на обрахунок швидкості ведення бою. Проте більшість запитань стосувалася стратегії або ж вимагала висловити власну думку і особистий вибір. На двох я забуксувала, вирішуючи, чи писати те, що очікували побачити екзаменатори, чи все-таки правильну відповідь.

В обох випадках обрала друге. Та й далебі, яка різниця?

Закінчуючи, почула голоси в коридорі. Судячи з розмови, це були прибиральники.

Раптом я відчула себе дурепою. Може, закричати, і хай котрийсь із них витягне мене з аудиторії за волосся? Я знаю, як це — коли тебе б’ють. Кожну бійку не виграєш, тому немає нічого ганебного в тому, коли ти в меншості. Перегорнула сторінку й зашкрябала далі олівцем, сидячи в темряві й пишучи при світлі вогника сигналізації.

Почала малювати W-пoдiбний винищувач, на зворотному боці аркуша, аж тут мені сяйнула божевільна думка. На початку свого існування СОН не були офіційною армією, а складалися з групи мрійників, одержимих власними божевільними ідеями: запустити апарат, збудувати винищувачі за кресленнями, які вціліли після аварійної посадки на цій планеті.

Вони збудували власні кораблі.

Відчинилися двері, і з коридору в аудиторію полилося світло. Я почула, як біля дверей ставлять відро і двоє людей нарікають на розлиті напої в залі.

— Вже йду, — гукнула я, домальовуючи корабля і не припиняючи думати, гадати, мріяти.

— Мала, а ти чого досі тут? — запитав прибиральник. — Не хочеться танцювати?

— Щось настрою нема веселитися.

Він усміхнувся:

— Завалила іспит?

— Зрозуміла, що це безглуздо, — відповіла я, повертаючи до нього голову. Від чоловіка було видно лише темний силует у дверях. — А вам колись... — почала я. — Вам ніколи не здавалося, ніби вас примусили займатися тим, що ви робите?

— Ні. А от я себе сам інколи змушую до праці.

Я зітхнула. Мама, напевно, вже з глузду з’їхала, переживаючи за мене. Тож я підвелася і попрямувала до стіни, де асистентка поставила мій рюкзак.

— І нащо воно тобі здалося? — спитався прибиральник.

То мені почулося чи його голос був мені знайомий?

— Робота пілота небезпечна. Багато з них гине, — продовжив він.

— Менше як п’ятдесят відсотків збивають у перші п’ять років служби, — відказала я. — Та й то гинуть з них далеко не всі. Одні катапультуються. Інші хоч і падають, але виживають.

— Так, я знаю.

Я заклякла, тоді примружилась і ще раз поглянула на темну фігуру. Обличчя не бачила, але на грудях у чоловіка щось зблиснуло. Медаль? Значок пілота? Придивившись пильніше, розгледіла обриси піджака і штанів парадної форми СОНу.

Це був не прибиральник. Ті двоє так і залишилися в коридорі — травили анекдоти. Я миттю виструнчилась. Чоловік повагом підійшов до моєї парти, і при світлі сигналізації я побачила, що він уже в літах — років десь п’ятдесяти, — з цупкими білими вусами. Ступав він, помітно накульгуючи. Узяв зі столу тест, що я заповнила, і погортав.

— То чому? — спитав він урешті. — Чому тобі так цього хочеться? Це найважливіше запитання, але його в тест не включають. Чому ти хочеш літати?

«Щоб самоствердитися і відбілити батькове ім’я», — хотілося випалити мені, але це була не єдина причина. Було тут ще щось: батько інколи повторював це, воно було заховане так глибоко в мені, що його нерідко заступали думки про помсту і відплату.

— Бо так можна побачити небо, — прошепотіла я.

Чоловік усміхнувся.

— Ми звемося нескореними, — промовив він. — І це — найбільший ідеал нашого народу: небажання змиритися. Одначе Залізнобока не дуже любить, коли їй не коряться.

Похитавши головою, він поклав мій тест на місце, а на нього — ще щось. Відтак повернувся і пошкандибав геть.

— Заждіть, — покликала я. — Хто ви?

Він зупинився у дверях, і світло з коридору чіткіше підкреслило його обличчя. Ті вуса і очі робили його таким... старим.

— Я знав твого батька.

Стоп. Мені знайомий цей голос.

— Гончак? — перепитала я. — Це ви. Ви з ним були напарниками!

— Це було в іншому житті, — відповів він. — Післязавтра, сьома ранку, корпус Д, аудиторія В-14. Покажи значок, і тебе впустять.

Значок? Я повернулася до парти і знайшла — на своєму тесті — кадетський значок. Міцно затиснула його в руці.

— Але Залізнобока казала, що нізащо не пустить мене в кабіну.

— Залиш її мені. Це мій курс, і останнє слово там за мною. Навіть вона не має там влади наді мною — занадто велике цабе для таких дрібниць.

— Занадто велике цабе, щоб командувати?

— Військовий протокол. Коли маєш достатньо ваги для керування армадою, стаєш занадто важливим, щоб вказувати простому викладачеві, як проводити заняття. От побачиш. Судячи з тесту, знань тобі не позичати, але дещо все-таки варто підтягнути. Відповідь на сімнадцяте запитання неправильна.

— Сімнадцяте... — Я кинулася гарячково гортати аркуші. — Запитання про чисельну перевагу ворога?

— Правильна відповідь: відступити і чекати на підкріплення.

— Це неправильно.

Він напружився, і я миттю прикусила язика. Та й чи мала я право сперечатися з людиною, яка допіру дала мені кадетського значка?

— В небо я тебе пущу, — промовив він, — але потурань тобі не буде. Я не дозволю, бо так буде несправедливо.

— Є щось узагалі справедливе?

Він усміхнувся.

— Смерть справедлива. Вона вирівнює всіх. Отже, сьома ранку. Без запізнень.