Небовись

13

Ясно, що коли я прийшла в академію о шостій тридцять, охорона не забороняла мені зайти у вбиральню. Чекаючи, поки звідти вийдуть інші, я вимила руки. Тоді хутко роздягнулася, кинула одяг і спіднє в пральний апарат, а сама заскочила в душову кабінку, яка формою нагадувала труну з отвором вгорі.

Цикл тривав менш як дві хвилини, але кабінку я покинула лише дочекавшись, поки із вбиральні повиходять люди. Одягнувшись у чисте, о шостій п’ятдесят я вже сиділа в аудиторії. Решта кадетів захоплено обговорювали сніданок в їдальні, на якому подавали справжній бекон.

Нехай лють палає всередині мене, подумала я, заспокоюючи себе, допоки одного дня вона не спалахне моєю помстою! А доти нехай томиться, шкварчить. Нехай вона шкварчить, як соковитий шмат бекону на пательні...

Трясця.

Але це була не єдина моя біда. О сьомій я помітила, що кабіна одного з тренажерів досі пустує. Рік знову запізнювався. Зорі милі, як він примудрявся роками приходити завчасно в школу, а в академію спізнювався вже вдруге?

Пришкутильгавши в аудиторію, Кобб зупинився біля Рікового тренажера. За мить у дверях з’явився сам хлопець. Схвильована, я глипнула на годинник, тоді перевірила, чи не помилилася. Рік стояв з рюкзаком за плечима.

Не промовивши й слова, Кобб подивився Рікові в очі й кивнув. Хлопець подибав геть.

— Що? — зірвалась я на ноги. — Що?

— Після першої битви так стається завжди, — сказав Кобб. — Хтось один неодмінно йде. Щоправда, і в бій ідуть не так рано, як ви вчора. Але після нього хтось обов’язково нас покидає.

Не вірячи своїм очам, я вибігла за Ріком у коридор.

— Ріку?

Він не стишив ходу.

— Ріку? Це як називається? — не вгавала я, біжучи за ним. — Невже ти здасися після першого ж бою? Я розумію, тебе трохи струсонуло, але ж це — наша мрія!

— Ні, Спенсо, — врешті відповів він, зупиняючись у порожньому коридорі. — Це твоя мрія. А я просто тебе підтримував.

— Вона наша. Ми стільки вчилися, стільки тренувалися. І ось нарешті ми в академії. Ріку, ми в академії!

— Ти повторюєш ці слова так, наче я тебе не чую, — усміхнувся він. — Але невміння слухати — не моя біда.

Я вибалушилась на нього. Він поплескав мене по плечу:

— Визнаю, я трохи лукавлю. Я справді завжди хотів потрапити сюди. Важко не заразитися цим бажанням, коли твоя найкраща подруга цим марить. Я хотів довести собі, що можу скласти іспит, і зробив це. Але потрапивши сюди, Спенсо, я відчув... Коротко кажучи, коли мене підбили, я все зрозумів. Я не готовий робити це щодня. Мені шкода, Спенсо, але я не пілот.

Я не могла второпати його слів. Навіть звуки, які виходили з його уст, звучали незрозуміло, ніби він промовляв до мене чужою мовою.

— Я думав про це всю ніч, — промовив він сумовито. — Це остаточне рішення, Спенсо. Глибоко в душі я завжди розумів, що не створений для війни. Шкода тільки, що тепер не знаю, чим мені зайнятися. Просто бачиш, скласти іспит завжди було для мене кінцевою метою.

— Ти втікаєш, — сказала я. — Ти здався і тікаєш.

Він болісно скривився, і мені зробилося ніяково.

— Не всім судилося літати, Спенсо, — відказав він. — Інші професії не менш важливі.

— Це лише слова. Вони нічого не значать.

— А може, й значать. Не знаю. Напевно... Напевно, мені треба трохи подумати. В якій ще професії треба скласти іспит? Бо виявляється, це все, на що я здатен.

Хутенько обійнявши мене, остовпілу, він пішов. Я стояла і довго дивилася йому вслід, поки за мною не вийшов Кобб.

— Кадетко, коли стовбичитимеш тут і далі, відмічу запізнення, — застеріг він.

— Не можу повірити, що ви його так просто відпустили.

— Частково моя робота полягає в тому, щоб вирішувати, хто з вас принесе більше користі тут, унизу, а не стане легкою мішенню там, у небі. — Легенько підштовхнув мене до дверей. — До випуску в нас тут спорожніє ще не один тренажер. Ходімо.

Я повернулася в аудиторію, всілася в кабіну і аж тоді повністю осягнула значення його слів. Кобб немовби радів, відраховуючи когось із нас. Цікаво, скількох його підопічних збили в нього на очах?

— Гаразд, — заговорив Кобб. — Перевіримо, що ви запам’ятали зі вчорашнього заняття. Пристебніться, надіньте шоломи і запускайте голограму. Командире, підніміть свою ескадрилью в повітря і доведіть, що вони не забули нічого за ніч. А вже після того, може, політаємо по-справжньому.

— А стріляти? — захоплено кинув Бім.

— Трясця, ні, — відповів Кобб. — Щоб ви ненароком позбивали одне одного? Спершу — база.

— А якщо під час заняття знову почнеться бій? — спитався Артуро.

Я ніяк не могла згадати його позивного. Здається, Амфібія. Чи ні?

— У такому разі, — мовив Кобб, — вам доведеться надіятися, що ворогів зіб’є за вас Скритна. Так, годі патякати! Я віддав вам наказ!

Я застібнула пасок і ввімкнула голограму, перед тим востаннє глипнувши на порожнє сидіння Рікового тренажера.

Цілий ранок ми провели, навчаючись синхронно повертати.

Літати на зорельоті — геть не те, що на літаках, які й досі використовували окремі чужинські клани. Окрім підйомного кільця, яке тримало корабель у повітрі, незалежно від швидкості польоту або й узагалі стоячи на місці, наші винищувачі були обладнані ще й атмосферними ковшами — спеціальними пристроями, завдяки яким опір повітря на нас майже не впливав.

Утім, нашим винищувачам однаково були потрібні крила і атмосфера. Завдяки повітрю кораблі могли проводити стандартний крен, перевертатись набік і робити віражі, як птахи. Проте могли вони і маневрувати, як справжні зорельоти: крутитися на місці в який завгодно бік і одразу прискорюватися в тому напрямі.

Виконуючи обидва маневри раз за разом, аж доки мені це не набридло, я дуже добре зрозуміла різницю між цими режимами польоту.

Бім не припиняв питати про зброю. Синьоволосий хлопчина аж сяяв непідробним завзяттям, що мені страшенно подобалося. Щоправда, його ентузіазму щодо зброї я не поділяла, бо розуміла: якщо хочу колись перевершити Принду в майстерності, спершу мушу засвоїти основи. Незграбні повороти були якраз тим, що гальмувало мене у вчорашній битві, тому щоразу, як Кобб наказував робити поворот, я його виконувала. Була ладна повторювати вправу до крові з пальців — доки не зітру всю шкіру і від долонь моїх не залишаться голі кості, як у скелета.

Скелета, котрий літає, як справжній ас.

Разом з усім строєм я пролетіла ліворуч, тоді рефлекторно пірнула, коли Веремія зробила занадто широкий гак і мало не влетіла в мене. Вона врізалася у ФМ, чий захисний щит, однак, поглинув удар. Та не маючи достатньо майстерності вирівняти корабель після зіткнення, вона закрутилася і полетіла в інший бік.

Обидві впали, розбившись об камені, і синхронно вибухнули.

— Трясця, — лайнулася ФМ.

Вона була із заможної родини, тому могла дозволити собі золоті пряжки на чоботах і стильну зачіску. А от Веремія зареготалася. Вона часто сміялася, аж може, й трохи надміру.

— Ого! — вигукнула вона. — Оце так вибух. Кобб, скільки очок дасте за таке?

— Які очки? Кадетко, по-твоєму, це гра?

— Усе життя — гра, — відказала Веремія.

— У такому разі ти втратила всі очки й загинула, — відрізав Кобб. — Якщо заходиш у таке неконтрольоване піке, одразу катапультуйся.

— Е-е-е... А нагадайте-но, як це робиться? — запитав Недд.

— Недде, ти серйозно? — озвався Артуро. — Ми ж учора це проходили. Важіль у тебе між ніг. Бачиш на ньому велику літеру «К»? Вгадай, що вона значить?

— Я думав, «катастрофа».

— А що, по-твоєму, треба робити під час катастрофи? У винищувачі? Ти...

— Зв’язатися з тобою, щоб спитати, де той бісів важіль, — відказав Недд.

Артуро зітхнув, а я всміхнулася і виглянула з вікна на сусідній винищувач. Дівчину в кабіні було заледве видно. Це була Рання: її татуювання виглядало навіть з-під шолома. Вона сердито зиркнула на мене. Хоч би усміхнулася, чи що?

Як собі хочеш.

— Повертайтесь на базу, — скомандував Кобб. — Обід.

— На базу? — перепитав Бім. — А чого не можна просто вимкнути голограму та й піти собі погамцяти?

— Можеш вимикати і йти жерти. А тоді шуруй туди, звідки прийшов, бо я не збираюся марнувати свого часу на тих, хто не хоче вчитися приземленню.

— Даруйте, сер.

— Кадете, не трать радіохвилі на вибачення, а виконуй накази.

— Командо, увага, — промовив Принда. — Шикуйсь стандартним строєм і вперед до координати 165.

Ми виконали його наказ, вишикувавшись у стрій і спрямувавши свої кораблі до віртуальної «Альти».

— Кобб, — сказала я, — а ми будемо навчатися виводити винищувач із піке?

— Не сьогодні, — відповів він. — Таке буває вкрай рідко, а коли таки стається — краще вміти чимшвидше смикнути за важіль катапульти. Мені не треба, щоб ви вбивалися, намагаючись порятувати корабель.

— А що, як порятувати його є шанс, сер? — запитав Йорґен. — Хіба від хорошого пілота не вимагається докласти всіх зусиль для порятунку підйомного кільця? Вони достатньо рідкісні, тому традиція каже...

— Тільки не розказуй мені про ту дурну традицію, — урвав його Кобб. — Хороші пілоти не менш цінні, ніж підйомні кільця. Тож зайшовши в піке, ви мусите катапультуватися. Всі мене почули?

Кілька курсантів відповіло ствердно. Я змовчала. Бо він не згадав головного: якщо курсант катапультується і розіб’є корабель, він більше ніколи не літатиме. Може, коли мене візьмуть у регулярні війська, можна буде й подумати про катапульту, але поки про важіль доведеться забути. Бо як у мене заберуть можливість літати, це буде те саме, що смерть.

Ми приземлилися, вимкнули голограми і решта кадетів попрямували з аудиторії до їдальні, жартуючи з того, як гарно ФМ і Веремія вибухнули після падіння. Кіммалін помітила, що я залишаюся в аудиторії й хотіла була зупинитися біля мене, але Кобб м’яко вивів її слідом за рештою.

— Я пояснив їм ситуацію, — промовив він, стаючи у дверях. — Ліфтери розповіли мені, що вчора ти не повернулася у Вогненну.

— Я... Я знаю одну невелику печеру за пів години ходу від міста, тож вирішила заночувати там. Усе життя я лазила підземеллями, і мені там затишніше.

— Як скажеш. Ти взяла собі щось поїсти?

Я похитала головою.

— Значить, бери. Мені не треба, щоб голод відволікав тебе від навчання.

На тому він пішов. Незабаром я почула вдалині голоси. Це був сміх, що лунав із їдальні. Вирішила трохи потренуватися, але не знала, чи можна користуватися тренажерами без нагляду викладача. Розуміючи, що не можу цілу годину сидіти без діла, вирішила прогулятися. Дивно, але попри всі сили, витрачені на політ, від довгого сидіння в мені накопичилося безліч нервової енергії.

Вийшла з навчального корпусу, помітивши у коридорі двох охоронців. Невже їх приставили сюди, щоб я бува, не вкрала булочки з їдальні? Щось забагато ресурсів витрачала адміралка на боротьбу з рядовою кадеткою. З іншого боку, ставши на шлях війни, воюй до перемоги. Таке я поважала.

Вийшовши за територію бази, я попрямувала в садок, що містився одразу біля муру. Між рядами дерев, біля яких клопоталися робітники, походжали люди в уніформах, а уздовж доріжки стояли лавки. Я була не єдиною, кого дивувало справжнє рослинне життя — не гриби і мох, а живісінькі дерева. Добрі п’ять хвилин я обмацувала кору і листя, не вірячи, що це не надреалістичні пластикові копії.

Зрештою відійшла від них і подивилася вгору на пояс уламків. Як завше, мені відкрився велетенський візерунок сірих плям та ліній, який пролягав аж занадто далеко, щоб розгледіти в ньому окремі уламки. Просто над моєю головою висів велетенський ліхтар, який світив настільки яскраво, що від прямого погляду на нього сльозилися очі.

Жодної дірки в поясі не помітила. Того разу з батьком був єдиний випадок, коли я змогла заглянути в космос. Уся біда була в тому, що орбітою навколо планети літало забагато шарів уламків.

Цікаво, якими були люди, котрі все це створили? Деякі дітлахи з мого клану подейкували, буцімто Детрит — це і є Стара Земля, але тата це припущення лише смішило. Планета була явно замала, та й до того ж у нас були мапи Землі, які на неї зовсім не накладалися.

Однак давніми мешканцями цієї планети були люди — принаймні розмовляли вони нашою мовою. Покоління Ба — екіпаж крейсера «Нескорений» та його флоту — знали про існування Детриту за цими координатами. Вони свідомо прилетіли на стару пустельну планету, щоб сховатися. Однак приземлення виявилося жорсткішим, ніж вони сподівалися. Я пробувала уявити, як це — покинути небо, свої кораблі, розбитися на клани і сховатися у підземеллях. Невже їм було так само дивно бачити над собою склепіння печер, як мені — відкрите небо?

Путівцями саду я простувала далі. Тамтешні робітники були напрочуд дружні: усміхалися, коли я проходила повз, а деякі взагалі махали на знак привітання. Мені подумалося, як вони повелися б, коли дізналися б, що я — донька Стрільця, безславного боягуза.

Обійшовши садок, я рушила до академії й дорогою назад минула групу людей у строгих костюмах. Це була офіційна екскурсія в садок. Такий одяг зазвичай носили внизу люди великих заслуг, мешканці нижніх, безпечніших, підземель, здатних витримати бомбардування. До таких належали і Йорґен зі своїми поплічниками.

Здавалися вони навдивовижу... чистими.

Помітила я і ще дещо цікаве. Між садом і базою тягнувся ряд ангарів для малої техніки. Ворота одного з них були відчинені, і всередині я помітила говеркар Принди. Виблискуючи хромованими деталями і блакитною фарбою на бортах, машина мала шикарний вигляд, витончений і, ясна річ, дорогий. Нащо тримати її тут, за територією бази?

Мабуть, щоб інші не просили покататися, подумала я, заледве стримуючись, щоб не зробити з машиною щось гидке.

Зайшовши на базу крізь ворота, я повернулася в аудиторію раніше за всіх. Одразу рушила до свого місця, почуваючись, що вже встигла скучити за польотами. Сіла в крісло і задоволено зітхнула. Та, повернувши погляд убік, побачила, що на мене хтось дивиться.

З несподіванки я підскочила мало не до стелі. Заходячи в аудиторію, зовсім не помітила, що під стіною сидить Рання. Її справжнє ім’я було, здається, Магма чи Магна — точно я не пам’ятала. Судячи з таці на столі біля вічійки, вона принесла свій обід сюди і сіла поїсти на самоті.

— Привіт, — кинула я. — Чим там сьогодні годують? Пахне підливою. Рагу з водоростевої пасти? Товчена картопля? Свинина? Не переживай, мені все одно. Я — войовниця. Тож можеш казати, не соромлячись.

Не виказуючи жодних емоцій, вона відвернула голову.

— Твій народ походить від морпіхів з «Нескореного»? — запитала я. — Я й сама родом із флагманських — з механіків. Може, наші прапрабабусі були знайомі.

Вона не відповіла.

Я зціпила зуби і вилізла з кабіни. Підійшла до неї впритул, щоб вона не могла так просто відвести від мене погляд.

— Я тобі щось зробила? — спитала в неї я.

Вона знизала.

— Ну то не поводься так, — кинула я.

Вона ще раз знизала.

Я поклала руку їй на плече:

— Не грайся зі мною. Яка б грізна слава не водилася за вічійцями, мені байдуже. Бо я прямую тільки вгору і якщо доведеться, переступлю через твоє тіло без зайвих сумнівів.

Крутнувшись, я повернулася до своєї кабіни і, з відчуттям вдоволеності, опустилася в крісло. Треба буде показати ще й Принді, хто така войовниця Спенса. Так, це незрівнянне відчуття.

Повернулася і почала займати свої місця решта курсантів. До мене похапцем підбігла Кіммалін. Струшуючи довгим кучерявим волосся, зиркнула в один бік, тоді — в інший, мовби перевіряючи, чи за нею не стежать, і нишком поклала мені на коліна булочку.

— Кобб сказав, ти забула обід вдома, — шепнула вона мені, випрямилась і пішла в інший бік, голосно промовляючи: — Оце так шикарний вид тут із вікна! Як казала Свята: «Не бачили б ми всієї краси дня, якби вдень не було б світла!»

Кобб глипнув на неї й закотив очі.

— Всім зайняти свої місця, — наказав він. — Час для нового матеріалу.

— Зброя? — збуджено перепитала Веремія, і на її слова, залазячи у свою кабіну, енергійно кивнув Бім.

— Ні, — відказав Кобб. — Повороти. У зворотний бік.

Ці слова він промовив абсолютно спокійним тоном, тому огрів мене різким поглядом, коли я гигикнула.

— Це не жарт. Я ніколи не жартую.

Атож, атож.

— Перед тим як ви увімкнете голограми, — продовжив Кобб, — мушу спитати про ваші враження від навчання.

— Що? — перепитав Недд, втискуючи свій величезний торс у кабіну. — Враження?

— Так, враження. То що скажете?

— Ну, я... вражений, сер, — сказав Недд.

— Уміння ставити доречні запитання і слухати відповіді — невіддільна частина навчального процесу, Вуже! Тому заткайся і дай мені вислухати інших.

— Добре, сер.

— Командире, ваші думки? — запитав Кобб.

— Позитивні, сер. Поки що це зграйка нездар, але думаю, їх можна всього навчити. З вашим досвідом і моїм...

— Дякую, — відповів Кобб. — Вуже?

— Поки що не ясно... — сказав Недд. — Здається, я переїв пиріжків з м’ясом...

— Вереміє!

— Нудно, сер, — озвалась вона. — Може, повернемося краще до гри?

— Двоголовий дракон, якого чорт вимовиш!

— Амфісбена, сер! — промовив Артуро. — Якщо чесно, то сьогодні вправами я не вражений, але вважаю, що без вивчення основ — нікуди.

— Нудно, — бовкнув Кобб, записуючи в журнал, — а цей вважає себе розумнішим за решту. Скритна!

— Я кайфую!

— Кадетко, пілоти не кайфують. Ми відчуваємо окрилення!

— Або, — додала я, — пожвавлюємося від нагоди принести смерть ворогам.

— Або так, — погодився Кобб. — Але це тільки, якщо пілот хворий на голову. Рання.

— Добре, — промуркотіла татуйована дівчина.

— Голосніше, кадетко!

— Добре.

— Щось іще? У мене тут три рядки. Треба ж написати щось там.

— Я... Не можу... Придумати... Краще, — вичавила з себе вона із сильним акцентом. — Добре. Досить добре, так?

Піднявши голову від записів, Кобб глипнув на неї, примруживши очі, й записав щось у журналі.

Рання зашарілася і опустила погляд.

Вона не знає англійської, збагнула я. Трясця. Оце я дурепа.

На старих кораблях сюди прилетіли представники різних земних культур, отож воно й не дивно, що навіть після трьох поколінь тут, переховуючись в ізольованих підземеллях, деякі клани не розмовляли нашою мовою. Чомусь про це я раніше не замислювалась.

— Біме? — пішов далі Кобб. — Кадете, ти позивний собі вже обрав?

— Ще ні! — відрізав Бім. — Хочу, щоб був якийсь влучний! А щодо моєї відповіді, то... не підкажете, коли почнуться навчання зі зброєю?

— Коли так хочеш, можу дати тобі свій пістолет, — відповів Кобб. — Тільки пообіцяй, що застрелишся з нього. Я так і запишу: «Не дочекається, щоб убитися». Бісові формуляри. ФМ!

— Не перестаю дивуватися токсичній агресії, притаманній культурі нескорених, — промовила стильна дівчина.

— Щось новеньке. — Кобб зробив запис. — Адміралці таке сподобається. Дзиґо?

— Голодна, сер.

А ще — дурна. Страшенно дурна. Кинувши погляд на Ранню, я подумала про те, якою чужою тут почувається вона. Це надавало нового значення її сильному акценту і неправильним наголосам. І тому, як вона завжди відводила погляд, коли до неї зверталися.

— Нарешті з цим покінчено, — сказав Кобб. — А зараз пристебніться і запускайте голограми!