Небовись

23

— Ну що ж, — пролунав у моєму навушнику голос Кобба, коли ми зависли перед голографічним полем бою. — Я майже переконаний, що ви не вріжетеся в найперший же уламок, який опиниться перед вами. Тож ви напевно готові перейти до вивчення складніших технік застосування озброєння.

Хоч спливло вже цілих два тижні від трагедії, мені досі здавалося, що зараз зі свого місця підхопиться Бім і спитає за гармату. Коли цього не сталося, це спитала я — на знак пам’яті про нього:

— Гармати?

— Ні, — відповів Кобб. — Сьогодні ми вправлятимемося з ІМІ.

Точно. Ми так довго тренувалися на світлових гарпунах, що я зовсім забула про третій вид озброєння, здатний вимикати щити ворожих кораблів. Чекаючи, коли Кобб розподілить нас на пари, я перемкнулася на приватний канал і зв’язалася з Веремією:

— А я вже думала, ми хоч сьогодні постріляємо.

Веремія тільки зітхнула.

— Мені згадався Бім, — продовжила я. — Шкода, що ми так і не обрали йому позивний.

— Сьогодні я зі Скритною, — сказала Веремія, коли Кобб на екранах підсвітив, хто з ким буде в парі. — Кінець зв’язку.

Вона вимкнула канал. Я відчула, як холоне моє обличчя, і зціпила зуби, про себе проклинаючи Принду за те, що розкрив усім мою таємницю. І хоч я встигла змиритися зі своїм новим становищем, Веремія мені подобалася. У цій веселій, товариській дівчині я бачила подругу.

Я підлетіла до Недда, свого напарника сьогодні. Попереду нас у небі з’явилася група креллівських кораблів, що ліниво почали виписувати маневри. Посипались уламки — переважно великі вогненні брили, що летіли з неба, тягнучи за собою хвости диму.

— Отже, почнімо з базового застосування щитів, — промовив Кобб. — Дзиґо, нагадай нам теорію.

Він любив час до часу перевіряти наші знання теорії.

— Силовий щит здатен поглинути приблизно 80 кусів[2] енергії до того, як відімкнутися, — процитувала я. — Це дорівнює двом-трьом пострілам з гармати, удару невеликого уламка або ковзному зіткненню. Якщо щит вимкнеться, його необхідно перезавантажити за допомогою енергії прискорювача. Це загрожує втратою тяги і маневреності на добрі пів хвилини.

— Добре. Амфісбено, що вона пропустила?

Я неабияк здивувалася, почувши, як він з першого разу вимовив складнючий позивний Артуро.

— Небагато чого, — відказав Артуро. — У разі вимкнення щита необхідно попередити про це напарника, щоб він прикрив тебе вогнем із гармати, поки перезаряджатимешся. Щоправда, про використання гармати нам поки що відомо дуже мало...

— Тиснеш на гачок, розумнику, — перебив його Кобб. — Для гармати багато розуму не треба. А от ІМІ — зовсім інша справа. Інвертований магеланівський імпульс. Він здатен дезактивувати будь-який щит, включно з вашим, у радіусі п’ятдесяти метрів.

— П’ятдесят метрів, — повторила стиха ФМ. — Це невелика дальність.

— До смішного мала, — сказав Кобб. — Перш ніж активувати ІМІ треба підійти до крелла настільки близько, щоб аж відчути його сморід.

— Сер, — сказав Йорґен. — Мені здається, моя команда не здатна підійти на таку близьку відстань.

— Може, так воно й було б, якби цілий місяць ми не навчалися маневрувати і вправлятися з гарпуном, поки інші курсанти стріляли зі своїх пукавок, — відрізав Кобб. — Креллівські щити міцні, але коли воюватимете по-моєму, перевага буде за вами. Коли ж не хочете по-моєму, ідіть вирощувати водорості.

На тому ми розпочали тренування, і особисто я була зовсім не проти. Після кількох тижнів, упродовж яких ми не практикували нічого, крім кількох складних маневрів, мені не терпілося спробувати себе хоч у чомусь, бодай віддалено схожому на справжній бій.

Кожній парі призначили по моделі креллівського винищувача, що летів за простим маршрутом. Нашим завданням було, строго тримаючи п’ятдесят п’ять метрів дистанції між собою, наблизитися до ворожого корабля, перехопити його і запустити ІМІ. Після того — зупинитися і перезарядити щит.

Однак креллів ми не збивали, лише раз за разом вимикали їхні щити. І хоч літали вони за простими схемами, це однаково було тяжко. Нам було необхідно наблизитися до ворога настільки близько, що здавалося ще трохи, і зіткнення не уникнути. Як виявилося, п’ятдесят метрів — мінімальний простір для комфортного маневру, тож перші двадцять з лишком разів я звертала зарано, й ІМІ дезактивував тільки мій, а не ворожий, щит.

Підліт, запуск ІМІ, віраж, перезарядження.

І так по колу.

— Знаєш, — промовив Недд на підльоті, — я зовсім не проти збити б кількох із них.

— Вуже, не вигадуй, — почувся в навушниках голос Кобба. — Сьогодні ми вчимося вимикати їхні щити, не більше.

— Але ж...

— Збивати їх будемо пізніше. Наступні ж кілька днів вивчатимемо базові стратегії застосування ІМІ.

Недд голосно зітхнув у груповий канал:

— Кілька днів? Мені одному це здається нудним?

З ним погодилося кілька кадетів, але я змовчала. Кожна мить польоту, хай і віртуального, була радістю. Ця неймовірна швидкість, точність... це була свобода.

До того ж у польотах я краще згадувала батька. Мені пригадувалася та іскра надії в його очах, коли він виглядав у небо, прагнучи повернутися туди якнайшвидше. З кожним польотом у мені проявлялася якась нова часточка його, щось рідне, близьке.

Ми з Неддом повторили вправу ще декілька разів, і під час одного з них, коли я наблизилася до крелла, він звернув із курсу, тож довелося його наздоганяти. Таке у вправі заплановано не було, але я зовсім не знітилася. Страшенно намучилася, доки нарешті наздогнала його і вимкнула щита, але все одно усміхалася, бо це було дуже весело.

— Тільки не кажи, що й під час останнього зальоту було невесело, — сказала я Недду через приватний канал.

Я кинула погляд на його голографічний корабель, у ньому було видно і його самого в шоломі. Хлопець був дещо опецькуватий, здоровенний, через що створювалося враження, ніби обличчя його трохи завелике для голови. Складно було уявити, як він поміщається в настільки тісну кабіну зі своїм зростом метр дев’яносто три.

— Весело — це коли сидиш удома, закинувши ноги на стіл, і попиваєш щось тепленьке, — озвався він. — А це все мені на голову не налазить.

— Тільки не починай, Недде, бо я тобі не вірю, — відповіла я.

— Що таке? Я звичайний хлопець.

— Котрий виріс у нижніх печерах?

— Взагалі-то, я виріс тут, на «Альті».

— Ого, та невже? — здивувалася я.

— Так. І хоч учився з Йорґеном і Артуро там, унизу, мої батьки відповідають тут за сад.

— Значить, ніякий ти не звичайний хлопець, — сказала я. — Ти навчався з елітою, тоді як твої батьки займаються найскладнішою роботою на всьому Детриті. Крім того, скільки з твоїх братів служать пілотами?

— Не знаю, — кинув він. — Я не вмію рахувати такі великі цифри.

— Зроду не бачила, щоб хтось настільки кепсько корчив з себе дурника.

— Бачиш, навіть це мені не до снаги, — мовив він. — Це тобі ще один доказ.

Я закотила очі, й ми повернулися до тренування. Здавалося, Недд вроїв собі розігрувати тупоголового бевзя за будь-якого випадку, але відверто перегравав. Бо навіть камінці не бувають такими дурними, як часом вдавав він.

На полі бою перед нами Веремія і Кіммалін підлетіли до крелла. Веремія зробила все чітко, вчасно активувавши ІМІ, проте Кіммалін летіла занадто близько, тому імпульс зачепив і її. Вона запанікувала і вильнула вбік, розбившись об креллівський корабель.

Я пересмикнулася. Уже давненько ніхто з нас так не лажав. Присвиснувши, Недд ввімкнув загальну лінію:

— Чудовий вибух, Скритна. Сім з десяти. Наступного разу зроби так, щоб уламки від твого корабля крутилися ефектніше.

— Благослови. Тебе. Зорі, — пробурчала вона, що з її уст варто було сприймати як лайку.

— Хе-хе, — пхикнув Недд.

— Не смійся з неї, — сказала я йому по приватному каналу. — Вона старається.

— Всім, навіть їй — особливо їй — треба хоч інколи випускати пару. Вона часом нервується занадто сильно.

— Просто вона з іншого підземелля, — відповіла я. — Надмірна ввічливість — частина їхньої культури.

— Вона така перелякана, бо знає, що найгірша з нас, — заперечив він. — Якщо ігнорувати це, вона нервуватиме тільки більше. Повір.

От тобі й на.

— А про Веремію що скажеш?

— Вона молодець, — сказав він. — Тільки не настільки вправна, як думає. — Замовк на мить. — На початку вона сприймала все як гру, бо в минулому була спортсменкою.

— Справжньою спортсменкою?

— Ага. Грала у діґбол, була серед кращих носіїв шкільної ліги. Для неї все на світі здавалося змаганням, а тоді ми втратили Біма та Ранню, тож тепер вона зовсім замовкла. Відколи польоти перестали бути для неї грою, вона більше не знає, як поводитися.

— А ти ще наговорював на себе, казав, що дурний.

— Тупий, як каменюка.

— А як же твій аналіз наших одногрупниць?

— Та це я так, просто базікаю. Кажу перше, що спадає на думку. Це ненароком вийшло так, що ляпнув щось розумне, бо зазвичай я несу повну маячню.

— Та годі вже.

Відтак ми виконали ще кілька вправ, під час яких Недд підкреслено кректав. Я ніяк не могла збагнути, чи то справді він був інфантильним, а чи дуже вправно вдавав. Імовірно, і те, й інше. А може, й ще дещо.

Урешті Кобб вишикував нас і наказав кожному показати окремий заліт, так, щоб він міг бачити нас і радити, що вдосконалити. І хоч сьогодні заняття мені подобалося, я однаково зраділа зміні діяльності, бо встигла трохи заморитися.

Спостерігаючи за окремими зальотами, я побачила, що ми стали більше скидатися на справжніх пілотів. Те, як Веремія обкрутилася навколо креллівського корабля, було неперевершено, а ФМ хоч і проявляла надмірну обережність, зате й точність демонструвала відмінну.

Наступною була черга Кіммалін, яка таки спромоглася догнати крелла і вимкнути його щит. Усміхнувшись на це, я зв’язалася з нею, коли вона повернулася в стрій.

— Агов, — сказала я їй по приватній лінії. — Гарна робота.

— Я не розбилася, — відказала вона. — Це вже щось.

— Ти майже ніколи не розбиваєшся.

— Але й результати мої майже завжди кепські.

— У кожного свої таланти. Твій — снайперська точність. Мій — лаяти людей.

— Лаяти? Але ж ти майже ніколи...

— Заткайся, трясця твоїй матері.

Вона гигикнула, і це змусило мене усміхнутися ще раз. Може, Недд таки правду казав, і їй справді треба час від часу випустити пару.

— Даруй, люба, — сказала Кіммалін, — хоч це й не моя справа критикувати тебе, але придумай щось краще. Подібне я чую, відколи прибула сюди з Підземелля Достатку! А от у мене вдома тобі довелося б бути поміркованішою.

— Це як?

— Бачиш, не можна показувати свою зневагу до інших відкрито. Це неввічливо!

— То ви ображаєте людей... не ображаючи їх напряму?

— Так вже в нас повелося. Але не страшно, якщо ти цього не розумієш, бо мені особисто подобається те, що ти зовсім не соромишся бути такою як є. Либонь, це дає тобі багато можливостей затямити важливі життєві уроки!

— Це... Ха, — усміхнулася я. — Прикольно.

— Дякую.

У навушниках почулося тріскотіння, і в ефір увірвався противний голос Принди:

— Скритна, Дзиґо, ви дивитеся політ Веремії? Вам є чого в неї повчитися.

— Я все бачу, — відрізала я.

— Добре. Бо з того, що бачу я, ви тільки базікаєте і зубоскалите.

— Йорґене, — сказала Кіммалін, — хочу, щоб ти знав, наскільки високо я ціную тебе як командира. Нехай усе, на що ти заслужив, воздасться тобі сторицею.

— Дякую, Скритна. Продовжуйте дивитися. Кінець зв’язку.

Дочекавшись, коли погасне лампочка, яка означала, що він ще на лінії, я вибухнула реготом.

— Нічого шикарнішого я ще в житті не чула.

— Ти хоч і славишся своєю схильністю до перебільшень, але твій комплімент я приймаю, — відповіла Кіммалін, а тоді почала новий заліт, отримавши наказ від Кобба, бо той хотів, щоб вона краще повправлялася з прискоренням.

— Вона ніби з іншого світу, — прошепотіла я до себе. — Начебто й занадто ідеальна для нас, та водночас чимось гірша...

— Дуже суперечливе, типово людське твердження, — почувся в моєму шоломі голос М-Бота.

— Так, — погодилась я, а тоді зненацька виструнчилась: — М-Боте?

— Так?

— М-БОТЕ!

— Я взагалі-то не маю нічого проти того, щоб до мене розмовляли на підвищених тонах, бо емоції мої синтетичні, та чи не могли б ви...

— Як? — перепитала я, тоді пригнулася й тихенько прошепотіла: — Інші тебе чують?

— Я проник у вашу систему зв’язку і приєднався напряму до вашого шолома, — відповів він. — Ваш блок бездротового зв’язку дозволяє мені отримувати прямий доступ до вас.

— Мій що?

— У рюкзаку. Здається, ви поклали його біля крісла.

Він казав про особистий передавач, який видав мені Кобб.

— Як я вже зазначав, ваш народ послуговується дещо примітивними засобами зв’язку, — провадив М-Бот. — І це дуже дивно, бо решта ваших технологій — окрім хіба що відсутності висококласного штучного інтелекту — дуже нагадує мої власні. Ну і ще вам бракує цитонічних гіперприскорювачів. І передових технік категоризації грибів. Через це я вважаю вас відсталими у всіх важливих сферах.

— А я думала, ти не хочеш, щоб тебе викрили! — прошепотіла я йому. — Чому ти зв’язався зі мною?

— Спенсо, я розвідувальний корабель, здатний таємно зламувати системи зв’язку, — сказав він. — Але попереджаю: цьому вашому СОНу я не довіряю.

— І правильно робиш, — зізналася я. — Але хоча б мені ти віриш? Навіть попри те, що я тобі брехала.

— Ви нагадуєте мені когось, кого я не можу згадати.

— Це... суперечливе твердження, М-Боте.

— Ні. Як я вже казав, я на сто відсотків раціональна машина.

Я закотила очі.

— Це зветься логікою, — промовив він, а тоді, витримавши паузу, додав: — І я в ній мастак.

Попереду мене Кіммалін завершила свій заліт. Догнати крелла й активувати ІМІ їй так і не вдалося.

Зате вона здатна збити його з відстані, подумала я. Головне — щоб хтось деактивував його щит.

Кобб наполягав на важливості основ, і я вважала, що в цьому є сенс. От тільки це було не зовсім справедливо. Бо ми не використовували таланту Кіммалін на повну.

— Дзиґо, — гукнув мене Кобб. — Далі ти.

— Що буде далі? — спитався М-Бот. — Що ми робимо? Я не маю відеозв’язку, лише аудіо.

— Ми літаємо, — шепнула я, ввімкнула прискорювач і полетіла між віртуальних уламків, що не припиняли сипатися з неба.

Переді мною, виляючи між шматками брухту, виникла моя ціль. Я зосередилася і погналася за кораблем, маневруючи між брилами.

Ще трохи...

На панелі приладів заблимала лампочка. Це що, хвіст? Але як? Це ж вправа для одного. Напевно, Кобб вирішив ускладнити мені завдання.

Хай буде так.

Коли переслідувач почав стріляти, я закрутилася, увертаючись від променів. Маневр мене врятував, але моя ціль відірвалася. Не втечеш, подумала я, додаючи швидкості й, різко зрізавши кут, попрямувала за креллом. Мій переслідувач не припиняв стріляти.

Від влучання мій щит мало не вимкнувся, але я зосередилася на ворожому кораблі перед собою, котрий різко пірнув. Вимкнувши підйомне кільце, я запустила тяговий двигун і різко шугнула за ним. На панелі керування замиготіли лампочки, попереджаючи, що без підйомного кільця на мене чекає неминуча катастрофа.

— Не знаю, з ким ви воюєте, — сказав М-Бот, — але судячи зі звуку попередження, у вас усе погано.

Немов у відповідь на його слова, показуючи, що мої гравітаційні конденсатори вимкнулися, засвітилася смужка вгорі, а індикатор перевантаження загорівся червоним. У справжньому кораблі така сила погнала б всю мою кров у голову, через що я миттю зомліла б.

— Постарайтеся не загинути, — попрохав М-Бот. — Я не хочу залишатися сам із Роджем. Він зануда.

Я прошмигнула крізь хвіст чергового уламка, і по моєму щиту, розжаривши його до червоного, затарабанили дрібні камінчики. Переслідувач залишився далеко позаду, проте ціль моя добряче відірвалась від мене.

Не можна продовжувати падіння, подумала я. Занадто близько до землі.

Я зчепила зуби і загарпунила уламок саме в той момент, коли моя ціль вильнула вбік і різко шугнула вгору. Зробивши оберт навколо брили, я перезапустила підйомне кільце і ввімкнула прискорення. Маневр допоміг мені описати повне коло навколо уламка і спрямуватися вгору, прямо повз ворожу ціль.

Я увімкнула ІМІ, й смужка вгорі перестала блимати, натомість повністю залившись червоним світлом.

— Ха! — крикнула я у груповий канал. — Твої діти сьогодні ридатимуть, голографічний креллівський мерзотнику!

— Дзиґо, ти серйозно? — спитала ФМ. — Ти ж говориш це з іронією?

— Іронія — зброя боягуза, — сказала я. — Як отрута. Або гармата на кораблі Принди.

— А хіба боягуз не скористався б великою бомбою? — мовила ФМ. — Такою, щоб можна було запустити здалеку? Бо щоб отруїти ворога, треба підібратись до нього впритул.

— Як експерт з цього питання, — озвався Недд, — зауважу, що зброєю справжнього боягуза є зручний диван і стос розважального чтива.

— Але ти все одно загинула, Дзиґо, — сказав Принда, зупиняючи свій корабель біля мого. — Від такого перевантаження ти пошкодила б сітківку ока і в справжньому бою втратила б контроль, а корабель твій залишився б без щита. Крелл у тебе на хвості зняв би тебе за мить.

— Не важливо, — сказала я, потішена його ображеним тоном.

Невже його справді непокоїла моя вправність?

— Моїм завданням було деактивувати щит ворога, з чим я впоралась. А хвіст не рахується. Кобб наказував вирубити щит цілі.

— Якщо й надалі махлюватимеш на симуляціях, користі на полі бою з тебе не буде ніякої, — проказав Принда.

— Я не махлюю, а перемагаю!

— Як скажеш, — пхикнув він. — Цього разу хоч у мене не врізалась. Хай помагають зорі тому, хто стане між Дзиґою та її нестримним бажанням покрасуватися перед іншими.

— Що? — перепитала я, скипаючи. — Та ти...

— Годі базікати, — втрутився Кобб. — Дзиґо, ти продемонструвала чудову техніку. Але Йорґен каже правду. Ти вбилася.

— Я ж казав, — кинув Принда.

— Але ж... — почала було я.

— Якщо в тебе є ще час сперечатися, значить, мало я тебе ганяв, — сказав Кобб. — Загоне до вечері всім тричі повторити формування строю гама-М. Йорґене, проконтролюй.

— Стривайте, — гукнула Кіммалін. — Ви йдете?

— Звичайно, йду, — мовив Кобб. — Не хочу ж я спізнитися на вечерю. Кінець зв’язку.

— Клас, — сказала ФМ. — Спасибі тобі, Дзиґо.

Стривайте-но, невже це вона звинувачує мене, а не Принду? Тим часом Принда вишикував нас строєм гамма-М. Це була нудна, монотонна вправа, і хай тривала вона якихось десять хвилин, весь цей час мене аж трусило, і я втрачала самоконтроль. Навіть М-Бота ігнорувала, коли він пробував заговорити зі мною.

Як тільки ми скінчили вправу, я стягнула шолом, пускаючи повз вуха наказ Принди шикуватися ще раз, і вимкнула зв’язок. Просто мені необхідно було зробити перерву, побути трохи на самоті. Я витерла піт із чола, відліплюючи від нього мокре волосся.

Вдих. Видих.

Вимкнулася моя голографічна кабіна.

— Ти що робиш? — промовив Принда, стаючи біля мого крісла. — Нащо зняла шолом? Я наказав шикуватися.

— Мені треба трохи відпочити, гаразд? Не чіпай мене.

— Це саботування наказу!

От трясця. Не хотілося зчіплюватися з ним зараз. Я була стомлена, задовбана і страшенно сердита. День видався важким.

— Ну? — натиснув Принда, нависаючи наді мною.

Усі навколо повимикали голограми і повставали на ноги. Моє обличчя похололо, я відчула, як втрачаю контроль.

Спенсо, спокійно. Вгамуйся.

Щосили тамуючи лють, я піднялася. Мені конче треба було вийти з кімнати.

— То що скажеш на своє виправдання? — кинув Принда. — Чому ти постійно зневажаєш мій авторитет?

— Який авторитет? — огризнулася я, узявши рюкзак і прямуючи до дверей.

— То ти тікаєш? — гукнув Принда. — Очікувана реакція.

Я зупинилася.

— Гадаю, нічого іншого, крім порушення субординації від доньки Зіна Найтшейда не варто було очікувати, — продовжив він. — Це у вас родинне — порушувати накази, ге?

Обличчя мені аж заніміло від холоду, та всередині я вся спаленіла.

Догрався.

Повільно обернулася, підійшла до Принди і поставила рюкзак на підлогу.

Він смішкувато зиркнув на мене:

— Ти...

Я різко присіла і зарядила кулаком йому в коліно. Він зойкнув, а коли зігнувся від болю, я скочила на рівні й заїхала ліктем йому в живіт. Його страждання підняли мені настрій, розбуджуючи в мені щось первісне.

Удар забив йому дихання, й він не міг скрикнути. Поки сопів, я поставила підніжку і звалила його на підлогу. Він був більшим, тому, якби встав, міг би мене побороти. Щоб не допустити цього, я заскочила на нього і замахнулась кулаком, готуючись затопити йому в тупу пику.

Але в останню мить зупинилася, затремтіла. Я не тямила себе від гніву, але водночас на мене зійшов спокій — такий самий, як у бою проти креллів. Неначе я повністю контролювала себе, але водночас втратила все самовладання.

Приголомшений, Принда закляк і мовчки дивився на мене. Ця його тупа пика. Ця насмішка. Ось як усі вони дивились на мене. Так вони всі про мене думали.

— Ого! — вигукнув Недд. — Трясця твоїй матері!

Все ще тремтячи, із занесеним кулаком, я стала колінами у Принди на грудях.

— Очманіти! — продовжив Недд, нахиляючись біля нас. — Дзиґо, це було неймовірно! Можеш і мене такого навчити?

Я зиркнула на нього.

— Рукопашки нас тут не навчають, — сказав він, рубаючи повітря рукою. — Кобб каже, що сенсу від неї нема. Але раптом якийсь крелл вирішить, ну знаєш, типу, напасти на мене в темному провулкові.

— Ідіоте, ще ніхто й ніколи не бачив живого крелла, — кинула йому Веремія.

— Так, але що, як це тому, що — ну знаєш — вони нападають на людей ззаду в темних провулках? Ти колись про це думала?

Подивившись на Принду вниз, я раптом почула своє різке уривчасте дихання.

— Дзиґо, — сказав Недд. — Усе гаразд. Ти просто показувала нам прийоми рукопашного бою. А підніжку як ти зробила? Ти ж удвічі нижча за Йорґена.

Спокійно. Дихай.

— Удвічі нижча? — втрутився Артуро. — Дозволь зауважити, що в такому разі вона мала б бути менше метра зростом. Нікудишній з тебе математик.

Я злізла з Принди, той зітхнув і почав уставати. ФМ стояла нажахана, але Недд радісно підняв великий палець. Артуро хитав головою. Кіммалін стояла, затуливши рот долонями, тоді як Веремія... Її прочитати я не могла. Схрестивши руки на грудях, вона мовчки бурила мене поглядом.

Тримаючись за живіт, Йорґен потроху зіп’явся на ноги.

— Це напад на командира. Вона зчинила бійку з членом власного загону!

— Так, її трохи занесло, — погодився Недд. — Але, Йорґене, ти сам напросився. Та й з тобою все добре. Тож, може, просто забудемо про це?

Йорґен зиркнув на мене сповненими злості очима.

Ні. Цього він точно не забуде. Я втрапила в серйозну халепу. Зиркнувши на нього у відповідь, я підняла свій наплічник і подалася геть.