Небовись

39

Поки я повернулася в печеру, Рік уже пішов, встигнувши, однак, просунутися в роботі над двигуном. Я підійшла до Слимачки, що сиділа на камінці біля крила, почухала її по голові й залізла в кабіну.

Мене не полишало дивне відчуття... незворотності. У моїй кишені лежала розгадка давньої таємниці. Цей запис покаже мені, що ж насправді сталося з моїм батьком. Чому ж я так не поспішала переглянути його?

Зачинила кабіну.

— М-Боте, знаєш, як витягнути голограму з цієї штуки? — запитала я, показуючи в камеру конектори на чипі.

— Так, — відповів він. — Це стандартний формат. Бачите під панеллю з підписом «А-118» роз’єми? Вам потрібен порт, здатний читати формат «SSXB».

Я виконала його інструкції, затримавшись лише на мить перед тим як під’єднати чип.

М-Бот гмикнув:

— О. Цікаво, цікаво.

— Що?

— Це я так нагнітаю інтригу, щоб було цікавіше.

— Не треба.

— Люди люблять...

— Просто скажи, що там.

— Як хочете. Тут купа даних. Тривимірна голограма, оригінальні дані з транспондерів зорельотів, записи розмов пілотів і навіть — з камер у бункерах. Таку інформацію складно підробити.

Точно. Про можливість підробки запису я навіть не задумувалася. Тепер мене ще більше заінтригувало:

— Ти переконаний?

— Я помітив би сліди монтажу. Бажаєте переглянути?

— Так.

Ні.

— Тоді вилазьте.

— Для чого?

— Щоб я міг спроєктувати для вас відео бою.

Я вилізла з кабіни, знову погладила Слимачку, що сиділа вже на носі зорельота, і важко гупнула на кам’янисту долівку. Переді мною зринув запис битви. Коли Кобб проглядав наші польоти, всі кораблі були підсвічені червоними і синіми кольорами. М-Бот же спроєктував усе в натуральному вигляді. Переді мною носилися крихітні зорельоти, настільки реалістичні, що я не стрималася і простягнула руку в спробі торкнутись до них, але вони тільки розсипалися на крихітні часточки, що падали додолу.

Аж раптом з’явилися креллівські кораблі, що на вигляд були навіть менш довершеними, пошарпаними, як зараз: дроти стирчали під неприродними кутами, на крилах стояли металеві латки. У моїй крихітній печерці завирував бій.

Я сіла на долівку і мовчки спостерігала. Проєктор М-Бота не відтворював звуку, тож кораблі й пілоти гинули в цілковитій тиші. Зорельоти носилися переді мною, мов німі комарі.

Цю битву я знала. Ми вивчали її в школі, розбирали тактику бою. Однак побачивши її на власні очі, я нею перейнялася. Доти уявляла собі, як лихо маневруючи, попри всю небезпеку, сорок людей вийшли супроти ворога, чисельність якого перевершувала їхню у два з половиною рази. Я вважала, що вони, не впадаючи в розпач, мужньо тримали оборону, не втрачаючи контролю над ситуацією.

Проте зараз, встигнувши трохи політати, я відчула хаос, гарячковий поспіх битви. Тактика здавалася не настільки вже й разючою. Звичайно, від того менш героїчним бій не був, проте тепер я знала, що був він досить імпровізований. І це навіть покращило мою думку про пілотів.

Тривав він досить довго — довше, ніж будь-який з тих, у яких ми з «Небовиссю» встигли побувати. Я безпомильно визначила батька: це був найкращий пілот загону, той, який вів за собою всі контратаки. Звісно, було зухвальством припускати, що найкращий пілот — мій батько, але в його манері лету було щось...

— Ти можеш ідентифікувати пілотів? — запитала я.

Над кожним кораблем з’явився підпис з його моделлю та позивним пілота.

«“НАДІЯ” СІМ, — було в підписі до батькового корабля. — ПОЗИВНИЙ “СТРІЛЕЦЬ”».

Зухвальство чи ні, а я таки вгадала. Неспроможна стриматися, спробувала зловити його корабель рукою, і на очі мені навернулися сльози. Дурненька. Я хутенько втерлася, побачивши, як батько підлетів до свого напарника з позивним «Гончак» — Кобба.

До них приєднався ще один зореліт. Позивний «Залізнобока». За ним — ще два, чиїх позивних я не знала: «Ралі» та «Антик». Ці п’ятеро були вцілілими з вісімки, яка була на початку, батькового загону. Загальні втрати також були немалі: з сорока зорельотів, з яких спочатку складалася група, залишилося всього двадцять сім.

Я підвелася і рушила вглиб печери, слідом за батьковим кораблем. Перші Громадяни билися з величезним запалом, і їхня відвага приносила плоди, бо їм справді вдавалося стримувати креллів. І хоч знала, що вони переможуть, я однаково не могла дивитись той бій, не затамувавши подиху. Яскравими спалахами вибухали зорельоти. Ці життя було покладено в ім’я розбудови першого цивілізованого суспільства та держави на Детриті, відколи тут розбився флот нескорених.

Держава мала купу недоліків. ФМ мала рацію щодо того, наскільки несправедливе, зашкарубле і авторитарне наше суспільство. Проте це було вже щось. І існувала наша держава завдяки тому, що ці люди — ці пілоти — змогли відбити креллівську навалу.

Під кінець битви крелли відійшли, щоб перегрупуватися. Зі школи мені було відомо, що перед остаточним відступом вони вдалися до ще однієї атаки. Люди також вирівняли свої ряди, збилися щільніше, і я майже чула, як пілоти провели переклик.

Я знала, що буде зараз. Це буде момент, коли...

Один з кораблів — батьків — відділився від групи. Серце моє тьохнуло, подих перехопило.

Аж тут батько шугнув угору.

Намагаючись прослідкувати, куди прямував його корабель, що нісся дедалі вище, я скочила на камінь, тоді — на крило М-Бота. Простягнула руку вгору і чітко уявила собі, що він побачив — звідкілясь це знала: батько помітив прогалину в поясі уламків, як оту, що показував мені перед боєм. Удруге я побачила її, коли піднялася в повітря на М-Боті, й шари поясу вишикувались у правильній позиції.

У його зникненні я прочитала дещо. Це було зовсім не боягузтво. Мені такий його крок — політ у височінь — був цілком зрозумілим. Битва тривала годину. Після такої напруженої оборони, коли ворог відійшов перегрупуватися, батько боявся, що наш флот може програти битву.

Тому він пішов на ризик: полетів подивитися, звідки налітали крелли. Він хотів їх зупинити. Спостерігаючи, як він несеться увись, я відчула мороз по шкірі. Він робив саме те, чого завжди навчав мене.

Він прагнув у небовись.

Його корабель щезнув з виду.

— Він не втікав, — промовила я, змахуючи сльози. — Він розбив ряд, ослухався наказу, але не втікав.

— Ну, — озвався М-Бот, — це...

— Це — те, що вони намагаються приховати! — перебила його я, повертаючись до нього. — Його затаврували боягузом, бо він погнався вгору без наказу.

— Ви можете...

— Кобб завжди це знав, і воно позбавляло його спокою. Того й не літає сам: його мучить провина за те, що він посприяв поширенню брехні. Але що такого уздрів там батько? Що з ним сталося? Невже він...

— Спенсо, — промовив М-Бот, — я відмотаю запис трохи вперед. Дивіться.

З-під склепіння печери донизу понеслася світла іскорка, схожа на зірочку. Невже то повертався батьків корабель? Я сягнула за ним, і голографічний кораблик, пролетівши крізь мою руку, пронісся далі донизу. Порівнявшись з іншими кораблями, він запустив ІМІ й деактивував їхні щити.

Стоп. Що?

Поки я витріщалася на цю картину, крелли почали фінальний наступ. Тим часом батько виконав бездоганну петлю і відкрив вогонь, збивши один зі своїх кораблів.

Я не вірю. Цього не може бути.

Зореліт Раллі вибухнув, батько вийшов із петлі й приєднався до креллів, котрі не зробили в його бік жодного пострілу, а навпаки — підтримали його напад на іншого члена своєї групи.

— Ні, — вихопилося в мене. — Ні, це неправда!

Антик загинув, рятуючись від батька.

— М-Боте, це не він! — скрикнула я.

— Показники життєдіяльності збігаються з його. Мені не було видно, що діялося вгорі, але це той самий корабель з тим же пілотом. Це він.

Між тим на моїх очах батько збив ще один корабель. Він був головною загрозою на полі бою, сталевим провісником смерті та вогню.

— Ні.

Залізнобока і Гончак збилися в купу і полетіли за батьком. Тим часом він збив ще один зореліт. Кількість його жертв зросла вже до чотирьох Перших Громадян.

— Я...

Відчуваючи страшну порожнечу всередині, я поникла на землю.

Гончак вистрелив. Батько ухилився, але Кобб продовжував його переслідувати. Аж тут нарешті поцілив.

Батьків корабель вибухнув у невеличкому спалаху, і переді мною посипалися крихітні вогненні уламки.

Решти битви я вже не бачила. Сиділа й дивилася мовчки на точку, в якій зник батьків зореліт. Врешті люди перемогли, а недобиті крелли відступили.

З нашого боку залишилося чотирнадцять уцілілих.

Двадцять п’ять загиблих.

Один зрадник.

Голограма вимкнулася.

— Спенсо? — озвався М-Бот. — Згідно з моїм аналізом вашого емоційного стану, ви почуваєтеся розгублено.

— Ти впевнений, що запис неможливо підробити?

— Тобто, вас цікавить ступінь імовірності створення настільки вірогідної його копії, щоб я не помітив монтажу? З поправкою на доступні вам технології? Це вкрай малоймовірно. Висловлюючись по-людському, ні, Спенсо, це не може бути підробка. Я... Мені шкода.

— Чому? — прошепотіла я. — Навіщо він це зробив? Невже від самого початку він був на їхньому боці? Або ж... Що він міг там побачити?

— У мене немає даних, які дозволили б дати відповідь на це запитання. Я маю записи переговорів, але, судячи їх з аналізу, це звичайні бойові розмови — принаймні до того моменту, як ваш батько побачив прогалину в небі.

— Програй цей момент, — наказала я. — Я хочу послухати.

«Я чую зорі».

Я сама попросила цього, але знову почувши татів голос після стількох років, відчула, як мене накриває хвиля почуттів. Біль і любов. Тієї миті я знову повернулася в дитинство.

«Я бачу їх, Кобб, — промовив батько. — Це вже вдруге за сьогодні. Дірка в поясі. Я можу проскочити в неї».

«Стрільцю! — гукнула його Залізнобока. — Залишайся в строю!»

«Джуді, я можу прорватися. Мушу спробувати. Мені треба це бачити. — Він замовк, але знову озвався, вже м’якіше: — Я чую зорі».

Лінія на короткий час затихла. Тоді почувся голос Залізнобокої: «Йди. Я тобі довіряю».

На тому запис урвався.

— Після того ваш батько вилетів за межі поясу уламків, — сказав М-Бот. — Датчики не змогли записати того, що відбулося там. Потому, приблизно за п’ять хвилин і тридцять дев’ять секунд, він повернувся і завдав удару.

— Він щось казав?

— У мене є лише короткий уривок. Припускаю, вам було б цікаво його прослухати.

Мені того зовсім не хотілося, але я мусила. Обливаючись слізьми, я слухала запис, запущений М-Ботом. Це була розмова зі загального каналу, в якому у вирі битви безладно лунали різні голоси. Серед цього гамору чітко виділявся голос Кобба, який кричав батькові:

«За що? Стрільцю, чому?»

Тоді, заледве чутний у мішанині, пролунав голос тата. М’який і скорботний:

«Я вас уб’ю. Всіх уб’ю».

Відтак у печері запала тиша.

— Це єдиний раз, коли він говорив щось після повернення, — сказав М-Бот.

Я похитала головою, намагаючись збагнути, що тільки-но почула.

— Чому СОН не оприлюднив цих записів? Його аж занадто легко охрестили боягузом, але чому приховали правду, яка, як виявляється, в рази гірша?

— Я міг би зробити деякі припущення, — мовив М-Бот, — але боюся, без достатньої інформації це будуть звичайні домисли.

Через силу зіп’явшись на ноги, я повернулася в кабіну. Опустила скло, загерметизувала купол і вимкнула світло.

— Спенсо?

Нічого не відповівши, я лягла на кріслі й скрутилась калачиком.