Небовись

ІНТЕРЛЮДІЯ

Адміралка Джуді «Залізнобока» Айванс завжди проглядала записи боїв. Робила це в центрі управління польотами, де в підлогу посеред круглого залу було вмонтовано великий голографічний проєктор. Вона полюбляла стояти там у бульбашці світла, поки в решті приміщення панувала темрява.

Вона спостерігала, як б’ються й гинуть її люди. Примушувала себе слухати записи останніх слів пілотів, якщо такі траплялися.

Спостерігаючи за плетивом червоних, сонівських, і синіх, креллівських, кораблів вона намагалася розгледіти цілі, які переслідував ворог. Уже багато років як сама не літала, однак коли виходила туди з гарнітурою на голові й навколо починали носитися винищувачі, до неї поверталося старе відчуття. Гудіння двигуна, нестримний лет, гуркіт гармат. Вона відчувала сам пульс поля бою.

Бувало, вона подумувала про те, щоб повернутися в кабіну й пережити все це заново, але щоразу відкидала ті безглузді мрії. У СОНу було замало кораблів, щоб марнувати їх на забаганки старої, що давно розгубила всі свої навички. Ті залишки легенд, що до них дійшли — і вцілілі підручники з історії — розповідали про великих генералів, які зі зброєю в руках ішли на фронт пліч-о-пліч зі своїми бійцями. Однак Джуді розуміла, що вона — не Юлій Цезар. Навіть не Нерон.

Проте небезпечною Джуді Айванс була по-іншому.

Вона спостерігала за битвою, що точилася у величезній тіні падучої верфі. Крелли відрядили на бій під шістдесят кораблів — дві третини від свого максимуму. Чималий ризик. Було ясно, що вони розуміли: якщо станція потрапить в руки СОНу неушкодженою, це буде непростимий подарунок ворогу. У тій велетенській космічній станції було кілька сотень функціональних підйомних кілець.

З місця падіння повідомляли, що поки що вдалося відшукати менше ніж десять кілець у придатному стані — і це саме тоді, як у тій сутичці Джуді втратила чотирнадцять винищувачів. І в їхній загибелі вона бачила власний прорахунок. Вона боялася воювати на повну. Якби кинула на бій всі сили, включно з резервними кораблями, у СОНу зараз було б кілька сотень підйомних кілець. Але, остерігаючись пастки, вона вагалася до останнього, аж доки не стало занадто пізно.

Власне це — саме те, чого вона, на відміну від Цезаря та інших полководців давнини, не мала. Їй бракувало готовності кидати в бій усі сили.

До неї, з планшетом, напханим списаними аркушами, підійшов її помічник Рікольфр. Джуді відмотала запис, зосередившись на окремому кораблі. У ньому летіла курсантка, яка завдавала їй купу неприємностей.

Кораблі вибухають, пілоти гинуть. Джуді не могла дозволити собі співчуття, жаль до загиблих. Допоки пілотів у неї більше, ніж підйомних кілець — а так воно наразі й було, — саме люди продовжуватимуть бути тим ресурсом, заощаджувати на якому слід менше.

Врешті Джуді зняла гарнітуру.

— Добре ж вона літає, — зауважив Рікольфр.

— Чи не занадто добре? — спитала Джуді.

Рікольфр прогорнув кілька аркушів:

— Надійшли свіжі показники з датчиків у її шоломі. Під час тренувань вони були невиразні — ми не помітили майже жодних аномалій. Але цей бій за падучу верф, який ви дивитеся, він...

Він повернув планшет до неї, показуючи аркуш, густо списаний літерами і позначками.

— Рітелум її мозку просто спалахнув, коли вона опинилася поруч із креллами, — сказав Рікольфр. — Доктор Гальбет переконаний, що це і є доказ дефекту, однак Іґлом не така упевнена й посилається на відсутність інших доказів, крім цієї, єдиної, битви.

Гмикнувши, Джуді провела поглядом корабель боягузки, який, виписавши петлю, шугнув у самісінькі нетрі падучої станції.

— Гальбет радить виключити дівчину негайно, — провадив Рікольфр. — Однак докторка Тіор... Як неважко здогадатися, вона противиться.

Тіор, яка, на нещастя, була головою медичної служби «Альти», не вірила в існування дефекту. Навіть сама історія цього явища була суперечлива. Згадки про дефект тягнуться до часів самого «Нескореного» — до заколоту на борту флагмана, внаслідок якого флот розбився на Детриті.

Про той випадок знали небагато, ще менше — що спричинив усе дефект у деяких членів екіпажу. До кінця цього не розуміла навіть Джуді, проте родовід деяких найвпливовіших — і найзаслуженіших — сімей із нижніх підземель тягнувся від заколотників. Ті родини відмовлялися визнавати дефект і намагалися тримати розмови про нього в таємниці. Та це вони ще не бачили, що він робить з людьми.

А Джуді бачила. На власні очі.

— Хто цього разу підтримує Тіор? — спитала вона.

Рікольфр перегорнув кілька аркушів і показав їй пачку свіжих листів від видних партійних діячів. Першим лежав лист від Альґернона Вейта, одного з керівників Національної Асамблеї, чий син Йорґен навчався в одній групі з боягузкою. Хлопець кілька разів схвально відгукувався про дівчину, тож тепер почалися запитання. Чи не краще буде залишити її як символ покаяння справжньої нескореної — того, що кожен, попри походження, має шанс повернутися в суспільство і служити на благо держави?

«Зараза, — подумала Джуді, зупиняючи запис на моменті, коли боягузка запускала прискорення, рятуючись від катастрофи. — Скільки ще доказів потрібно тому Альґернону?»

— Маєте якісь накази, сер? — запитав Рікольфр.

— Скажіть доктору Гальбету написати спростування пояснення Тіор, а тоді спробуйте переконати докторку Іґлом надати переконливіші докази існування дефекту, особливо в цієї малої. Перекажіть їй, що як вона зможе зайняти чіткішу позицію, я сприйму це як особисту послугу.

— Як скажете, сер.

Рікольфр пішов, а Джуді додивилася запис бою, пригадуючи подібну битву багато років тому.

Тіор та інші скільки завгодно могли називати дефект вигадкою, твердячи, що пригода зі Стрільцем була випадковістю. Але ніхто з них не був там. Тому Джуді постарається, аби нічого подібного не повторилося знову. Чого б це їй не вартувало.