Небовись

12

Прокинутися в кабіні зорельота було найдивовижнішою пригодою, що ставалася зі мною в житті. Ну гаразд, найдивовижнішою після польоту на справжньому винищувачі.

Я потягнулася, дивуючись просторості кабіни, більшої, ніж у сонівських винищувачів. Увімкнула світловий трос і перевірила час: 04:30. До занять ще цілих дві з половиною години.

Назагал я добряче відпочила. Хіба що трохи заклякла...

Щось сиділо і дивилося на мене з краю кабіни.

Істота не була схожа на жодну з тих, що я коли-небудь бачила у підземеллях. Почнімо вже хоча б з того, що вона була жовта, а ще — пласка, довгаста і дещо безформна. Уздовж спини мала сині шпичаки, які утворювали візерунок на яскраво-жовтій шкірі. Нагадувала вона великого слимака, розміром з плескату буханку хліба.

Очей розгледіти я не могла, проте поза, в якій сиділа істота — піднявши передню частину тіла, — дещо нагадала мені... бурундука? Їх я бачила на відео про печери-заповідники дикого життя, які нам показували на уроках.

— Що ти таке? — тихо спитала я.

У животі в мене забурчало.

— І що не менш важливо, — додала я, — тебе можна їсти?

Воно повернуло свою «голову» вбік і поглянуло на мене — щоправда, я так і не розгледіла ніде його очей. Чи рота. Та і взагалі — морди. Спинними шипами створіння видало тихенький посвист, схожий на звук флейти.

Якщо, збираючи гриби у підземеллях, я чогось і навчилася, то це — що яскравий колір немовби промовляв: «Не їж мене, істото розумна, інакше ми з браттями розкладемо твоє тіло зсередини». Тож краще не намагатися з’їсти чудернацького печерного слимака.

У шлунку бурчало, але сягнувши в рюкзак, я знайшла там лише половинку водоростевого батончика. У мене було ще трохи часу змотатися у Вогненну перехопити чогось, але це здавалося б наче... наче, піджавши хвіст, я повертаюся з поразкою.

Адміралка намагається зламати мене, так? Що ж, вона сама не знає, на кого нарвалася. Бо кращої, майстернішої й відомішої за мене мисливиці на щурів не знайти у цілім світі.

Вирівняла крісло і роззирнулася напрочуд просторою кабіною. Як правило, у кабінах винищувачів у хід йшов кожнісінький доступний сантиметр, одначе тут за кріслом пілота знайшовся вантажний відсік і дещо схоже на складене пасажирське крісло.

Згадала, що попереднього вечора я, здається, бачила там якісь інструменти. Порившись, знайшла моток пластоволоконного тросу. Він чудово зберігся в запечатаній кабіні, хоча матеріал цей, власне, і так був фактично незнищенний. Відмотала шматок і зробила собі мотузку.

Слимачка продовжувала сидіти на панелі приладів, дивлячись на мене, час від часу повертаючи «голову» і тихенько посвистуючи.

— А зараз дивись, — сказала я їй.

Я підняла скло на повну — вночі не наважилася закрити його повністю, на випадок, якщо в кабіні несправна система вентиляції — і зіскочила на землю. Передбачувано почула шарудіння в темряві, а біля грибів на стіні помітила щурячий послід.

Звісно, мені було б краще полювати зі своїм арбалетом, але за цих обставин петля, наживлена батончиком, була не гірша за зброю. Закінчивши лаштувати пастку, я відступила, задоволена роботою. Слимачка виповзла на крило і свиснула до мене, мовби запитально.

— Ці щури, — сказала я їй, — невдовзі пізнають мій голодний гнів на власній шкурі через витки справедливості, які я здиратиму з них тоненькими шматочками.

Нараз я усміхнулася, збагнувши, що розмовляю з чудернацькою істотою. Так низько я ще не опускалася. Та хай там як, а поки в пастку щось попадеться, спливе трохи часу, тому я вирішила оглянути зореліт. Коли тільки його знайшла, то подумала, що його можна полагодити, і весь час після іспиту мріяла, як явлюся одного дня в СОН на власному зорельоті й примушу їх узяти себе у свої лави.

Але мої мрії виявилися нездійсненними. Бо корабель був, м’яко кажучи, не в найкращому стані. І річ була не тільки в погнутому крилі й несправних двигунах. Усе, що перебувало поза кабіною, було подерте, побите й понівечене.

Та може, пошкодження тільки зовнішні? Якщо начиння в нормі, може, його ще вдасться полагодити.

Знайшла ящик з інструментами. Час не пожалів їх так, як трос. Схоже, в ящик потрапило трохи вологи, однак іржавий розвідний ключ — це все одно розвідний ключ. Розгрібши камінці, я залізла під зореліт і підповзла до підйомного кільця. Як і будь-який школяр, я розуміла базову механіку, хоч і вивчала її не так завзято, як схеми польотів і будову винищувача. За це Рік полюбляв мене підколювати, говорячи, що хороший пілот повинен уміти власноручно полагодити свій корабель.

Одначе я й уявити собі не могла, що опинюся в закинутій печері, де при помаранчевій підсвітці свого світлового троса намагатимуся зірвати кришку з панелі на старій бляшанці. Врешті мені таки вдалося її зняти, і я зазирнула всередину, пригадуючи шкільні уроки.

Оце, мабуть, система передачі енергії на прискорювач, а ось ця штука — стабілізатор підйомного кільця...

Я не впізнала там багато чого, хоча змогла таки визначити енергетичну матрицю — півметрову коробку, яка була джерелом живлення корабля. Не без труднощів відкривши її, виповзла з-під корабля і витягнула матрицю світловим тросом.

Дроти, якими вона кріпилася до корпусу зорельота, були у напрочуд доброму стані. Хто б не створив цю штукенцію, він попіклувався про надійну електроніку. Енергетична матриця під’єднувалася через ті самі роз’єми, якими користувалися й ми — ще з часів старого флоту, перед тим як він розбився на Детриті. Може, хоч так вдасться визначити вік зорельота?

Я знову залізла під корабель і зазирнула в його нутрощі. А це що таке? Я подумала, постукуючи пальцем по великій чорній коробці. Вона була блискуча, гладенька — ніби з іншого винищувача. Але хто я така, щоб казати, де що має бути?

Відкрила невеличку енергетичну матрицю свого троса і під’єднала до неї один з тоненьких дротиків корабля. На передній його частині щось дзенькнуло, і загорілася панель доступу.

Трясця.

Ясно, що моя матриця була занадто слабка, але мала б я справжнє джерело струму, то запустила хоча б якісь механізми корабля. І хай крило його досі було погнуте, а двигуни — несправні, ця ідея мене зачарувала. Я зазирнула в кабіну.

Слимачка продовжувала сидіти там, обкрутившись навколо троса і дивлячись на мене з немовби запитальним виглядом.

— Агов, — гукнула я їй. — Як ти туди залізла?

Вона свиснула у відповідь. Це та сама чи вже інша? Я виповзла з-під корабля перевірити, але інших слизняків ніде не побачила. Зате почула шкряботіння біля стіни, де в мою пастку піймався гладкий щуряка.

— Бачиш? — промовила я, зиркаючи під корабель, куди на камінці звалилася істота. — А ти в мені сумнівалася.

Я обдерла, випатрала і нарізала щура. В ящику інструментів знайшла невеликий зварювальний апарат, і енергетичної матриці з мого троса цілком вистачило, щоб його запустити. З нього і невеликої штаби я виготовила сковорідку, на якій засмажила м’ясо. І хоч приправ не мала ніяких, я не могла дозволити собі піти на заняття голодною.

А вбиральня є в академії, подумала я. І нею користуватися мені не забороняли.

Там були душові кабінки, щоб кадети могли вимитися після вильоту. Зранку можна збирати гриби, ставити сильця і... Невже я справді зібралася жити ось так, як первісна людина?

Поглянула на смаженого щура. Доведеться або жити тут, або ж щодня їздити аж з Вогненної, як хотіла від мене адміралка. Вона прагнула контролювати мене. Не хоче надавати мені койку і харчування? Ну й нехай. Мені її подачки не потрібні.

Бо я — нескорена.