Небовись

35

— Ти хоч розумієш, що це тільки підсилює мої підозри? — сказав Йорґен дорогою до «Альти».

Я зиркнула за борт, де під корпусом машини, причеплений на ланцюгах до буксирувального кільця на шасі, висів прискорювач. Крихітного підйомного кільця на Йорґеновій автівці заледве вистачало, щоб тягнути таку вагу.

— Спершу ти крадеш у мене матрицю, — вів він далі, — а зараз — це. Що ти затіяла? Власний «Поко» будуєш? — засміявся він.

Коли я не відповіла, він повернув голову до мене і, нарешті все зрозумівши, ляснув себе по лобі.

— То це правда. Ти будуєш власний зореліт.

— Я ж казала не ставити зайвих запитань.

— Але ствердної відповіді від мене не отримала. Дзиґо, ти справді будуєш зореліт?

— Ремонтую, — кинула я. — Знайшла розбитий.

— Всі уламки є власністю СОНу. Самовільне заволодіння ними прирівнюється до крадіжки.

— Як оце ти допіру допоміг мені викрасти двигун?

Крекнувши, він відкинувся на спинку крісла.

— А ми, по-твоєму, чим займалися, коли пів години виймали двигун з розбитого зорельота? — усміхнено спитала я.

— Ти ж сама просила уявити, що збожеволіла від горя через загибель Веремії!

— Але ж я не думала, що ти мені повіриш, — мовила я. — Послухай, я все життя цим займаюся і ще жодного разу не потрапляла в халепу. А у Вогненній взагалі — з уламків зробила собі власний гарпун, з яким полювала на щурів.

— Але винищувач — не гарпун. Та і як ти його полагодиш? У тебе ж немає на це вмінь — та й часу бракує!

Я не відповіла, не бажаючи втягувати Ріка у неприємності.

— Ти сказилася, — виснував Йорґен.

— Адміралка Залізнобока нізащо не допустить мене до польотів. Вона неприхильна до мене через історію з моїм батьком. Навіть якщо я й закінчу навчання, решту життя буду змушена провести на землі.

— І тому ти вирішила зробити власний зореліт. А далі що? У потрібний момент з’явишся на полі бою, і ніхто не додумається спитати, звідки в тебе власний винищувач?

Я... Чесно кажучи, на це відповіді в мене не було. Я вирішила відкинути логіку, покладаючись на те, що подібні запитання — просто мости, які можна спалити, щойно я їх подолаю.

— Дзиґо, навіть якщо тобі й вдасться самотужки поремонтувати «Поко», ти однаково нікуди не полетиш, бо тільки-но з’явишся в небі, як тебе засічуть сонівські радари. Якщо не назвешся, тебе одразу зіб’ють. А як зізнаєшся, хто ти, корабель у тебе заберуть швидше, ніж ти встигнеш згадати слово «трибунал».

Хай тільки спробують, подумала я, а сама промовила:

— А я не літатиму на ньому за СОН. Є на світі й інші печери і народи.

— Але у жодного немає власних повітряних сил. А живі вони виключно через те, що крелли зосередили всю свою увагу на нас.

— Деякі використовують зорельоти в торгівлі, — зауважила я.

— І ти відмовишся від війська, щоб перевозити вантажі? — здивувався він.

— Не знаю.

Я опустилася в крісло, стараючись не видавати свого роздратування. Він знову мав рацію. Як завжди. Тільки перестав мене бісити, аж тут знову зробився Приндою.

Він зітхнув:

— Слухай, якщо дуже хочеш літати, можу вибити тобі місце на приватному кораблі. Деякі родини з нижніх підземель мають власні винищувачі для супроводу торговельних суден. І не доведеться лагодити старий брухт. Зможеш узяти один з наших кораблів. У батьків Артуро їх декілька.

Я миттю збадьорилася:

— Правда? Мені таке можна?

— Напевно. — Він замислився на хвильку. — А може, й ні. Конкуренція на одне місце висока, та й беруть туди відставників СОНу. А ще... Для цього потрібна добра репутація.

Якої в доньки боягуза, звісна річ, немає. І ніколи не буде, допоки я повноцінно не повоюю за СОН.

У цьому полягало головна суперечність мого життя. Я не буду варта анічогісінько, допоки не доведу протилежного — чого мені не судилося, бо шансу на це мені ніхто й нізащо не дасть. Та бодай мрії літати на М-Боті я не покидала. Як би смішно і неправильно не звучали мої плани з уст Йорґена, М-Бот був усе ж моїм кораблем. Тому я знала, що щось придумаю.

Далі ми летіли у тиші. Це наштовхнуло мене на роздуми про двигун, і спогадами я повернулася на місце катастрофи. Дивно, але досі відчувала жар багаття на шкірі. Я ж сподівалася, що поховальне вогнище допоможе мені позбутися болю, але він нікуди не подівся. Загибель Веремії залишила в мені велетенську пустку. І безліч запитань.

Невже так буде щоразу, як я втрачатиму друзів? Я замислилася. Через це мені й захотілося раптово покинути все і возити вантажі, як сказав Йорґен. І щоб більше ніколи не бачити креллів та їхніх гармат.

Боягузка.

Нарешті на обрії замайоріла «Альта». Торкнувши Йорґена за лікоть, я показала йому на кілька градусів ліворуч, у бік своєї таємної печери:

— Туди.

Він кинув на мене страдницький погляд, та однаково виконав моє прохання. Я зупинила його за сорок із чимось метрів від печери, аби він не підіймав пилюку, яка видала б, що частина землі там — голограма.

Він акуратно опустив авто нижче, стараючись не стукати сильно двигуном. Щойно відчувши, як він торкнувся землі, я почала спускатися по тросу, щоб відстібнути ланцюг.

— Дзиґо, — перепинив мене Йорґен на пів шляху. — Дякую.

— За що?

— За те, що вмовила мене на цю пригоду. Тепер, коли ми попрощалися з нею по-людському, мені легше.

Ну хоч комусь це допомогло.

— Побачимося за тиждень, — сказав він. — Батьки, певно, розпишуть кожну хвилинку мого вільного часу. — Він подивився на мене, і на його обличчі заграв дивний вираз. — А той твій розбитий корабель... У нього працює підйомне кільце?

— Ну... Так.

Допомігши мені, він уже мав на мене компромату, якого вистачить на десять відрахувань, тож мені здалося, цього разу він заслужив на чесну відповідь.

— Так, підйомне кільце в нормі, — провадила я. — Корабель узагалі в кращій формі, ніж ти собі уявляєш.

— Ну то полагодь його, — сказав він. — А як полагодиш — літай. Ти знайдеш спосіб зробити по-своєму і ще кинеш їм виклик. За всіх нас, кому бракує мужності.

Я зиркнула на нього, але він відвернувся і, стиснувши зуби, обіруч узявся за кермо. Спустившись на землю, я відщебнула прискорювач. Зупинилися ми неподалік від печери, тож я розважила, що вилечу сюди на М-Боті, причеплю двигун до його днища, а тоді спущуся назад у печеру. Щоправда, знадобиться мені й ланцюг, тому відчепила я тільки один кінець.

Відтак махнула Йорґену. Коли він підняв машину, ланцюг вислизнув із буксирувального кільця і впав біля мене. Навіть не подивившись на нього, Йорґен полетів назад до «Альти». І своїх обов’язків.

Дивно, але він... казав правду. Я справді мала більше свободи, ніж він. І це було незбагненно.

Я дістала передавач із рюкзака.

— Здоров, М-Боте! Вгадай що я тобі принесла?

— Гриб?

— Краще.

— ...Два гриби?

Я усміхнулася:

— Свободу.