Небовись

2

— Громадянине Альфіре, розкажіть нам, чим ви займаєтеся на санітарній службі, — зичливо кивнула до чоловіка, що стояв перед класом, наша вчителька трудового навчання місис Вміїр. Цей громадянин Альфір на вигляд був зовсім не такий, як я уявляла собі санітарного робітника. Хоч і був одягнутий в уніформу, з кишені якої стирчала пара гумових рукавиць, був він досить симпатичний: вольове підборіддя, м’язисті руки, волосся з кудлатих грудей, що вибивається з коміра форми.

Я вже майже уявила його Беовульфом. Аж тут він заговорив.

— Ну, ми переважно пробиваємо забиті труби, — мовив він, — зливаємо так звану чорну воду — переважно це людські відходи — щоб вона могла піти на перероблення в апараті, де він розділить її на чисту воду і корисні мінерали.

— Ідеальна робота для тебе, — нахилившись до мене, шепнула Діа. — Чистити нужники — справжнє підвищення для боягузової доньки.

Шкода, але вдарити її я не могла. І не тільки через те, що вона була донькою місис Вміїр, а і тому, що мені вже й так нещодавно виписали попередження за бійку. Ще одне — і мене не допустять до іспиту. Це була кричуща несправедливість: хіба їм не потрібно, щоби пілоти були добрими бійцями?

Ми сиділи на підлозі в невеликому приміщенні. Того дня уроки проходили без парт: вони знадобилися іншому викладачеві. Я почувалася ніби в садочку, коли вихователька розсаджувала нас почитати нам казку.

— Хай звучить воно не дуже шляхетно, але без праці санітарної служби в нас не було б води, — провадив Альфір. — Без неї не можуть літати на завдання пілоти. У певному розумінні ми робимо найважливішу роботу у всьому підземеллі.

Більшу частину цих лекцій я пропустила, але чула про них багато. На тому тижні про те, що їхня робота найважливіша, уже розповідали нам робітники вентиляційної служби. За день до них — будівельники. А до тих — ливарники, прибиральники та кухарі.

Усі вони, по суті, казали те саме — що всі ми є важливими механізмами великої машини, яка протистоїть креллам.

— Робота кожного мешканця підземелля підтримує діяльність машини, завдяки якій усі ми живемо, — сказав Альфір, у такт моїм думкам. — Не всім дано бути пілотами, проте не існує якоїсь професії, яка була б важливіша за інші.

Далі, за задумом, він мусить сказати щось про те, як знаходити своє місце в житті та виконувати інструкції.

— Щоб стати одним з нас, треба вміти виконувати інструкції, — промовив він. — Треба любити свою роботу, якою незначною вона не здавалася б, і ніколи не забувати: покірність — це і є нескореність.

Нарешті я все зрозуміла — і навіть погодилася з ним певною мірою. Адже пілоти справді далеко не залетять без води, їжі й водогону. Однак ці професії були спокійні, осілі. А енергія вся де? Ми ж бо нескорені! Ми — воїни.

Коли громадянин Альфір договорив, клас чемно йому поплескав. За вікном, під статуями, виконаними у прямих, геометричних лініях, рядами проходили робітники. Часом наш народ справляв враження не так військової машини, як годинника, що точно відміряє тривалість робочої зміни.

Почалася перерва, учні встали, і я хутко пішла з класу, поки Діа не встигла нічого ляпнути. Весь тиждень вона тільки те й робила, що намагалася втягнути мене в неприємності.

Замість того я попрямувала в кінець класу, до довготелесого хлопця з рудою чуприною. Не встигла лекція скінчитись, як він негайно розгорнув книжку і заглибився в читання.

— Родже! — гукнула я, — Просторіко!

Це було його прізвисько — Просторіка, або ж скорочено — Рік, позивний, під яким він літатиме як пілот. Він підняв голову:

— Спенсо! Коли це ти прийшла?

— Ще на лекції. А ти хіба мене не бачив?

— Я повторював льотні схеми. Трясця! Залишився один день. Хіба ти не переживаєш?

— Звичайно ж, ні. Чого б то мені нервувати? Я все й так знаю.

— А от за себе я не впевнений.

Родж схилив голову назад до підручника.

— Знущаєшся? Ріку, ти ж усе на світі знаєш.

— Краще зови мене Роджем. Нам ще зарано брати собі позивні. Спершу треба скласти іспит.

— Що ми точно зробимо.

— Але що, як я забуду потрібний матеріал?

— П’ять основних видів розвороту?

— Задній, Альстромівська петля, подвійний переворот, розворот на крилі, Імбанівський розворот.

— Яка джі-сила за стандартами СОН для порогів перевантаження при різних маневрах?

— Десять джі на підйомі або при крені, п’ятнадцять — при русі вперед, чотири — при пікіруванню.

— Тип прискорювача винищувача «Поко»?

— Якої моделі?

— Сучасної.

— А-19. Так, Спенсо, це все я знаю, але що, як цих запитань на іспиті не буде? Ану ж мені трапиться щось, чого ми не вчили?

На цих словах я відчула, як у мені сіється зерня сумніву. Ми хоч і складали пробні іспити, але іспит на пілота міняли щороку. Звісно, там будуть запитання про прискорювачі, будову винищувача і маневри, але до цього списку можуть додати що завгодно з усієї програми, яку ми вивчали в школі.

І хоч я прогулювала уроки аж надто часто, та не думала, що мені варто хвилюватися. Он Беовульф точно не хвилювався б. Упевненість — мати героїзму.

— А я от знаю, що складу іспит, — сказала я. — Ми з тобою, Ріку, станемо найкращими винищувачами Сил Оборони Нескорених. Ми битимемось так завзято, що, завбачивши нас, крелли верещатимуть настільки пронизливо, аж від їхнього крику здригатимуться небеса!

Рік пересіпнувся.

— Перегнула? — спитала я.

— Звідки ти цього набралася?

— Просто мені здається, так цілком міг би сказати Беовульф.

На тому Родж повернувся до навчання. Мені теж варто було б трохи повчитися, але я стомилася навчатися, намагатися запхати собі в голову знання, і вже не могла дочекатися, коли на практиці перевірю все, що знаю.

Та, на жаль, на нас чекала ще одна лекція. Я чула, як інші учні перемовляються між собою, але не готова була терпіти їхньої тупості. Натомість я заходилася крокувати класом, як той звір у клітці, аж тут до мене, разом із водопровідником Альфіром, підійшла місис Вміїр.

На ній була яскраво-зелена спідниця, а блузку прикрашав срібний кадетський значок — знак визнання її досягнень. Видимо, у льотному училищі вона облажалася — інакше відзнака була б золота, — одначе це було не такою вже й рідкістю. Тут, у Вогненній, навіть кадетський значок слугував ознакою великих досягнень, він надавав місис Вміїр право носити особливий одяг і отримувати привілеї в розподілі провізії.

Та вчителька з неї була непогана: до мене вона ставилася майже так само, як до інших учнів, і майже ніколи не сварила. Мені вона навіть подобалася — хай її доця й була втіленням чистого зла, придатна хіба для того, щоб її вбити, а з тіла виварювати чародійні зілля.

— Спенсо, — звернулася до мене місис Вміїр, — громадянин Альфір хоче з тобою поговорити.

Я підготувалася до запитань про свого батька. Усі завжди хотіли послухати, як воно — бути донькою боягуза? Чи соромно мені? Чи хочу я змінити своє прізвище? Такі запитання найчастіше ставили мені ті, котрі вважали себе співчутливими людьми.

— Я чув, що ти дослідниця, — промовив Альфір.

Я відкрила була рота, щоб сказати щось ядуче, але тут же заткалася. Що?

— Ти часто ходиш у печери, — провадив він. — Ти там полюєш?

— Ну, так, — відказала я. — На щурів.

— Нам потрібні такі, як ти, — сказав Альфір.

— У каналізації?

— Багато машин, які ми обслуговуємо, розташовані в дальніх печерах. На вилазки до них нам потрібні такі відчайдухи, як ти. Якщо тобі потрібна робота, ми готові запропонувати її тобі.

Робота. У каналізації?

— Я піду в пілоти, — випалила я.

— Іспит на пілота дуже складний, — мовив Альфір, зиркаючи на вчительку, — його мало хто складає. А я пропоную тобі гарантоване місце. Ти впевнена, що тобі це не цікаво?

— Так, дякую.

Альфір знизав плечима і пішов геть. Місис Вміїр зміряла мене поглядом, похитала головою і також пішла — привітатися з новим лектором.

Я сперлася на стіну, схрестивши руки на грудях. Місис Вміїр знала, що я хочу в льотне училище. Чого ж тоді подумала, ніби я прийму таку нікчемну пропозицію? Навряд Альфір знав би щось про мене без її підказки. То в чому ж річ?

— Тобі не дозволять вступити в училище, — промовив голос десь ізбоку.

Я повернула голову й побачила, що то до мене підійшла Діа. Чорняве дівча сіло на підлогу під стіною. І чого то вона не тріпається з іншими дівчатами?

— Нікуди не подінуться, — відрізала я. — Записатися на іспит має право кожен.

— Записатися може кожен, — погодилася Діа, — але комісія сама обирає, хто проходить далі, і вибір їхній не завжди справедливий. Дітей Перших Громадян приймають автоматом.

Я зиркнула на картину з Першими Громадянами, що висіла на стіні. Такі були в кожному класі. Так, їхніх дітей у льотне училище приймали автоматом, бо вони на те заслужили тим, що їхні батьки билися у Битві за «Альту».

Технічно мій батько також був серед них, але я не сподівалася, що це мені чимось допоможе. Однак усе життя я чула, що добрий результат на іспиті гарантує місце кожному, незалежно від статусу. Силам Оборони Нескорених — СОН — байдуже, хто ти, аби вмів літати.

— Я знаю, що мене не вважають донькою Першого, — сказала я. — Але якщо складу іспит, мене візьмуть. Як і всіх.

— У тому то й річ, ідіотко. Ти не пройдеш, що б не робила. Я чула, як батьки говорили про це вчора. Адміралка Залізнобока наказала не приймати тебе. Чи ти думала, доньку Стрільця допустять до сонівських зорельотів?

— Брехня.

Моє лице похололо від люті. Це вона знову діставала мене, щоби я кинулася на неї й заробила собі клопоту. Та Діа тільки знизала:

— От побачиш. Хоча мені байдуже. Батько вже влаштував мене в Адміністративну службу.

Я замислилася. Це було зовсім не схоже на її звичні кпини. У її словах не було чутно тих ядучості й зловтіхи. Вона... Вона, схоже, казала правду, що їй байдуже, вірю я їй чи ні.

Я пішла у другий кінець класу, де місис Вміїр розмовляла з новою лекторкою — працівницею служби догляду за водоростями.

— В мене є запитання, — сказала я їй.

— Зачекай, Спенсо.

Я стала, схрестивши руки, явно заважаючи їхній розмові, доки місис Вміїр не зітхнула й відвела мене вбік.

— Що таке, дитино? — спитала вона. — Невже передумала і вирішила погодитися на щедру пропозицію громадянина Альфіра?

— Це правда, що адміралка наказала не приймати мене в академію?

Місіс Вміїр примружила очі, тоді повернула голову вбік і зиркнула на свою доньку.

— То це правда? — повторно запитала.

— Спенсо, — сказала вчителька, повертаючи голову до мене. — Зрозумій, це дуже делікатне питання. Репутація твого батька...

— То це правда?

Місіс Вміїр стиснула губи, але нічого не відповіла.

— То значить, усе це — брехня? — продовжила я. — Всі ці розмови про те, що всі рівні і єдине, що напевне важить — це вміння людини; про пошуки свого місця в житті й вірну службу?

— Це дуже складно, — промовила місис Вміїр, а тоді перейшла на шепіт: — Може, не підеш завтра на той іспит, аби нікому не було незручно? Приходь краще до мене, і ми обговоримо, яка робота підійде тобі найкраще. Якщо не хочеш у каналізацію, можливо, тебе зацікавить служба в наземних військах?

— Щоб стовбичити цілісінький день на караулі? — промовила я, не стримавшись. — Я хочу літати, розкрити себе!

Місіс Вміїр тільки зітхнула і похитала головою:

— Мені прикро, Спенсо, але цьому не бувати. Шкода, що іншим учителям забракло мужності відмовити тебе від цього задуму, коли ти була ще маленька.

Так зруйнувався весь мій світ. Омріяне майбутнє. Ретельно опрацьований план втечі від нестерпної буденності.

Брехня. Брехня, про яку я завжди підозрювала. Звичайно, ніхто не дасть мені скласти іспит. Авжеж, такому посміховиську, як я, не довірять зорельота.

У мені заклекотіла лють. Захотілося побити когось, розтрощити щось, кричати до крові з легень.

Та натомість я вийшла з класу, подалі від вдоволених поглядів решти учнів.