Небовись

3

Заспокоєння я шукала в тихих печерах. Повертатися до мами з бабусею не наважувалась. Мама, безперечно, буде щаслива: через креллів вона втратила чоловіка, тому боялася, щоби подібна доля не спіткала й мене. А Ба... вона скаже не полишати боротьби.

Але боротьби за що? Я ж була не потрібна власній армії.

Я почувалася дурепою. Скільки разів казала собі, що стану льотчицею, проте насправді не мала ані найменшого шансу. Певно, вчителі всі ці роки нишком посміювалися з мене.

Я гуляла незнайомою печерою, яка розміщувалася далеко за межами території моїх досліджень, за кілька годин ходу від Вогненної. Однак і там мене не покидало відчуття розчарування й гніву. Якою ж дурепою я була.

Дійшовши до краю підземного урвища, я присіла й, постукавши двома пальцями по долоні, активувала батьків браслет зі світловим тросом. Він яскраво засвітився. Ба казала, на Детрит ці пристрої ми привезли з собою — ними користувалися дослідники і воїни колишнього космічного флоту. Я не повинна була б мати такий, але всі думали, що зі загибеллю батька його браслета теж не стало.

Приклавши руку до каменю, я ще раз постукала по долоні. Цією командою кінець троса кріпився до поверхонь. Так я зачепилася за камінь.

Дотик трьома пальцями випускав трос, за допомогою якого я перелізла через валун і опустилася на дно урвища. Опинившись там, постукала двома пальцями, щоби трос відчепився від каменю і повернувся в браслет. Я не розуміла, як працює ця технологія, але знала, що прилад треба заряджати раз на місяць-два, і робила це, таємно під’єднуючись до ліній дротів, що обплітали підземелля.

Я залізла в печерку, в якій росло повно грибів курді. На смак — бридота, зате щурі їх полюбляють. Отже, тут можна гарно пополювати. Я вимкнула ліхтарик і стала чекати, уважно прислуховуючись.

Темряви я ніколи не боялася. Вона нагадувала мені вправу Ба, коли треба було злітати до співучих зір. Справжні воїни темряви не бояться. А я вважала себе войовницею. Бо я... збиралася... я збиралася стати пілотом...

Подивилася вгору, щоб відігнати відчуття поразки, але несподівано... Злетіла. До зірок. Мені знову здалося, ніби я чую, як до мене щось озивається — ніби флейта грає вдалині.

На землю мене повернув шерех неподалік. Шкряботіння щурячих лапок на камінні. Звичним рухом я навела на ціль арбалет і засвітила трос.

Пацюк перелякано крутнувся в мій бік. Мій палець затремтів на гачку, але я не вистрілила, бо гризун устиг втекти. Та і яка різниця? Невже доведеться жити решту життя, вдаючи, ніби нічого не сталося?

Зазвичай мандри відривали мене від проблем. Але сьогодні, наче камінець у черевику, мені постійно муляли чорні думки: «Пам’ятаєш? Ти пам’ятаєш, що в тебе щойно вкрали мрію?».

Почувалася я наче в перші дні після загибелі батька, коли кожна мить, кожен предмет, кожне слово нагадували мені про нього — і про ту пустку, що зосталась у мені. Зітхнувши, я причепила до стріли кінець світлового троса і налаштувала його чіплятися до першого, чого він торкнеться. Націлилась на сусідній обрив і вистрілила. Невагомий трос пристав до скелі, і, закинувши арбалет на спину, я полізла туди.

У дитинстві я часто уявляла, ніби тато вижив і його тримають у заручниках десь у цих нескінченних незвіданих тунелях. Уявляла, як рятую його, немов один з тих героїв з казок Ба: Ґільґамеш, Жанна д’Арк, Тарзан. Тільки цього разу це була я.

М’яко затремтіли стіни печери, посипалася зверху пилюка. Щось упало на поверхню.

Десь поблизу, подумала я. Невже я так високо залізла? Дістала записник з картами. Я була тут уже давненько. Щонайменше пару годин. Ще й у кількох печерах лягала подрімати...

Поглянула на годинник на браслеті. Ніч прийшла і минула, уже наближався полудень дня іспиту, котрий призначено на вечір. Мабуть, час повертатися. Мама і Ба хвилюватимуться, якщо я не прийду на іспит.

До дідька той іспит, подумала я, уявляючи собі обурення, яке відчую, коли мене розвернуть біля дверей. Замість того крізь вузький перешийок я перелізла в іншу печеру. Хоч десь мій малий зріст був перевагою.

Ще один удар струсонув печери. Підійматися на поверхню в такий уламкопад нерозумно. Але мені було байдуже. Мною заволоділо безрозсудство. Я відчувала, майже чула, як щось тягне мене вперед. Лізла, допоки не добулася до щілини в склепінні. Крізь неї лилося світло, але рівне, стерильно-біле, недостатньо жовте. У підземелля крізь шпарину проникало і холодне сухе повітря — добра ознака. Викинувши назовні рюкзак, я протиснулася крізь щілину на світло.

Поверхня. Задерши голову, я знову побачила небо. Як завжди, воно мене вразило.

Далекий ліхтар світив на клапоть землі, проте більша її частина перебувала в тіні. Небо вгорі виблискувало міріадами падучих уламків — тоненьких світлих ліній, схожих на порізи. Серед них, уважно слідкуючи, строєм літало троє розвідувальних зорельотів. Нерідко ці уламки бували шматками космічних кораблів та іншим космічним мотлохом, з якого можна було добути цінні деталі. А ще в такі моменти в готовність приводили наші радари, оскільки за уламками могли сховатися крелли.

Я стояла в сизій куряві, купаючись у небі, відчуваючи цей особливий легіт на щоках. Виявилось, «Альта» була зовсім недалеко від мене: за якісь пів години ходу. Тепер, коли крелли й так знали, де ми, ховати базу не було сенсу, тому розширили її з підземного бункера до кількох великих будівель, по периметру оточених муром, зенітними установками і невидимим щитом, що захищав її від уламків.

Біля муру кілька груп людей обробляли вузеньку ділянку, де стояло дещо, чому я завжди дивувалася: дерева і поля. Що вони тут роблять? Нащо намагаються вирощувати їжу на пустельному ґрунті?

Наблизитись до них я не наважувалась, боячись, що вартові можуть прийняти мене за мародерку з сусідньої печери. Та попри те було щось драматичне у вигляді тих зелених полів супроти неприступного муру бази. «Альта» була вершиною нашої настирності. Три покоління людства жили на цій планеті, як щурі, кочівники, але більше ховатися ми не збиралися.

Зорельоти звернули до «Альти», і я зробила крок у той бік. «Прагни в небовись, — казав мені тато. — До чогось величнішого...»

Ну й куди воно мене привело?

Закинувши на плече рюкзак і арбалет, я рушила у протилежному напрямку. Я вже бувала у ближніх лазах і розуміла, що коли ще трохи порозвідувати, то зможу об’єднати свої мапи. Та прийшовши до переходу, побачила, що вхід у нього повністю зруйновано.

Десь неподалік упав уламок, здійнявши хмару куряви. Піднявши голову, я побачила вгорі менші уламки — вогненні шматки металу...

...які неслися просто на мене.

Трясця!

Кинулася назад тією ж стежкою, якою прийшла.

Ні. Ні, ні, ні, ні, ні!

Повітря навколо заревіло, і я відчула жар від падучих уламків.

Я помітила вхід у печеру. Туди, подумала я і прослизнула всередину. Позаду мене пролунав потужний удар, який, здавалося, струсонув усю планету. Провалюючись у чорну порожнечу, я гарячково активувала світловий трос і вчепилася рукою за перший-ліпший камінь. Підсмикнулась у повітрі, зачепившись за стіну печери, і так висіла, поки все навколо ходило ходором, а згори сипалися каменюки.

Потому все затихло. Стерши пилюку з очей, я побачила, що вишу на тросі посеред невеликої печерки десяти-п’ятнадцяти метрів заввишки. Рюкзака десь нема, коліно роздерте.

Чудово. Просто супер, Спенсо. Ось до чого доводять твої істерики. Постогнуючи від головного болю, я постукала пальцями по долоні, щоб випустити більше троса і спуститися на землю.

Звалилася на дно печери, подих мені забило. Удалині загуркотіли інші удари, але вже тихіші.

Сяк-так зіп’ялась на ноги і обтрусила з себе пилюку. У купі каміння помітила лямку свого рюкзака. Висмикнула його, перевірила, чи на місці фляга і мапи. Нічого не загубилося.

А от з арбалетом усе було сумніше. Я знайшла держак, проте решти ніде не побачила. Мабуть, засипало камінням.

Обперлася на валун. Знала ж, що не можна підніматися на поверхню в уламкопад, але все одно чомусь поперлася. Зблизька почувся шурхіт. Пацюк? Я була скинула арбалет, але одразу згадала, що від нього залишився один держак, і знову відчула себе дурепою. Піднялася на ноги, закинула на плече рюкзак і додала яскравості ліхтареві. Промайнула тінь, і я пішла за нею, злегка накульгуючи. Може, тут десь є інший вихід.

Піднесла браслет угору, освітлюючи печеру. Світло від ліхтаря зблиснуло на якомусь предметі попереду. Метал? Можливо, водопровідна труба.

Я підійшла ближче й не одразу повірила тому, що бачу перед собою. Бо там, у кутку печери, завалений камінням, лежав зореліт.