Небовись

26

Усередині древньої верфі я неслася в глибочезній чорноті, облямованій старими кранами та іншим будівельним обладнанням, яке слабенько підсвічувало миготіння аварійних ламп. Письмена на стінах, нанесені колом, нагадували мені ті, що я бачила на старих апаратах у підземеллях — як-от у тій дивній залі, де такі ж літери вкривали стелю й підлогу. Я припускала, що давні мешканці цієї планети будували тут кораблі, однак для чого тоді їм було аж стільки простору? Наші зорельоти поглинула простора камера.

Двоє сонівських винищувачів шугнули угору, шестеро креллів — за ними, не припиняючи вогню і освічуючи простір навколо променями своїх гармат. Недд намагався не відставати, а я йшла назирці, час від часу додаючи прискорення.

Зв’язатися з іншими пілотами ми не могли. На курсантських кораблях не було каналу зв’язку з регулярними пілотами, бо їм не подобалося, коли ми лізли в їхні переговори.

Я активувала прямий канал з Неддом:

— Очманіти можна! Красно дякую за таку чудову нагоду.

— Дзиґо? — відповів він. — Ти досі зі мною?

— Поки що так. То який у нас план?

— Допомогти нашим пілотам. Може, вийде підібратися ближче. Крелли летять...

Він обірвав зв’язок, оминаючи старий кран, який обійшов майже впритул.

— Вони летять групою. Якщо вдало запустити ІМІ, можна збити їх усіх одним махом.

— Я з тобою, — сказала я, пірнаючи під кран. — Але якщо Принда щось казатиме, я стверджуватиму, що полетіла відмовляти тебе від дурного наміру.

— Ти і голос розуму? Дзиґо, в цю казочку не повірить навіть такий дурник, як я!

Усміхнувшись, я розігналась до маґ-1,2, порівнялася з Неддом, і разом ми погналися за креллами. Сонівські винищувачі пірнули праворуч, прямо в тунель, що вів углиб корабельні.

Якась частина мене досі не могла повірити в те, що ми робимо: несемося всередині гігантського космічного уламка, поки сам він повільно спадає на землю. Цікаво, скільки в нас часу до того, як розіб’ється ця штуковина? Кілька хвилин?

Зціпивши зуби, я налягла на штурвал, ми з Неддом звернули і помчали за креллами вглиб тунелю. Уздовж стін розташовувалися червоні лампи, світло від яких розмивалося в суцільну лінію, поки ми неслися повз них на маґ-1,2, що для польоту в закритому просторі було досить небезпечною швидкістю. Прискорюватися я не наважувалась, однак побіжно зиркнувши на датчик відстані, побачила, що крелли перебувають за межами дії ІМІ.

Недд палив з гармати на ходу, я летіла за ним, однак, як і попереджав нас Кобб, цілитися було вкрай тяжко, хай перед нами й летіла ціла група з шести кораблів. Креллівські щити з легкістю поглинали ті поодинокі наші постріли, які таки влучали в ціль.

Наші пілоти попереду загарпунили стіну й шуснули за ріг в інший тунель. Крелли незграбно полетіли за ними. Я випустила в стіну гарпун і вильнула по крутій траєкторії. Мої гравітаційні конденсатори, поглинаючи силу перевантаження і не даючи їй розплющити мене, яскраво засвітилися.

Петляючи крізь нутрощі древньої орбітальної станції, я добряче поганяла їх, виконуючи поворот за поворотом на такому вузькому та звивистому маршруті, що не встигла зробити жодного пострілу. Уся моя увага була прикута до креллівських кораблів, за рухами яких я обирала, куди випускати гарпун. Поворот, гарпун назад, нирок; знову постріл з гарпуна, гарпун назад. І так по колу.

— Ще... Трохи... Ближче... — натужно промовив Недд, що мчав переді мною.

Гарпун. Поворот. Тоді знову.

— В мене готовий оновлений аналіз бою, — пролунав у моєму шоломі радісний голос М-Бота.

Креллівський корабель переді мною не вписався в поворот і добряче черконув корпусом по стіні. Щит поглинув удар, але силою інерції його віднесло до протилежної стіни. Від раптового гучного вибуху я загальмувала і під градом іскор та уламків заледве сама ввійшла в поворот.

— Ви забули про мене, так? — запитав М-Бот.

— Нема коли, — процідила я крізь зціплені зуби.

Недда вибух не просто не сповільнив. Хлопець навіть прискорився до маґ-1,5, намагаючись підібратися ближче до креллів.

Я додала прискорення, щоб не відставати від нього. Але це було вже занадто. Навіть для мене.

— Коли ви не хочете розмовляти, я можу повернутися в режим сну, — зауважив М-Бот. — Але якщо я це зроблю, вам мене... бракуватиме, чи не так?

— Так.

— Які ж ви, люди, сентиментальні! Ха-ха-ха! До речі, у вас рівно три з половиною хвилини до того, як ця станція впаде. Може, й менше, бо крелли почали її обстрілювати.

— Що?

— Оскільки більшість ваших кораблів відступила, крелли зосередилися на верфі й намагаються знищити її, аби вона не потрапила вам до рук. Схоже, вони збираються бомбардувати її, поки звичайні винищувачі збивають підйомні кільця, щоб вона впала швидше.

— Трясця. З деталей цієї штуки можна побудувати кораблів на кілька загонів.

Крелли не могли допустити цього. Але чому вони хотіли, щоб ця штукенція спершу впала? Чому не знищать її в небі?

Та намагатися збагнути мотивацію креллів було марною тратою часу. Я шмигнула за Неддом в інший поворот. Ворога перед собою заледве бачила: крелли пішли у відрив.

Далеко попереду тунелі освітив жовтогарячий спалах вибуху: розбився один з кораблів, які ми намагалися врятувати.

— Недде! — гукнула я у передавач. — Ця штука падає. Треба вибиратися!

— Ні. Мусимо допомогти!

Міцно зціпивши зуби, я прицілилася й випустила в нього свій гарпун. Яскравий світловий трос причепився до його фюзеляжу, засвітивши щит. Відтак я загальмувала, розвернулася в протилежному напрямку й потягнула Недда за собою.

— Відпусти! — закричав він.

— Недде, ми йому не допоможемо. Таке завдання нам поки не до снаги. Бачать зорі, нам несказанно пощастило не розбитися в цих тунелях.

— Але... Але...

Ми зависли на місці на туго натягнутому тросі, з двигунами, що гнали кораблі в різні напрямки.

— Боягузка, — прошепотів він.

Мене ніби огріли по обличчю. Я не боягузка, це виключено.

— Я вимикаю двигун, — сказав він. — І ти вимикай, щоб нас не кинуло об стіну.

Підтвердивши, я вимкнула прискорювач і затягнула гарпун. Верф падала рівномірно, однак у процесі страшно скрипіла й трусилася.

— Куди? — запитав Недд. — В який бік нам летіти?

— Не знаю.

М-Бот прокашлявся:

— Чи не бажали б ви почути мої інструкції, як вам вибратися з охопленої полум’ям смертельної пастки, куди ви себе віроломно загнали?

— Так! — скрикнула я.

— Тільки не треба так кричати. Летіть прямо, доки я не скажу звертати, а тоді звернете ліворуч.

— За мною! — гукнула я Недду, натискаючи на штурвал і кидаючись уперед.

Я мчала тунелем, на стінах якого яскравими спалахами відсвічувало полум’я з мого двигуна. Недд летів за мною.

— Тепер ліворуч і прямо по тому тунелю, — сказав М-Бот. — Чудово. Через два тунелі — ні, не сюди, — ось так, вам туди.

За допомогою гарпуна я зрізала в тунель.

— У вас приблизно дві хвилини, щоб не загинути у вогненному жерлі і щоб я не залишився сам на сам із Ріком і слимаком. Ніяк не второпаю, з котрого з них гірший співрозмовник. А зараз вам у тунель вгорі.

Я робила все, як він мені казав, кружляючи у скаженому плетиві поворотів і тунелів. Вибухи ззовні поголоснішали. Скрегіт металу. Тряска. Глухі постріли.

Обливаючись потом, я зосередила абсолютно всю свою увагу на польоті.

Хоч я ще ніколи не втрачала управління, та відчула, що якась частина власного організму не слухається мене. Шолом усередині розжарився, і я була ладна заприсягнутися, що чую в голові голоси — уривки слів.

...детонацію...

...поворот...

...прискорювач...

Ми з Неддом шуснули в пробоїну в зовнішній стіні верфі. Нарешті я могла розслабити зір і летіти далі без жодних інструкцій від М-Бота.

Вискочивши з діри, ми з Неддом мало не врізалися в землю. Станція вже майже досягнула поверхні. Я вирівняла свій корабель і помчалася над сіро-блакитним суходолом, здіймаючи за собою пилюку. Недд тихенько лайнувся. Ми летіли у вузесенькій смужці простору, що залишився між станцією й землею.

— Крелли щойно детонували декілька великих бомб на даху верфі, — повідомив М-Бот.

Я продовжувала мчати під станцією. Її сталеве дно чимраз нижчало в мене над головою. Сиплючись довкола нас, від неї відвалювалися металеві уламки. Корабельня розпадалася на шматки.

— На теперішній швидкості ударної хвилі вам не уникнути, — м’яко сказав М-Бот.

— Недде, прискорення! — крикнула я, до краю натискаючи на штурвал. — Маґ-10!

Увімкнулися, але швидко перевантажились, гравітаційні конденсатори, і мене миттю вчавило у крісло. Обличчя зробилось важке, шкіру навколо очей і рота потягнуло назад. Руки немов налилися свинцем і почали зісковзувати з панелі керування.

Смужка світла — наш вихід на волю — дедалі тоншала. Мій «Поко» задвигтів, коли я розігналася до маґ-10 і продовжила набирати швидкість до маґ-10,5. Мене несамовито затрусило, щит аж засвітився від шаленого опору повітря.

На щастя, нам вистачило прискорення, і ми з Неддом вилетіли з-під верфі якраз перед тим, як вона почала врізатися в землю, розсипаючи навсібіч куряву і уламки. На такій швидкості ми врятувалися від них та гуркоту зіткнення, бо неслися в кілька раз швидше від швидкості звуку.

Полегшено видихнувши, я почала гальмування, і тряска поступово вляглася. Недд порівнявся зі мною, і разом ми залетіли на коло. За ті кілька секунд стрімкого польоту ми настільки віддалилися від корабельні, що мені не було навіть видно хмари пилу, яку вона здійняла. Мої датчики заледве вловлювали ударну хвилю, аж доки вона нарешті не накрила нас дорогою до своїх.

Врешті ми наблизилися до місця падіння достатньо близько, щоб мені стало видно велетенську пилову хмару, що здіймалася стовпом на місці падіння. За стіною куряви від верфі було видно лише велетенську чорну тінь, навколо якої носилися темні цяточки — креллівські винищувачі, які перевіряли, щоб серед уламків станції не залишилося нічого цінного. Синій камінь для підйомних кілець нерідко можна було видобути навіть з найбільш потрощеного брухту, проте його легко було зруйнувати концентрованим пострілом з гармати або майстерно скерованим вибухом.

— Ну нарешті, — промовив Йорґен, коли ми приєдналися до решти загону. — Зорі всевидючі, про що ви тільки думали?

Я не відповіла, мовчки перераховуючи свою команду. Сім кораблів, включно з моїм. Усі вціліли. Ми були впрілі, побиті та зморені. До загону «Бистрина», з яким ми мали повертатися на базу, всі летіли мовчки, радіючи, що хоча б залишилися живі.

Боягузка.

Неддів голос продовжував відлунювати мені в голові, відволікаючи ще більше, ніж жар від сенсорів у моєму шоломі та думки про скажені місця, серед яких ми допіру ширяли. Невже я направду чула голоси у голові?

Я не боягузка. Часом не маєш іншого вибору, крім як відступити. Увесь сонівський флот вийшов з того бою. Тож те, що я переконала Недда рятувати себе, не робило мене меншою войовницею. Чи таки робило?

Коли ми зайшли на посадку на базі, почало темніти. Смертельно зморена, я стягнула шолом і вилізла з кабіни. Біля підніжжя драбини на мене вже чекав Йорґен.

— Я досі не почув від тебе відповіді, — випалив він. — Дорогою назад я тебе не чіпав, бо розумію твій стан, але тобі однаково доведеться пояснити все. — Він схопив мене за лікоть і міцно стиснув. — Своїми вибриками ти мало не вбила Недда.

Я зітхнула і мовчки зиркнула на його руку. Він обережно відпустив мене.

— Але питання не закрито, — сказав хлопець. — Це був божевільний вибрик, навіть для тебе. Я не вірю, що ти...

— Я стомилася так само сильно, як полюбляю бути найприбацанішою серед вас, Приндо. Давай іншим разом. — Я кивнула на Неддів корабель, що виднівся супроти присмеркового неба. — Він перший полетів туди, а я кинулася за ним. Чи краще було б відпустити його самого?

— Недд? — не повірив Йорґен. — Він занадто розсудливий для такої дурості.

— Може, це ви всі так звикли вважати. Все, що я знаю, це те, що там було два наших «Зіґо» зі «Шторму». За ними погналися крелли, і Недд хотів допомогти.

— Зі «Шторму»? — перепитав Йорґен.

— Так. А що?

Йорґен затнувся і рушив до Неддового корабля. Я пішла за ним, заледве волочачи ноги і відчуваючи дивний біль у голові — немовби очі зсередини кололо безліч дрібних голочок. У кабіні Недда не було, не знайшли ми його й серед інших кадетів, котрі рушили у роздягальні зняти з себе гермокостюми. Тепер, коли потрясіння від пережитого почало відпускати, вони вже сміялися.

Йорґен вийшов на стежку між злітних майданчиків, я, нічого не розуміючи, — за ним, аж доки ми не зупинилися перед рядом «Зіґо» з емблемами загону «Шторм». Вони повернулися на базу раніше за нас, тож їхні пілоти встигли піти, і тепер навколо зорельотів поралися техніки.

На пустому місці в ряді винищувачів на колінах стояв Недд.

— Що? — запитала я в Йорґена.

— Його брати, Дзиґо. Вони завжди літають у парі: «Шторм» шість і «Шторм» сім.

Пілоти, за якими ми летіли. Ті, які — зараз мені це було вже очевидно — загинули в тих чорних тунелях.