Небовись

29

Я прокинулася закутана в ковдри і протягнула руку до стінки кабіни М-Бота, але натомість наткнулася на ліжко. Точно.

І котра ж зараз година? Я ввімкнула циферблат браслета, освітивши кімнату його м’яким світлом. Майже п’ята ранку. Цілих дві години до занять.

Ми теревенили аж за першу ночі, тож я мала б бути втомлена, та почувалася напрочуд бадьоро. Напевно, мозок сам розумів, що коли я хочу скористатися вбиральнею й помитися, треба зробити це зараз, поки всі сплять.

Буде навіть краще, якщо вийде вислизнути з будівлі, щоб інші побачили, як я сюди повертаюся. Я вилізла зі свого кубла, потягнулася і взяла рюкзак. Намагалася робити все тихесенько, хоча нагальної потреби в тому не було: коли дівчата могли спати під хропіння Веремії, то й шурхіт мого рюкзака по підлозі їх точно не побудить.

Я відчинила двері й наготувалася йти, але в останню мить обернулася до сплячих дівчат.

— Дякую, — прошепотіла я їм.

І тоді таки зрозуміла, що не можу дозволити їм повторювати цю пригоду. Це було занадто небезпечно, і мені не хотілося, щоб у них виникли неприємності з адміралкою. Я дивовижно провела час. І хоч завдяки цьому дізналася в подробицях, скільки всього пропускаю, а від думки про те, що наш чудовий вечір скінчився, мені зводило все нутро, цей досвід я не проміняла б ні нащо. Бо він показав мені, як це — бути частиною справжньої команди пілотів.

Ця думка не полишала мене дорогою до вбиральні й весь час у душі. Вимившись, я стала перед дзеркалом і зачесала назад свої мокрі коси. У всіх легендах герої мали чорне, золоте або руде волосся — словом, воно в них було якогось визначного, не блякло-русого, кольору.

Зітхнувши, я закинула рюкзак на плече і вийшла в порожній коридор. Дорогою до виходу мою увагу прикувало світло в кінці коридору. Я знала кабінет, з якого воно линуло, бо це була наша аудиторія. Хто може бути там о такій порі?

Цікавість пересилила здоровий глузд. Я підкралася до дверей і зазирнула у віконце на них. Всередині побачила, що в Йорґеновому симуляторі була запущена голограма. І що б то він робив тут о пів на шосту ранку? Вирішив потренуватися?

Посередині аудиторії на Коббовій проєкції було видно зменшену версію поля бою, на якому Йорґенів корабель обкрутився на гарпуні довкруг уламка і вистрілив у крелла. Але щось у тому бою було до болю знайомо...

Точно, це була та сама битва, в якій загинули Бім і Рання. Я й раніше бачила, як Кобб переглядає цей запис.

Охоплений полум’ям, полетів донизу винищувач Ранньої, від чого я пересіпнулася. Щоправда, перед самим падінням запис зупинився, а тоді знову запустився спочатку. Визначивши корабель Йорґена, я дивилася, як він, маневруючи між уламками, летить з іншого боку поля бою в погоні за зорельотом, який зіб’є Ранню. Хлопець активував ІМІ, але навіть без щита крелл устиг вистрілити й підбити Ранню.

Ще раз запустився запис, і Йорґен знову спробував зупинити ворога, цього разу надлітаючи з іншого боку.

Він хоче зрозуміти, чи міг би її врятувати, дійшло до мене.

Коли Рання розбилася втретє, відтворення не зупинилося. Йорґен вибрався з крісла, зірвав з голови шолом і щосили торохнув ним об стінку. Я сіпнулася і вже хотіла було тікати, боячись, що шум може привернути зайву увагу, але побачивши, як Йорґен — зазвичай такий високий, статний — стоїть, обпершись головою об стіну, я... я не могла піти.

Він здавався таким беззахисним, це так по-людському. Втрата Біма та Ранньої страшенно мені боліла, але я ніколи не замислювалася, як її переносить наш командир, перед яким стояло завдання оберігати свою команду.

Йорґен покинув шолом, відвернувся від стіни і заціпенів.

Трясця. Побачив мене.

Зігнувшись, я поспішила до виходу, доки він мене не догнав. Але... ну й що тепер? Ні з того ні з сього в нашому таємному плані виявилася величезна хиба. А як охоронці на КПП скажуть адміралці, що я нікуди не пішла увечері?

Звичайно, вони не відчитувалися щодня про кожного, хто заходив і виходив з бази. Хоча це я так думала. Але якщо вийду зараз, а тоді повернуся, вони точно запідозрять щось неладне.

Тому замість того, щоб іти до брами, я почала безцільно тинятися доріжками поміж будівель. Було ще темно, маяки тьмяно світили у височині, й дорогою мені частіше стрічалися статуї, ніж люди: цю частину алеї прикрашав ряд бюстів Перших Громадян, що гордовито виглядали в небо.

Налетів холодний вітер, струсонувши гілки дерева неподалік. У світанковому світлі ті статуї дещо лякали, адже очі їхні ховала тінь. Від злітних майданчиків неподалік до мене донісся їдкий запах горілого. То, мабуть, на базу повернувся винищувач.

Я зітхнула й сіла на лавку, кинувши рюкзак собі біля ніг. Почувалася я... меланхолійно, навіть трохи мрійливо. Лампочка на передавачі продовжувала блимати. Може, розмова з М-Ботом трохи мене збадьорить?

Я перевела рацію в режим прийому:

— Агов, М-Боте.

— Я обурений! — озвався М-Бот. — Це неприпустимо! Я не здатний висловити свого гніву словами, проте згідно з моїм бортовим словником я почуваюся скривдженим, зневаженим, спаплюженим, ображеним, розгніваним, розлюченим та/або знехтуваним.

— Вибач, я ненавмисне тебе вимкнула.

— Вимкнула?

— Передавач був вимкнений цілу ніч. Це ж тому ти сердишся?

— О, це звичайна людська забудькуватість. Але хіба ви забули, що я мав написати програму для висловлення вам свого обурення?

Я насупилася, намагаючись пригадати, про що говорить корабель.

— Ви назвали мене креллом, і я розсердився, — сказав він. — Це мене зачепило.

— А, точно. Вибач.

— Вибачення прийнято! — відповів М-Бот задоволеним голосом. — Мені непогано вдалося зсимулювати вибух гніву, ви так не вважаєте?

— Це було неперевершено.

— І я так гадаю.

Я посиділа трохи мовчки. Щось з учорашнього вечора. Це воно увігнало мене в задуму.

Вона ніколи не дасть мені літати, думала я, вдихаючи запах диму зі злітного майданчика. І хоч я й можу закінчити академію, це нічого не означатиме.

— Хоча ви маєте рацію, — промовив М-Бот. — Не виключено, що я правда крелл.

— ЩО? — перепитала я, з подиву стукнувшись лобом об рацію, яку тримала перед обличчям.

— Ну, дані з мого банку пам’яті більшою мірою втрачено, — сказав М-Бот, — тому я не знаю, яка інформація зберігалась у ньому.

— То чого ти розсердився на мене, коли я припустила, що ти можеш бути креллом?!

— Бо це здалося мені правильною реакцією. Я запрограмований на симуляцію особистості. А яка ж особистість дозволятиме обзивати себе так? Навіть якщо це цілком логічне припущення і ви абсолютно справедливо оцінюєте потенційний ризик.

— Навіть не знаю, як тебе оцінювати, М-Боте.

— Я теж. Іноді мої програми відповідають раніше, ніж симулятор особистості встигає їх запустити. Це мене страшенно бентежить — в ідеально логічному, машинному, а не ірраціонально-людському сенсі.

— Ага.

— Ви вдаєтеся до сарказму. Обережніше, а то я знову запущу програму гнівної реакції. Але якщо вам так буде простіше, я не думаю, що крелли — машини, що б там не думали ваші сонівські розумники.

— Справді? А ти як вважаєш?

— Я проаналізував їхні льотні схеми. І ваші, до речі, теж. Тепер у мене є деякі дані, які можуть допомогти вам покращити стратегію. Схоже... в мене є функціонал для такого аналізу. Хай там що, а я не думаю, що всі крелли — машини, хоча деякі можуть бути. Згідно з моїм аналізом, їхні льотні схеми мають індивідуальний характер, який не схожий на легко помітний логічний алгоритм. Водночас діють вони вкрай необачно, і це цікаво. Я припускаю, що їхні винищувачі — своєрідні безпілотники. Ще я погоджуюся з Коббом: на цій планеті справді є перебої зі зв’язком, але я, здається, маю технологію, яка дозволяє мені долати ці завади.

— Ну, бо ти — зореліт-розвідник, оснащений високими технологіями зв’язку.

— Так. Мої голографічні проєктори, системи активного маскування і уникнення сонарів призначені, мабуть, саме для цього.

— Я навіть не здогадувалася, що ти на все це здатен. Камуфляж? Голограми?

— Якщо вірити моїм налаштуванням, ці системи перебували в режимі очікування, створюючи ілюзію завалу навколо мене і не даючи стороннім датчикам засікти моє розташування. Так тривало донедавна, поки не розрядилися запасні акумулятори. Я назвав би вам час, коли це сталося, до наносекунди, але люди не люблять такої точності, бо через неї я здаюся їм занадто розумним і чужим.

— Це, мабуть, пояснює, чому за всі ці роки тебе не знайшли.

Я задумливо постукала пальцями по передавачу.

— Та попри те, сподіваюся, що я таки не крелл, — додав М-Бот. — Це було б надзвичайно неприємне відкриття.

— Ти не крелл, — сказала я, раптово розуміючи, що говорю це цілком щиро.

Раніше я боялася, але зараз... Я не могла пояснити, чому так вважаю, але знала, що він точно не крелл.

— Може бути, — відповів він. — Мушу визнати, що я... боюся дізнатися, що можу бути цим втіленням зла і сам того не підозрювати.

— Якщо ти крелл, нащо тобі система підтримки життя людини і роз’єми, ідентичні нашим?

— Бо мене могли створити для проникнення в людське суспільство під виглядом одного з ваших кораблів, — мовив він. — Або ж що, коли крелли — такі собі бунтівні пройдисвіти-машини, створені людьми з минулого? Це пояснило б, чому на моєму корпусі ваші письмена. Або може, я...

— Ти не крелл, — запевнила його я. — Я це відчуваю.

— Це суто людське нераціональне заспокоєння, засноване на припущенні, — відказав він. — Але мій алгоритм, відповідальний за симуляцію вдячності... вдячний вам.

Я кивнула.

— Це його основне завдання, — додав він. — Висловлювати вдячність.

— А я сама й не здогадалася б.

— Він здатний дякувати із частотою в кілька мільйонів разів на секунду. Тому за цей свій комплімент ви щойно отримали найбільшу кількість подяки у своєму житті.

— А я буду вдячна, якщо ти хоч інколи не нахвалятимешся, який ти кльовий, — сказала я, усміхаючись і чіпляючи рацію на рюкзак.

— А ось за цю репліку я вам не дякую, — стиха буркнув він. — Це щоб ви знали.

Вимкнувши передавач, я встала і потягнулася. Кілька ближніх бюстів Перших Громадян дивилися ніби просто на мене. Був серед них і молодий Кобб. Після того як ми з ним познайомилися ближче, сприйняти його таким я не могла. Бачити його молодим було якось неправильно. Хіба він не народився одразу зашкарублим п’ятдесятирічним дідом?

Я закинула рюкзак на плече і попростувала назад до академії.

Біля центрального входу стояв охоронець.

— Кадетка Найтшейд, позивний «Дзиґа»? — спитав він у мене. Серце моє впало у п’ятки.

— З вами бажає поговорити адміралка Залізнобока.

Я кивнула.

Охоронець провів мене до будівлі, біля якої я нещодавно зустрілася з Йорґеном та адміралкою. Що ближче ми туди підходили, то більше зростала моя тривога. Я розуміла, що рано чи пізно це станеться. Залишитися на ніч у дівчат було невдалою витівкою, але... розмова наша стосуватиметься не одного дрібного прояву непокори.

Заходячи в корпус, я вже чітко усвідомлювала, що відвернути мого виключення не вдасться. Я заслужила на це за те, як повелася з Йорґеном — цілих два рази. Тим більше, що адміралка була наймогутнішою людиною в СОНі, коли ж я — донькою боягуза. Мені навіть було дивно, що вона не знайшла причини спекатись мене раніше.

Ось він, кінець. Але я — войовниця, в цьому нема ані найменшого сумніву. А справжній воїн знає, коли йому не перемогти у битві.

Охоронець пропустив мене в захаращений кабінет адміралки. Залізнобока сиділа спиною до мене, переглядаючи звіт за чашкою кави.

— Зачини двері, — скомандувала вона.

Я послухалася.

— У звіті служби охорони сказано, що вчора ти не покинула території бази. Влаштувала собі кубельце десь у шафі?

— Так, — сказала я, рада, що вона бодай не знає, що мені допомагали інші.

— Ти їла харчі з їдальні, які вкрала сама або отримала від когось з одногрупників?

— Так, — повагавшись, відповіла я.

Адміралка відпила кави, досі не обертаючись до мене. Я дивилася на її спину та сиве волосся, готуючись почути рокове «Тебе відраховано».

— Тобі не здається, що пора покінчити з цим фарсом? — промовила вона, перегортаючи сторінку. — Кинь навчання, і я дозволю тобі зберегти значок.

Я нахмурилася. Нащо просити? Чому не сказати, що я відрахована? Після того як я порушила правила, вона мала для того всі підстави.

Залізнобока обернулася в кріслі й оглянула мене холодним поглядом:

— Нічого сказати, курсантко?

— Чому це вас так зачіпає? — запитала я. — Я ж звичайна дівчина, зовсім не загроза для вас.

Адміралка поставила чашку і підвелася. Вирівняла білий цупкий піджак уніформи і підійшла до мене. Як і більшість людей, наді мною вона висилася горою.

— Гадаєш, це все моя гордість, дитино? — спитала вона. — Якщо я дозволю тобі залишитися в СОНі, ти зрештою неодмінно втечеш з поля бою, наражаючи на загибель багатьох хороших людей. Тому я ще раз пропоную тобі: піди зараз і збережи значок. У нижньому місті він дасть тобі право влаштуватися на яку завгодно роботу й насолоджуватися великими пільгами.

Вона пильно подивилась на мене, і раптом мені все стало зрозуміло.

Вона не могла мене викинути. Але не тому, що не мала достатньо повноважень, а бо... їй треба було довести власну правоту. Вона хотіла, щоб я пішла сама, здалася, бо саме так вчинить справжня боягузка.

Такі суворі правила вона запровадила не для того, щоб підловити мене на порушенні правил. Головною метою цього кроку було зробити моє життя настільки нестерпним, щоб я сама здалася. Якщо ж вона банально відрахує мене, я матиму всі підстави продовжувати стару-добру історію про те, що мій рід несправедливо збезчестили. Кричатиму про батькову невинуватість. Такий вчинок лише зробить з мене бідолашну жертву, яку позбавили права ночувати в гуртожитку і отримувати харчування в їдальні. Це виставить адміралку не в найкращому світлі.

Але якщо я піду сама, вона виграє. Тож ця пропозиція — її єдина надія на перемогу.

У ту мить я мала більше влади, ніж сама адміралка Сил Оборони Нескорених.

Тож, козирнувши, я запитала:

— Сер, можна повертатись на заняття?

Її щоки розпашілися:

— Ти боягузка. З роду боягузів.

Я стояла, не прибираючи руки від скроні.

— Я можу тебе знищити, помножити на нуль. Не наживай собі ворога. Як відкинеш мою щедру пропозицію зараз, більше такого шансу не отримаєш.

Я не прибрала руки від скроні.

— Та ну тебе, — кинула адміралка, відвертаючись від мене.

Плюхнувшись у крісло, вона схопила чашку й відпила з неї, наче мене не було в кабінеті.

Цей жест я сприйняла за дозвіл бути вільною і, крутнувшись, вийшла з кабінету. Охоронець, що стояв біля дверей, пропустив мене без проблем.

Дорогою до аудиторії ніхто мене не зупиняв. Зайшовши, я сіла у своє крісло і дочекалася решту курсантів. А коли нарешті пришкандибав Кобб — зрозуміла, що не можу дочекатися початку тренування. Почувалася я так, ніби нарешті вийшла з чорної тіні, яка нависала наді мною відколи загинули Бім і Рання.

Частково цьому посприяли дівчата і їхня гостинність, але більшою мірою — розмова із Залізнобокою. Адміралка дала мені те, чого я потребувала, щоб не здаватися. Вона мене зарядила. Як би дивно це не звучало, саме вона повернула мене до життя.

Я битимусь. І розкрию таємницю того, що ж насправді сталося з батьком. Залізнобока ще пошкодує, що примусила мене до цього.