Небовись

4

Це був винищувач.

Він був давній, незнайомої мені конструкції. Мав W-пoдiбнi крила, в розмаху ширші, ніж у сонівських винищувачів. Стару, засипану пилюкою, кабіну пілота обрамляли рівні, як лезо бритви, крильця. Підйомне кільце — завдяки якому зореліт злітав — більшою частиною було сховане в купі каменюк, проте з того, що я бачила, воно було ціле.

На мить я забула про іспит. Переді мною був справжній зореліт!

Як довго пролежав він тут, збираючи навколо себе пил і уламки камінців? Либонь, через зсув одне крило зігнулося майже до землі, задні сопла — погнуті.

Я не знала його моделі, й це дивувало мене найбільше. Мені ж бо був відомий кожнісінький винищувач на озброєнні в СОНу і креллів, а також торгові зорельоти наших кочових кланів. Я навіть читала про старі кораблі, на яких ми літали в давнину, до того як розбилися на Детриті.

Кожен з них я могла намалювати по пам’яті й сказати його назву, навіть якщо розбудити мене серед ночі, але такого зорельота ще зроду не бачила. Покинувши рюкзак, обережно залізла на погнуте крило. Підсвічуючи собі браслетом, підошвами черевиків стерла з пошкрябаного металу давній пил. Правий бік зорельота був увесь понівечений.

Він упав сюди, подумала я. Дуже давно.

Підлізла до круглої кабіни, скло на якій — ймовірно, не скло, а гартований пластик — було, на мій подив, ціле. Зореліт був з тих давніх часів, коли їм бракувало енергії для автоматичного відкриття кабіни, зате панель ручного відкриття виявилася саме там, де я й думала. Стерши з неї пилюку, побачила літери — англійські. Там було написано: «АВАРІЙНЕ ВІДКРИТТЯ КАБІНИ».

Отже, винищувач належав людям. Значить, він дуже давній. Мабуть, такий самий старий, як апарат і пояс уламків.

Посмикала за важіль, та все дарма. Його заклинило. Сперлася руками на коліна й подумала було зламати, але стало шкода. Це ж бо антикваріат, місце якому на п’єдесталі в нашому музеї зорельотів, де ми вшановували воїнів минулих часів. Скелета в кабіні не було, а тому пілот або якось врятувався, або ж корабель лежав тут так давно, що навіть кості спорохнявіли.

Тільки акуратно, подумала я. А акуратною бути я вміла. Та й узагалі завжди відрізнялася великою обережністю.

Прикріпила один кінець світлового троса до важеля, по корпусу зорельота підійшла до великої каменюки і причепила до неї інший кінець. Через це трос від’єднався від браслета, який одразу перестав світитися. Від’єднаний від джерела енергії, трос міг функціонувати всього годину-дві, утримуючи довжину, на яку його розтягнули.

Я лягла на землю, вперлася головою в стіну печери і штовхнула камінь ногами. Він покотився по купі дрібніших камінців, і щойно почувши, як клацнув важіль, я деактивувала трос. Той відчепився на обох кінцях і повернувся в браслет.

Відтак я видерлася на зореліт і побачила, що важіль піддався і кабіна відчинилася. Обачно підняла скло, розсипаючи в усі боки порох. Інтер’єр зберігся чудово. Залізши в кабіну, я виявила, що крісло досі пружне, а шкіра, якою воно було обтягнуте, навіть не порепалася.

Керування схоже на наше, подумала я, кладучи ліву руку на котушку, а праву — на сферу керування, занурюючи пальці в її западини. Раніше я сиділа тільки в макеті кабіни пілота, в музеї, та ще ніколи не бувала у справжньому зорельоті.

Сягнула в кишеню за батьковим значком, який забрала, перш ніж вирушити в експедицію тунелями. Вийняла значок і подивилася, як він виблискує при світлі від мого браслета. Невже, сідаючи в кабіну, тато відчував те саме затишне відчуття шляхетності? Що подумав би він, коли довідався б, що його донька полює на щурів, а замість того щоб іти складати іспит на пілота, сидить тут, у брудній печері?

Невже вона здалася і покинула боротьбу?

— Я не здалася! — промовила я вголос. — Я не тікала!

Або ж... Ну гаразд, я втекла. Але хіба в мене був вибір? Не могла ж я протистояти всій системі. Коли вже сама адміралка Залізнобока — голова СОНу — не схотіла бачити мене, то що я могла вдіяти?

Мене сповнила злість. Я відчула розчарування й ненависть. Ненависть до СОНу за те, як вони повелися з моїм батьком, злість на маму і вчительку — кожного дорослого, котрий дозволяв мені продовжувати мріяти, без жодного сумніву, знаючи всю правду.

Я заплющила очі й відчула силу великого двигуна зорельота, силу перевантаження при зльоті, запах чистого, ясного повітря з верхніх шарів атмосфери, що сповнює кабіну.

Найбільше на світі я прагнула відчути все це. Та розплющивши очі, повернулася в запилюжений, поламаний антикваріат. Мені не судилось літати. Мене не візьмуть.

Несподівано в голові моїй прошепотів голос: «А що, як це і є іспит?» А що, як... Що, як вони хочуть перевірити, як я вчиню? Трясця, що, як місис Вміїр обманула мене? Що, як я здалася намарно, або й куди гірше — показала всім, що я боягузка, донька боягуза, яким, як вони всі вважали, був мій батько?

Вилаявшись, я зиркнула на годинник на браслеті. Чотири години. До іспиту залишилось всього чотири години, а більшу частину дня я згаяла на пусті мандри. Я нізащо не встигну у Вогненну вчасно. Чи таки встигну?

— Прагни до зірок, Спенсо, — шепнула я собі.

Я мусила спробувати.