Небовись

9

Ніяких польотів.

Зроду не чула я нічого більш гнітючого. Коли ми повернулися в аудиторію, Кобб показав мені на місце під стіною. Не на кабіну зорельота, а простий стілець.

Я похнюплено почвалала до нього і сіла, почуваючись розчавленою.

— Ось це, — проказав Кобб, постукуючи пальцями по одній з коробок, прикріплених до носів кабін, — голографічні проєктори. Це стара технологія з тих часів, коли ми були флотом. Увімкнені, вони створюють ефект перебування в кабіні зорельота. Завдяки їм ви навчатиметеся літати без ризику пошкодити справжній винищувач. Щоправда, симуляція не ідеальна. Деякі тактильні відчуття вона відтворює, але не здатна імітувати силу перевантаження. Для цього ви проходитимете тренування на центрифузі. Традиція СОНу дозволяє вам самотужки обирати собі позивні, тому раджу добре подумати, які ви собі оберете, адже їх ви носитимете решту життя. За ними вас знатимуть найважливіші для вас люди — ваші напарники.

Принда миттю зірвався на ноги.

— Не зараз, кадете, — урвав його Кобб. — У будь-який час протягом кількох наступних днів. А зараз я хотів би...

Двері в аудиторію відчинили ударом. Я скочила на рівні ноги, але виявилось, що то не атака і не аварійна ситуація.

Це був Рік. І на грудях у нього виблискував кадетський значок.

— А я вже думав, ти не прийдеш, — звернувся до нього Кобб, піднімаючи стос паперів. — Родж Маккафрі? Гадаєш, це добра ідея — спізнюватися в перший же день навчання? А коли крелли нападуть, ти також не поспішатимеш?

Захеканий Рік похитав головою і побілів, як той білий прапор капітуляції. А ще... Ріка взяли в академію! Коли попереднього дня його викликали на бесіду щодо його тесту, я хвилювалася, але схоже, його таки прийняли. Мені захотілося кричати від радості.

Проте ніколи в житті Рік не запізнювався без поважної причини. Навіть коли хворів на застуду — і тоді складав графік, за яким сякав носа. Я вже була розтулила рота, але миттю його закрила, після того як Кобб огрів мене поглядом.

— Сер, — нарешті вичавив із себе Рік, переводячи подих. — Ліфт. Зламався.

Відійшовши до протилежної стіни, Кобб натиснув на кнопку комунікатора.

— Джексе, — сказав він, — не підкажеш, чи не траплялося сьогодні несправності з ліфтами?

— Капітане, тут і перевіряти не треба, — відповів голос із динаміка над кнопкою. — Ліфт 103-Д на дві години застряг із пасажирами всередині. Вже кілька місяців мучимося з ним.

Відпустивши кнопку, Кобб зиркнув на Ріка.

— Кадете, я чув ти набрав найвищий бал.

— І мені так сказали, сер. Я отримав виклик на бесіду, і адміралка мене нагородила. Страшенно перепрошую за спізнення. Я чесно не планував цього — точно не в перший же день. Мало не вмер, коли...

— Ну годі вже, досить, — кинув Кобб, показуючи рукою на симулятори. — Не випробовуй мого терпіння, синку.

Рік жваво зайняв своє місце, а тоді, побачивши мене на стільці, показав великий палець. Ми зробили це. Обоє. І хай Рік отримав найвищий бал, я все одно раділа, бо це означало, що він отримав варіант тесту, на який заслужив.

Кобб підійшов до Приндового тренажера і клацнув перемикач збоку коробки. Кабіну оповила мерехтлива куля білого світла.

Усередині Принда почав тихенько, але досить розбірливо, промовляти слова молитви до Полярної зорі. Я подалася наперед.

— На перших порах може трохи паморочитися в голові, — сказав Кобб, вмикаючи тренажер Артуро, потім Неддів, — але це не можна порівняти з реальним польотом, хоч і відчуття доволі схожі.

Я сиділа напружена, дивлячись, як він обходить усі тренажери, один по одному вмикаючи проєктори. Кожен кадет висловлював свій захват уголос — одні охали, інші казали: «Ого!». Серце мені кольнуло, коли Кобб розвернувся біля останнього, порожнього, симулятора і пішов на передній край аудиторії.

Та в останню мить, мовби згадавши про щось, озирнувся на мене через плече.

Вичікувально дивлячись на нього, я мало не луснула від напруги.

Зрештою він таки кивнув на порожній тренажер. Я зіскочила зі стільця, прожогом залетіла в кабіну, й він клацнув перемикач. Навколо зблиснуло світло, і наступної миті я вже сиділа в кабіні винищувача класу «Поко», що стояв на злітному майданчику перед авіабазою. Ілюзія була настільки правдоподібна, що мені спершу аж перехопило подих, а тоді я таки вирішила виставити руку з купола, щоб перевірити його на дотик. Як тільки моя рука розітнула проєкцію, голограма здригнулася і розсипалася на тисячі порошинок.

Я відсмикнула руку і оглянула начиння кабіни: штурвал, всіяна кнопками панель приладів і сфера керування під правицею. Сфера ідеально лягала мені в долоню і мала западини з кнопками для пальців.

За голографічним склом стояли віртуальні зорельоти, вишикувані рядком перед точною графічною репродукцією бази «Альфа». Глянувши вгору, я побачила віртуальне небо і навіть пояс уламків... Деталізація була приголомшлива.

Раптом крізь небо в кабіну до мене увірвалося вусате лице Кобба — немов мені власною персоною явився один зі Святих, — який пробився крізь голограму побалакати зі мною:

— Кадетко, як відчуття? Подобається?

— Так, сер, — відповіла я. — Страшенно подобається.

— Добре. Гляди, щоб можна було насолоджуватися цим і надалі.

Заглянувши йому у вічі, я кивнула.

Відступивши, він оголосив:

— Ну що ж, кадети, годі марнувати час. — З кабіни здавалося, ніби його голос лине з нізвідки. — Кожного дня, поки ви тренуєтеся, в боях гинуть хороші пілоти. Всім надягнути шоломи, вони лежать у вас біля ніг.

Я зробила як він наказав, і тепер голос Кобба зазвучав у навушнику шолома.

— Потренуймо зліт, — сказав він. — Це...

— Сер, — перебив його Принда, — я можу показати.

Я закотила очі.

— Гаразд, командире, — мовив Кобб. — Я не проти, щоб хтось робив складну роботу за мене. Подивімося, як ти піднімеш їх у небо.

— Так, сер! — викрикнув Принда. — Отже, командо, для зльоту і посадки прискорювач не потрібен. Ці маневри легко досягти за допомогою підйомного кільця — такого собі обруча на днищі вашого винищувача. Його активує вимикач на... е... верхній частині панелі приладів. Червона кнопка. Ніколи не вимикайте її в польоті, інакше впадете, як шматок космічного брухту.

Днище одного з винищувачів у ряді враз засвітилося: хтось увімкнув кільце.

— За допомогою сфери керування корабель можна кренити, — провадив Принда, — також нею можна виконувати дрібні маневри. Для швидкого злету використовуйте менший важіль біля штурвала. Потягніть його на себе.

Його зореліт піднявся в повітря і рівно завис. Як і наші, він належав до класу «Поко». Ці винищувачі хоч і нагадували олівці з крилами, та однаково були зорельотами, і в кабіні одного з них сиділа я. І хоч це був усього лише тренажер, це відбувалося зі мною.

Я клацнула червоний перемикач, і панель приладів переді мною засвітилася. Усміхнувшись, правицею стиснула сферу керування, а лівицею потягнула за важіль контролю висоти.

Мій зореліт різко підскочив у повітря, сіпнувся і влетів у будівлю позаду.

Але я була не одна така. Наші зорельоти виявилися далеко не такі чутливі, як ми очікували. Рік узагалі примудрився підняти свій догори дриґом, а Кіммалін шугнула різко в повітря, верескнула з несподіванки і гепнулася назад на майданчик.

— Лише контроль висоти, кадети, — нагадав Принда. — Сферу керування поки не чіпайте!

Десь назовні пхикнув Кобб.

— Сер! — звернувся до нього Принда. — Я... е... цей...

Він замовк.

Я раділа, що ніхто не бачить, яка я червона. Судячи зі столів і перевернутих тарілок, я, здається, врізалася в їдальню. Мене мало б відкинути силою удару, та крісло моє могло лише вібрувати, передаючи рух корабля, і всіх відчуттів польоту не відтворювало.

— Мої вітання, кадети, щонайменше половина з вас загинули, — сказав Кобб. — Що думаєте, командире?

— Сер, я не очікував, що вони настільки пропащі.

— Ми не пропащі, — заперечила я, — а... завзяті.

— А ще трохи знервовані, — додала Кіммалін.

— Говори за себе, — почула я в навушнику дівочий голос. Як її там звуть? Гудія, дівчина в широкій куртці й з хвостиком на потилиці, іржала як навіжена. — Бідний мій шлунок, мене зараз знудить. Можна ще раз?

— Ще раз? — перепитала Кіммалін.

— Кльово ж було!

— Ти ж сама сказала, що тебе зараз знудить!

— У позитивному сенсі.

— Як це — знудити у позитивному сенсі?

— Увага! — урвав їх Кобб.

Картинка переді мною закрутилася, і наступної миті наші винищувачі знову стояли вишикувані на злітному майданчику: симуляцію перезапустили.

— Як і всі новачки, ви ще не призвичаїлися до чутливості ваших винищувачів. Завдяки підйомному кільцю і прискорювачу можна виконувати високоточні маневри. Це вам знадобиться, коли навчитеся користуватися світловими гарпунами. Щоправда, ціна за таку маневреність може бути висока. Розбитися на винищувачі дуже легко, тому сьогодні ми вивчимо три основні речі: як злітати, сідати і не вбитися, виконуючи це. Всім ясно?

— Так, сер! — відповіли ми хором.

— Також ви навчитеся керувати передавачем. За це відповідає ряд синіх кнопок угорі панелі. Вам доведеться навчитися відкривати лінію для всієї ескадрильї й окремо для свого напарника. До інших кнопок перейдемо пізніше. Не хочу, щоб ви зараз відволікалися. Тільки зорям відомо, чого ще ви можете натворити, окрім того, що тільки-но показали, але такого задоволення я вам не влаштую!

— Так, сер! — повторили ми всі, як стадо овечок.

Наступні три години ми тільки те й робили, що злітали і приземлялися.

Я почувалась розчарованою, бо вважала, що заслуговую на більше. Я ж бо стільки вчилася і так багато тренувалася — щоправда, у своїй уяві. Мені здавалося, я все це й так знаю.

Але виявилось, нічого я не тямила. Це довела аварія одразу ж на зльоті. А подальші провали тільки поглибили розчарування.

Єдиним способом здолати це була практика, тому я цілковито віддалася інструкціям. Угору-вниз, угору-вниз. І так по колу. Виконуючи вправи, я зціпила зуби, налаштована більше не розбиватися.

Врешті нам таки вдалося п’ять разів злетіти і сісти без пригод. Коли Кобб віддав наказ, я злетіла, піднялася до точки, на якій мій висотомір показав п’ятірку, і зависла там. Напружено видихнувши, відкинулася на спинку крісла, поки решта кадетів вишиковувалися навколо мене.

Принда злетів вище за всіх, перевернувся в повітрі й лише тоді приєднався до ряду. Хвастун.

— Командире, оголосіть переклик і отримайте вербальне підтвердження від кожного пілота, — скомандував Кобб. — Так робиться перед кожним вильотом, щоб переконатися, що ні в кого немає технічних проблем. Якщо ж у вас є бодай підозра на несправності, одразу повідомляйте свого командира. Вилетівши на бій свідомі того, що з вашим винищувачем не все гаразд, ви несете особисту відповідальність за будь-які ушкодження.

— Сер, — звернувся до нього по передавачу Бім, — це правда, що розбивши справжній винищувач під час навчання, ми не випустимося з академії?

— Як правило, — відказав Кобб, — якщо кадет розбиває винищувач, це стається внаслідок його недбальства, яке вказує на те, що йому не можна довіряти техніку.

— А якщо катапультуватися? — спитав Бім. — Я чув, що кадети проходять навчання в реальних бойових умовах. Якщо мене зіб’ють і я встигну катапультуватися, чи означатиме це, що моє навчання скінчено?

Кобб замислився на секунду, відтак промовив:

— Чіткого правила тут немає.

— Але так велить традиція, еге ж? — продовжив Бім. — Якщо кадет катапультується, покинувши зореліт, його позбавляють права літати.

— Так визначають боягузів, — вклинилася Гудія. — Для чого академії курсанти, які тільки й чекають, щоб катапультуватися?

Я відчула приплив адреналіну — як завжди, коли чула слово «боягуз». Проте цього разу воно було сказане не в мій бік. Хай так триватиме і надалі. Бо я ніколи й нізащо не катапультуюся.

— Справжні пілоти, найкращі з найкращих, — озвався один з Приндових друзяк, — здатні довести винищувач до придатного для посадки місця. Підйомне кільце — настільки цінний механізм, що пілоти зобов’язані берегти його, адже гріш ціна пілоту, який...

— Артуро, досить, — перебив його Кобб. — Годі ширити дурні чутки. Цінні однаково і кораблі, і пілоти. А вам, кадети, я не раджу слухати ті брехні — які ви можете почути від інших курсантів — буцімто винищувач конче необхідно довести до місця, придатного для посадки. Всі мене чули? Якщо вас підбили, ви катапультуєтесь. Думайте не про наслідки, а про власне життя. Традиція, не традиція, а майстерному пілоту немає чого боятися за свою кар’єру.

Я спохмурніла, бо мені казали зовсім інше. Гаразд, другий шанс давали всім справжнім пілотам, які катапультувалися, але щоб кадетам? Для чого випускати з академії людей, яких уже збивали, коли флоту потрібні тільки найкращі?

— Дурна гординя пілотів, — пробурчав Кобб. — Вона обійшлася нам у більшу кількість пілотів, ніж є у всього флоту креллів, кажу вам. Менше з тим, командире, вам дано наказ провести переклик.

— Точно! — озвався Йорґен. — Загоне Б, слухай мою команду...

— Загін Б? — пхикнув Кобб. — Командире, можна дати загону і кращу назву.

— Е-е-е, добре, сер. Е-е-е...

— «Небовись», — кинула я.

— Загоне «Небовись», — підхопив Принда. — Переклик і підтвердження готовності, у порядку боргових номерів!

— «Небовись» два, — відповів вищий з його посіпак, — позивний «Вуж». Підтверджую.

— «Небовись» три, — сказала Гудія, — позивний «Веремія». Підтверджую.

— Серйозно? Веремія? — перепитав Принда.

— Звучно, ге? — гигикнула вона.

Принда зітхнув.

— «Небовись» чотири, — відповів Рік, — е-е-е... позивний «Просторіка». Ого, так кльово казати це вголос. Е-е-е... А... Підтверджую.

— «Небовись» п’ять, — промовив Артуро, менший з посіпак, — позивний «Амфісбена».

— Амфі-що? — перепитала Веремія.

— Двоголовий змій, — пояснив Артуро, — страшний міфологічний звір. Підтверджую.

— «Небовись» шість, — озвалась Кіммалін. — Так... Який у мене позивний? А це точно необхідно?

— Свята, — бовкнула я.

— О зорі, ні, — простогнала вона.

— Обереш собі позивний пізніше, — сказав Кобб. — Поки що піде й ім’я.

— Ні, ні, — заперечила вона. — Я буду Спритна. З вибором затягувати не варто, Свята завжди казала: «Бережіть час і не відкладайте на потім».

— Як ти заощадиш час, виконуючи те саме завдання зараз? — запитав Артуро. — Теоретично, одне і те ж завдання потребує однакової кількості часу, незалежно від того, коли його виконувати.

— Амфі, відставити розмови, — наказав Принда. — «Небовись» сім?

— «Небовись» сім, — почувся дівочий голос з акцентом, якого я досі не чула, — позивний «Рання». Підтверджую.

Стоп, а це хто? Я кинулася перекопувати спогади. Точно, це ж дівчина-вічійка з татуюванням на щелепі, подумала я. Та, що відбрила мене.

— «Небовись» вісім, — сказав Бім, — Бім. Тільки це моє ім’я, а не позивний. Його я вигадаю пізніше. Хочу підібрати гарний. І так, підтверджую.

— «Небовись» дев’ять, — промовила Фрейя, висока білявка, — позивний «ФМ». Підтверджую.

Свій зореліт вона підняла без аварії з першого разу — єдина з нас, окрім Принди та його друзяк. Її дорогий одяг і золочені защібки на чоботах наводили на думку, що вона також з нижніх підземель. Схоже, її родина користувалася привілеями за якісь видатні заслуги.

— «Небовись» десять, — сказала я, — позивний «Дзиґа». Підтверджую.

— Який влучний позивний, — відповів Принда. — А я буду Єгерем. Це означає «мисливець» мовою одного зі старих...

— Цей позивний уже зайнятий, — втрутився Кобб. — В нас уже є Єгер. Загін «Кошмар», випустилися позаминулого місяця.

— А, — знітився Принда. — Тоді я... цей... не знаю.

— Може, Принда? — кинула я. — Я тебе тільки так тепер називаю. Можеш зробити собі позивний.

— Ні. Не можна.

Я почула смішки, один з яких був від Недда «Вужа» Стронґа — високого посіпаки.

— Гаразд, — промовив Кобб, ігноруючи нас, — раз ви розібралися, пропоную перейти до того, як нам рухатися.

Я енергійно кивнула, забувши, що мене ніхто не бачить.

— Легенько візьміться за штурвал і потроху натискайте на нього, поки на циферблаті не висвітиться одиниця, — наказав Кобб.

Я зробила, як сказано — дуже обережно, боячись повторити своє позорище — і полегшено зітхнула, коли мій зореліт легенько посунувся вперед.

— Добре, — проказав Кобб. — Ви рухаєтеся зі швидкістю маґ-0,1. Це десята частина маґ-1 — нормальної швидкості ведення бою. Кожна парна цифра показує спуск на сто футів. Знаю, ви звикли до метрів, але традиційно — чортзна-чого — висота вимірюється в футах, тому звикайте. Непарні — підйом на триста футів. Це дає вам простір для легеньких маневрів ліворуч і праворуч.

Я зробила так: пірнула, а тоді вирівнялась. Вильнула вліво, тоді — вправо. Це було так... легко. Наче я знала це з народження. Наче...

Залунали сирени. Я запанікувала, сіпнулася і кинулася оглядати панель приладів, боячись, що знову чогось натворила. Та опанувавши себе, нарешті збагнула, що сирени виють не в моїй кабіні — і навіть не в аудиторії, — а знадвору.

Попередження про напад, подумала я, стягуючи шолом, щоб краще чути. Тут, на «Альті», сирена звучала зовсім інакше — динамічніше.

Я вистромила голову в голограму і побачила, що дехто вчинив так само. Кобб стояв біля вікна і дивився в небо. Мені було ледве видно крихітні уламки, що, палаючи, падали в атмосферу. Навала креллів.

Затріскотів динамік на стіні.

— Кобб, — пролунав голос адміралки Залізнобокої, — ваші салаги зелені вже навчилася злітати?

Кобб підійшов до панелі на стіні й натиснув кнопку:

— Ледь-ледь. Я досі переконаний, що один з них додумається навіть самознищити зореліт, хоча в «Поко» такої функції немає.

— Чудово. Наказуйте їм підніматися і шикуватись над «Альтою».

Зиркнувши на нас, Кобб натиснув на кнопку:

— Прошу підтвердження, адміралко. Ви наказуєте піднімати новачків у небо під час атаки креллів?

— Підіймайте, Кобб. Це велика навала. «Кошмар» зараз на відпочинку під землею, збирати їх немає часу. Кінець зв’язку.

Повагавшись, Кобб повернувся й віддав наказ:

— Ви чули адміралку! «Небовись», на злітний майданчик. Марш!