Небовись

18

Тієї ночі я майже не спала.

Кілька годин допомагала Ріку оглядати М-Бота: він хотів оглянути кожнісіньке ушкодження. Хлопець продовжував триматися, а я таки здалася. Розстелила підстилку й підмостила під голову Кривавця, але щойно починала засинати, як Рік будив мене розмовою з кораблем.

— То ти — машина, здатна мислити?

— Всі машини в певному сенсі мислять, обробляючи команди. Просто я складніший у своїх реакціях, а ще — в командах, які можу розпізнавати...

Я знову закуняла.

— ...можеш пояснити, що сталося?

— Мій банк пам’яті пошкоджено, через що я здатен дати лише поверхову відповідь, якої, однак, може бути достатньо.

Я перевернулася на бік і знову заснула.

— ...не знаю свого походження, але з огляду на вцілілі фрагменти пам’яті, припускаю, що мене створили люди. Я не впевнений, чи існують інші розумні форми життя. Гадаю, колись я дізнаюся відповідь на це запитання...

Близько шостої я протерла очі й сіла. Рік лежав під відкритою панеллю й крутив щось у нутрощах корабля. Позіхаючи, я присіла біля нього.

— Ну як?

— Це неймовірно, — мовив він. — Ти вже розповідала Коббу?

— Ще ні.

— То чого тягнеш? Що, як ця штука допоможе нам ефективніше боротися з креллами?

— Теоретично, — протягнула я, — ця штука вже була в людей, коли почалася війна з креллами. Отже, вона їм не допомогла.

— Прошу зауважити, — озвався М-Бот, — що «ця штука» вас чує.

— І що? — спитала я в корабля, позіхаючи.

— А те, що серед людей обговорювати когось так, ніби його тут немає, вважається грубістю.

— М-Боте, я тебе не розумію, — сказав Рік, сідаючи. — Ти ж казав, що тобі незнайомі такі речі, хіба ні?

— Очевидно, що так. Я — логічна машина з симуляцією емоцій.

— Гаразд, — погодився Рік. — Це логічно.

— Але це все одно грубо, — додав М-Бот.

Зиркнувши на Ріка, я кивнула в бік кабіни:

— Отож, у нас тут чарівний балакучий зореліт з таємничими технологіями. Допоможеш полагодити його?

— Самотужки? — спитався Рік. — Чому?

— Щоб він був наш і можна було на ньому літати.

— Дзиґо, тебе взяли в СОН! Тобі не потрібний древній зламаний зореліт.

— Я все чую, — сказав М-Бот. — Але не маю нічого проти.

Я нахилилась до Ріка:

— Ріку, я — не льотчиця СОНу, а Коббова курсантка.

— І що? Скоро вивчишся. До кінця хоч і не всі дотягують, але ти точно будеш серед випускників.

— А далі що? — запитала я, відчуваючи холодок, бо збиралася висловити свій потаємний страх, який не відпускав мене з найпершого дня навчання. — Кобб сам каже, що має повноваження допускати до своїх занять кого схоче. Але що, як я успішно пройду курс? Далі його влада закінчується.

Рік опустив погляд на ключ у руках.

— Я переживаю, що адміралка не допустить мене до польотів, — продовжила я, — боюся, що вона знайде якусь причину здихатися мене, як тільки Кобб більше не зможе заступатися за мене. Ріку, я боюся втратити небо. — Я подивилась на корабель, освічений бічними лампами. — Він старий, так, але водночас це — мій шанс на свободу.

Хлопець досі дивився на мене скептично.

— Сам подумай, як весело це буде, — сказала я. — Ми копатимемось у нутрощах стародавнього зорельота. Уяви собі, які таємниці там заховано! Може, технологія М-Бота не така вже й застаріла. Хіба тобі не цікаво хоча б спробувати полагодити його власноручно? А як нічого не вийде, завжди встигнемо розповісти про нього.

— Домовилися, — здався нарешті Рік. — Тільки годі уламувати мене. Я згоден спробувати.

Я широко вишкірилась.

Рік зиркнув на корабель:

— Боюся тільки, що самотужки нам не впоратися. Прискорювачам хана, а нові нам самим не виготовити. Я впевнений, це не єдине, що доведеться або міняти, або ж ремонтувати інструментами, яких у нас нема. — Замислився на хвильку. — Хоча...

— Що? — перепитала я.

— Серед варіантів, які мені пропонували, — відказав він, — є робота в елітній інженерній службі, де займаються ремонтом старих зорельотів і проєктуванням нових. У них найкращі лабораторії, найдосконаліше обладнання...

Я захоплено закивала:

— Ідеальний варіант.

— Однак я найбільше схилявся до них, — провадив Рік. — Мені там сказали, що я можу прийти впродовж цих двох місяців на стажування — призвичаїтися до тамтешніх порядків... Їх вразили результати мого іспиту, а з моїми знаннями схем і перспективного проєктування.

— Ріку, це — просто клас!

— Тільки нічого не обіцяю, — сказав він. — Але якщо ставитиму правильні запитання, можливо, мені розкажуть, як полагодити певні деталі М-Бота. Тільки треба постаратися, щоб там нічого не запідозрили. Та нам усе одно знадобляться запчастини. Щонайменше, — повнорозмірний прискорювач.

— Я знайду нам його.

— Тільки не кажи де, — мовив він. — Якщо це вилізе нам боком, хочу мати змогу стверджувати, що не знав, що деталь крадена.

— На енергетичній матриці є невелика табличка з написом «Власність родини Вейтів», — вирішив допомогти нам М-Бот. — Схоже, її грубо вирвали з невеликого транспортного засобу. Судячи із залишків фарби в кутку, транспорт був пофарбований у синій.

Рік зітхнув:

— Йорґенова автівка? Ти серйозно?

Я натягнуто всміхнулася.

— На стажування йтиме по кілька годин на день, — промовив Рік, почісуючи підборіддя. — Решту часу доведеться проводити тут. Прийдеться вигадати якусь відмазку для батьків.

— Скажи їм, що стажування дуже серйозне, — кинула я, — і що на нього йтиме багато часу.

— Але ж це буде неправда, — зауважив М-Бот.

— Так, — погодилася я. — Але яка різниця?

— Велика, — сказав робот. — Навіщо казати неправду?

— Ти можеш симулювати емоції, але не вмієш брехати? — спитала я.

— Здається... мені бракує відповідної програми, — сказав М-Бот. — Цікаво. О, який симпатичний гриб!

Я насупилася і зиркнула вбік — туди, де на камінь виповзла Слимачка.

— Трясця, — вигукнув Рік. — Там якась бридота. — Здригнувся. — Можеш... зробити щось з цією штукою?

— Цю штуку звуть Слимачка-Руйначка, — пояснила я. — Вона мій талісман. Не чіпай її. — Я пішла за наплічником. — Мені час на заняття. Ти спускатимешся?

— Ні, — кинув Рік. — Я здогадувався, що це може затягнутися надовго, тому залишив батькам записку, що іду на співбесіду. Вони подумають, ніби я прокинувся раніше. Додому піду після того, як розберуся з дротами.

— Супер, — сказала я. — Якщо ти зможеш дожидатися мене після занять, я тобі допомагатиму. Коли ж ні, залишай мені записки, щоб я знала, що можна зробити. — Трохи повагавшись, додала: — Не забувай, що я в таких справах профан, тому лишай мені якусь легшу — зате можна марудну — роботу.

Рік усміхнувся, сів на камінь і оглянув М-Бота. У його очах з’явився той самий блиск, як тоді, коли ми вирішили іти в академію. Знову побачивши Ріка таким, я вперше по-справжньому повірила, що в нас усе вийде. У мені зажевріла надія, що мій план спрацює.

— Стривайте, — промовив М-Бот. — Ви залишаєте мене з ним?

— Я повернуся ввечері, — пообіцяла я.

— Розумію. Можете сісти в кабіну для приватної розмови?

Я насуплено подивилася на зореліт.

— Не хочу привселюдно пояснювати, чому ви подобаєтеся мені більше, ніж інженер, — додав М-Бот. — Якщо він почує мій, досить тривалий, монолог про його непоправні вади, це може засмутити і навіть принизити його.

— Бачу, на вас чекає мила бесіда, — сказав Рік, закочуючи очі. — Може, ми знайдемо спосіб відімкнути його особистість?

Я залізла в кабіну. Купол з присвистом автоматично зачинився наді мною.

— Не хвилюйся, — сказала я М-Боту. — Рік тямущий. Він про тебе подбає.

— Я, звичайно, лише симулюю ірраціональний фаворитизм, притаманний людям, але чи можете ви не йти?

— Вибач, треба вчитися воювати з креллами. — Тон голосу робота мені геть не сподобався. — Що сталося? Кажу ж тобі, Рік...

— Я охоче вам вірю і сподіваюся, що це правда. Просто в мене є одна проблема: я втратив власника.

— Я буду твоєю власницею.

— Я не можу змінювати власника без відповідного коду автентифікації, якого не пам’ятаю, — сказав він. — Однак моя проблема дещо глибша. Я забув свою місію, звідки я і яке моє призначення. Був би я людиною, то... відчув би страх.

І що я мала відповідати на таке? Мій зореліт перелякався.

— Не хвилюйся, — сказала я. — Ми дамо тобі нове призначення — знищувати креллів. М-Боте, ти — винищувач. Переконана, що твоє ім’я означає щось дуже круте: Маніякобот чи може... М’ясник-бот. Або Макабр-бот. Точно, так і є. Ти страшний, могутній, смертоносний зореліт, створений смажити креллів і рятувати людство.

— Я не почуваюся страшним, — відповів він. — І смертоносним теж.

— Ми все виправимо, — пообіцяла я. — Довірся мені.

— А чи можу я вірити, що ваші слова не... брехня? Як та, що ви хочете розповісти батькам інженера?

Такого настільки крутого повороту я зовсім не очікувала.

— Хочу у вас дещо попросити, — промовив М-Бот уже м’якше. — Не кажіть про мене нікому. Я думав, ви зрозуміли це раніше, коли я розповідав вам про своє завдання. Мені наказали заховатися — себто, ніхто не має мене знайти. Не варто було розповідати про мене інженерові.

— І як би я тебе полагодила?

— Не знаю. Спенсо, я — штучний інтелект, комп’ютер. Я повинен виконувати те, що мені наказали. Будь ласка, не здавайте мене в той СОН і більше нікому про мене не розповідайте.

Це буде проблематично. Я хотіла підняти цю штуку в небо, а коли це нарешті станеться — вилітати на ньому на бої з креллами. А якщо його не вийде полагодити... доведеться здати його в СОН. Що б я не думала про Залізнобоку, але сидіти на цьому кораблі до скону не могла. Тільки не якщо він міг вирішити подальшу долю всього людства.

Я вже розтулила була рота, щоб заперечити М-Боту, коли на панелі приладів замигали лампочки.

— Мої датчики короткого спектра засікли масований вхід в атмосферу, — сказав М-Бот. — На планету падають уламки. За ними просувається сорок три зорельоти.

— Сорок три? — перепитала я, дивлячись на монітори. Його короткий спектр, за нашими мірками, був достатньо довгий. — Ого. Ти здатен засікати їх навіть, коли падають уламки?

— Запросто.

Це був вагомий доказ того, що його технології могли згодитися СОНу. Наші радари були далеко не такі точні. Від цього усвідомлення мені стало недобре.

Сорок три креллівські кораблі? Найбільша їхня армада складалася з сотні, тому це була грізна сила. Я натиснула на кнопку відкриття кабіни, вилізла назовні й скочила на камінь.

— Крелли, — сказала я Ріку. — Велика ескадрилья.

— Ми тут у безпеці?

— Так, вони летять з іншого боку. Однак ми вже давненько тренуємося, і Залізнобока потроху кидає нас у бої як запасні сили. Позавчора на бойове завдання відправляли «Бурю».

— То...

— То мені краще поквапитися. Про всяк випадок.