Небовись

33

Отямилася я в кімнаті.

У кімнаті? Не в кабіні М-Бота?

Сідаючи, відчула, як болять усі м’язи й гуде в голові. Я була не просто в приміщенні, ще й у ліжку. Що ж то таке сталося? Невже я заснула десь у штабі? Адміралка, мабуть...

Ти в лазареті, пригадала я. Після бою Кобб відправив тебе на огляд. Тобі наказали лягати спати, щоб можна було зняти показники.

Я слабо пригадувала, як усе було, але пам’ятала, що сестра наділа на мене халат і наказала лягти в ліжко у крихітній палаті. Занадто зморена, я не заперечувала. Не пам’ятаю навіть, як лягала — все відбувалося як у тумані.

Однак вибух корабля Веремії чітко врізався мені в пам’ять. Відкинувшись на м’яку подушку, я заплющила очі. Веремії не стало.

Врешті я таки примусила себе встати. На стільці лежали мої речі: випраний комбінезон, а на ньому — браслет. Рюкзак стояв на підлозі біля стільця, на рації блимала лампочка. Трясця... А раптом хтось відповів на виклик? Чи стримався М-Бот, щоб не бовкнути чогось?

Нараз моя таємниця перестала здаватися мені такою важливою. Зважаючи на те, що відбувалося... як нашу групу знищували по одному... кому тепер яке діло? Яка різниця, розкрили мій секрет чи ні?

Веремія загинула.

Я поглянула на годинник. 05:45. Я сходила до вбиральні, помилася і вийшла у приймальне відділення. Змірявши мене поглядом, сестра видала мені червоний талон.

«Лікарняна відпустка для відновлення. Термін: один тиждень», — писалося там під моїм іменем. Нижче стояли печатка і підпис.

— Я не можу дозволити собі цього, — сказала я. — Адміралка виключить мене за таке.

— Усій вашій групі дали обов’язковий лікарняний, — сказала жінка. — Це наказ голови медичної служби — докторки Тіор. Вас ніхто не виключатиме, кадетко. Вам треба відпочити.

Я вирячилась на талон.

— Ідіть додому, — мовила медсестра. — Проведіть тиждень із рідними, відпочиньте. Зорі милі, таке випробування — занадто для курсантів.

Постоявши ще трохи, я розвернулася, вийшла з медичного корпусу і попростувала до навчального. Обрала обхідний маршрут, що пролягав повз наші «Поко». На майданчику їх залишилося всього чотири. Корабель Артуро стояв трохи далі, в ремонтному ангарі, навкруги нього лежали запчастини.

Мені наказано йти додому. Але куди? Назад у печеру? Чи до матері, чиє несхвалення СОНу може остаточно підірвати мою впевненість у своїх планах?

Я зім’яла талон у кишені, зайшла в нашу аудиторію й сіла у свій тренажер. Мені хотілося подумати, порозмовляти з Коббом — розібратися в усьому. «Хоробрі до кінця», — казала Веремія. Так вона і вчинила.

Трясця. Веремії не стало. У казках Ба на честь полеглих воїнів завжди влаштовували бенкет. Але мені хотілося не бенкетувати, а забитися десь у темний куточок і згорнутись калачиком.

Дивно, але коли настав час заняття, двері скрипнули і в аудиторію тихо увійшла решта курсантів, крім Йорґена. Хіба медсестра не казала, що лікарняний дали нам усім? Мабуть, як і я, вони відмовлялися приймати його.

Кіммалін підійшла до мене й обійняла. Мені було зовсім не до обіймів, але я їх однаково прийняла. Бо це було мені потрібно.

Навіть Йорґен об’явився через десять хвилин від початку заняття.

— Так і знав, що знайду вас тут, — сказав він.

Я підготувалася почути його наказ розходитися. Чекала, що він нагадає нам про скасоване заняття і скаже іти додому. Та він тільки оглянув нас і схвально кивнув.

— Загін «Небовись», шикуйсь, — скомандував він тихо.

Цього він не робив від найпершого дня, коли ми підняли його на глум. Однак сьогодні нікому це не здалося дурницею. Тож наша четвірка стала в шеренгу.

Йорґен підійшов до передавача на стіні й натиснув кнопку:

— Джексе, чи не були б ви такі ласкаві зв’язати з капітаном Коббом і переказати йому, що його група чекає в аудиторії? Дякую.

Відтак повернувся до нас і зайняв місце в шерензі. Ми стали чекати. Спливло п’ятнадцять, тоді — двадцять, хвилин. О 06:29 нарешті відчинилися двері, і всередину зайшов Кобб.

Ми виструнчились і козирнули йому. Оглянувши нас, він гримнув:

— СІДАЙТЕ!

Я налякалася, бо такого точно не очікувала. Однак разом з усіма виконала наказ.

— Якщо починаєте неконтрольовано падати, — почав кричати він, червоніючи від люті, — негайно катапультуйтеся! КАТАПУЛЬТУЙТЕСЯ, трясця вашій матері!

Він аж не тямив себе з люті. Бувало й раніше вдавав, ніби сердиться, але щоб весь червоний так кричав, аж плювався — таким його ми ще не бачили.

— Скільки разів можна повторювати? — провадив він. — Скільки разів я казав вам одне й те саме, а ви досі слухаєте дурниці! — Він махнув рукою на вікно, у бік головного штабу командування СОН. — Єдина причина, чому в нас панує ця безглузда тяга до мучеництва — це тому, що якомусь придурку захотілося виправдати наші втрати. Щоб смерть наших бійців здавалася чимось почесним, благородним. Але це ні те, ні інше. І дурні ви, що слухаєте ці нісенітниці. Не смійте легковажити власним життям. Не смійте викидати те, що втнула та дурепа вчора. Не смійте...

— Не називайте її дурепою, — урвала його я. — Вона намагалася повернути керування, хотіла врятувати корабель.

— Вона боялася, щоб її не назвали боягузкою! — гаркнув Кобб. — Це не має нічого спільного з керуванням кораблем!

— Веремія, Гудія, — героїня, — відрізала я.

— Вона була...

Я встала:

— Лише тому, що ви прагнете виправдати власне боягузтво через те, що катапультувалися, ми не зобов’язані чинити так само!

Кобб заціпенів. А тоді... здувся і важко опустився в крісло. Уся його аура мудрості й авторитетності в одну мить зникла, і нам явився старий, змучений, убитий горем чоловік.

Мені стало ніяково. Кобб на таке не заслужив, бо катапультувавшись, не зробив нічого поганого, і навіть у СОНі не звинувачували його за це. А Веремія... Що ж, я й сама казала їй — благала — катапультуватися. Вона мене не послухалась, але її вибір теж був вартий поваги.

— Вам усім виписали тиждень лікарняного, — промовив Кобб. — Докторка Тіор завжди наполягала на тому, щоб курсантам давали довгий відгул, коли вони втрачають товаришів, і схоже, вона свого добилася. — Він підвівся і огрів мене поглядом: — Сподіваюся, ти будеш щаслива, почуватимешся справжньою героїнею, як твоя подруга, коли гнитимеш, забута всіма, посеред дикої пустелі.

— Їй влаштують належний похорон, — заперечила я. — Її ім’я оспівуватимуть майбутні покоління.

Він гмикнув:

— Якби ми оспівували ім’я кожного зеленого недоумка, який загинув, так і не ставши повноцінним пілотом, у нас не залишилося б часу ні на що інше. Тіло Веремії не забиратимуть ще декілька тижнів — щонайменше. Розвідники підтвердили, що вибух зруйнував підйомні кільця, і вони не підлягають ремонту. Від її «Поко» не залишилося нічого, що можна було б використати з користю, тож за нього візьмуться, розчистивши решту завалів. Твоя подруга-героїня залишиться там і буде ще одним загиблим пілотом, похованим під уламками власного корабля. Мені ж тепер, трясця її матері, треба писати листа із поясненням її батькам, бо покладатися в цій справі на Айванс — дурне діло.

Він подибав до дверей, але в останню мить зупинився і крутнувся до Кіммалін. Я зовсім не помітила, що вона встала. Дивлячись на нього повними сліз очима, дівчина козирнула і кинула щось на крісло.

Це був її значок.

Кобб кивнув.

— Залиш його собі, Скритна, — сказав він. — Після відрахування кадетам дозволяється залишати собі свій значок.

На цьому він розвернувся й пішов геть.

Що? Відрахування?

— Він не може вчинити з тобою такі — вражено промовила я, повертаючись до Кіммалін.

Вона поникла:

— Я сама попросилася, після битви. Він сказав подумати до ранку. От я і вирішила.

— Але ж... Ти не можеш...

Біля мене став Йорґен. Він звернувся до неї:

— Скритна, Дзиґа правду каже. Ти — важлива частина нашої групи.

— Я тут — найслабша ланка, — заперечила вона. — Скільки разів комусь із вас доводилося кидати переслідування, щоб порятувати мене? Я тільки наражаю вас всіх на додаткову небезпеку.

Попри запевнення Кобба, вона залишила значок на кріслі й рушила до дверей.

— Кіммалін, — безпорадно гукнула я їй услід, а тоді підбігла і взяла за руку: — Благаю.

— Дзиґо, вона загинула через мене, — прошепотіла Кіммалін. — Ти знаєш це не гірше за мене.

— Вона загинула через власну гординю.

— Її міг врятувати один-єдиний постріл. Але я схибила.

— Її переслідувало два кораблі, тож одного пострілу однаково не вистачило б.

Вона лише усміхнулася, стиснула мою руку і пішла мовчки.

Я відчула, як мій світ руйнується. Спочатку Веремія, тепер — Кіммалін. Кинула розпачливий погляд на Йорґена. Він-то може її зупинити. Чи не може?

Але він лише стояв нерухомо — високий, вродливий. Дивився прямо перед собою, і мені здалося, ніби я помітила в його очах дещо. Провину? Біль?

У нього на очах руйнується його команда.

Треба було щось зробити, зупинити цю катастрофу, полегшити біль. Але ні, зупинити Кіммалін я не могла. Та нічого, так вона бодай буде в безпеці.

А Веремія?

— Артуро, — промовила я, піднімаючи рюкзак, — не підкажеш, як далеко до вчорашнього поля бою?

— Це неподалік від нашої початкової позиції, біля великих гармат. Десь із вісім кілометрів.

Я наділа наплічник:

— Супер. Тоді побачимось за тиждень.

— Куди ти? — запитала ФМ.

— На пошуки Веремії, — відповіла я, — щоб влаштувати їй похорон, на який вона заслужила.